Мій прадідусь і я, або ж Великий Хлопчак і Малий Хлопчак - Крюс Джеймс

Він сховав їх під полою й спокійнісінько пішов далі, щоб не виказати себе зляканим поспіхом. Та як почав їсти каштани, то помітив, що, крадучи їх, загубив коштовного персня, й промурмотів: "Дорогенькі ж каштани!"

Невдовзі халіфові захотілося халви, і в ту ж мить він побачив на розі продавчиню халви, що стояла над невеличким багаттячком.

А що халіфи не звикли стримувати свої бажання, то Гарун аль Рашід і без грошей доп'яв собі халви. Проходячи повз продавчиню, він нишком кинув у вогонь шкаралупи каштанів, і вони затріскотіли та зашкварчали у вогні, так що продавчиня злякано відскочила і втупилась у розпломенілий вогонь.

Ту мить халіф використав, щоб хутенько відломити собі шматок халви. Він сховав її під полу й достойно попростував далі, не давши нічого взнаки.

Та вийнявши трохи далі халву з-під поли, він помітив, що, крадучи її, загубив коштовного кинджала, і промурмотів: "Дорогенька ж халва!"

Ще трохи перегодя йому захотілося вишень. А що халіфи не звикли стримувати свої бажання, то Гарун аль Рашід і без грошей доп'яв свої вишні. Він повільно почовгав у темний завулок, ніби випадково пройшов попід огорожею чийогось садка й мимохідь нарвав з гілки жменю вишень, їх він теж сховав під полу.

Та коли почав їсти вишні, то помітив, що, крадучи їх, згубив з вуха коштовну сережку, і промурмотів: "Дорогенькі ж вишні!"

Наступного дня, коли халіф у всій пишноті знову сидів у своєму палаці, він оголосив через оповісників, що загубив персня, кинджал і сережку й обіцяє велику винагороду тим, хто їх знайде. Він сподівався, що прийдуть продавець каштанів, продавчиня халви та власник садка і він таким чином зможе відшкодувати їм за вкрадене. Але ніхто з них не прийшов. А коштовності аж через кілька тижнів знайшли в помешканні одного молодого голяра, якого зразу ж привели в кайданах до халіфа.

"Як опинились у тебе мої коштовності?" — загримів халіф на голяра.

"Простіть мені, володарю всіх правовірних, — відповів юнак, не підводячи очей. — Я взяв їх у вас для вашого ж добра".

Почувши таку відповідь, поніміли всі придворні, а насамперед сам халіф.

"Поясни краще, хлопче!" — зажадав він.

"Знайте ж, великий халіфе, що персня я зняв з вашого пальця коло продавця каштанів, щоб ви не зачепилися ним і не виказали себе!"

І знову придворні подивувались відповіді. Тільки халіф не здивувався. Він навіть усміхнувся.

А голяр вів далі:

"Кинджала, о володарю всіх правовірних, я взяв у вас коло продавчині халви. Як легко міг би він стукнутись об залізний столик і виказати вас!"

"А як же було з сережкою, пане?"

Придворні здивувалися, що халіф назвав простого голяра паном.

А юнак сказав:

"Сережку, о великий халіфе, 'я мусив узяти у вас коло вишневого садка, а то ви зачепились би нею за гілку й розірвали б вухо".

На ті слова придворні зачудовано похитали головами. А Гарун аль Рашід підвівся, власноручно зняв з голяра кайдани й сказав:

"Коли ви зробили все це задля мого добра, то ви вільні, майстре. Але відкрийте мені ще одне: як це так вийшло, що я вас не бачив?"

"А я йшов у вашій тіні, о владарю! Так мене навчено. Бо нашого ремесла теж треба вчитись, і потрібні тривалі вправи, поки дійдеш у тому до майстерності!"

"Оскільки тої ночі я не бачив вас і не чув, то ви справді майстер… голяр! — гукнув халіф, зиркнувши скоса на своїх придворних. — Тож ідіть додому й візьміть мої коштовності як подарунки. Але пильнуйте свого язика, а живіть надалі тільки з голярства. А як мені колись буде на щось потрібне ваше мистецтво, я згадаю про вас! Аллах нехай буде з вами!"

"Аллах благослови Гаруна аль Рашіда, володаря всіх правовірних!" — швидко вклонившися, відповів молодий голяр. А потім без перешкод покинув палац, узявши з собою персня, кинджал і сережку халіфа.

Придворні зчудовано спитали:

"Чому, о великий халіфе, ви явили цьому злодюжці-голяреві таку честь?"

"Тому що злодій не може бути суддею над злодієм! — відказав халіф. — І тому, що він має хист, який дивує мене!"

Слухачі на іскібському базарі ані разу не перебили оповідача Юсуфа Багдадця, поки він говорив. Вони притихли, наче розбійники в кущах, що чигають на купця. А тепер гучно заплескали в долоні й сказали:

"Справді, незвичайна історія про злодія! Ти чудово розважив нас!"

І рушили геть, не давши йому жодного піастра.

І тоді Юсуф Багдадець вигукнув:

"Любі друзі, коли ви не платите оповідачеві, то йому доводиться перемінити ремесло й стати злодієм. Але ж хіба не шкода позбутись оповідача — і ваших коштовних табакерок? Тож подумайте, кого ви волієте мати в мені: оповідача чи злодія?"

І тоді багато людей справді помітили, що в них із кишень викрадено розкішно оздоблені табакерки. Вони недовірливо перезирнулися, потім раптом збагнули, хто їх обікрав, і почали реготати так гучно, що сміх той долинув аж нагору, до Циганського міста.

"Присягаюсь Аллахом, що за хлопчина! — гукали вони. — Розповідає нам таку цікаву оповідку про злодія, а коли ми з цікавості та напруги підступаємо аж до нього, він спокійнісінько цупить наші табакерки! І жоден того не помітив! Оце-то хлопчина!"

Один гладкий емір у зеленому, як трава, тюрбані гукнув:

"Верни нам табакерки, Юсуфе! Ти дістанеш свою плату!"

І тоді Юсуф Багдадець вийняв з-під своїх схрещених ніг двадцять чотири табакерки й повернув їх власникам. А на килимок, де він сидів, посипались дощем піастри.

Відтоді в Ісхібі ходить прислів'я: "Де поетам платять, там злодії стають чесними!"

Обидва інші оповідачі, Ахмед Довгобородий та Ібрагім Гарбузова Голова, пороззявляли роти з подиву над мистецтвом їхнього приятеля Юсуфа й відступили йому роботу базарного оповідача. Ахмед став водоносом, а Ібрагім став заробляти на хліб як лазник.

Пошли їм, Аллаху, довгого віку. Отак.

Прадідусь, докінчивши оповідку, підвівся з морської скрині, а я про всяк випадок помацав, чи мій годинник іще в кишеньці. Годинник був на місці. Прадідусь помітив той рух і сказав:

— Не бійся, Хлопчак! Розповідати я вмію, може, й не гірше за Юсуфа. Але красти я не вчився ніколи! Ну, як тобі сподобалась оповідка?

Я відказав:

— Пре-чу-до-ва! І така довжелезна!

— Але ж мораль коротка!

— Так, прадідусю. Мораль тут така: хто починає розказувати оповідку, той не повинен ломитись у відчинені двері або йти занадто довгими манівцями. Треба спокійним, упевненим кроком іти до мети.

— Ох, Хлопчачок! — захоплено вигукнув прадідусь. — Я хотів сказати майже те самісіньке! Справді вже помітно, що тобі скоро мине одинадцять років!

Я дуже запишався від прадідусевої похвали. Я саме хотів зробити надзвичайно розумне зауваження про одинадцятирічних хлопців, коли хтось зашкрябався знадвору в двері горища. То, певне, був Уракс. Я відчинив двері, і сенбернар гордо ввійшов, виляючи хвостом, стрибнув на мене, поклав мені лапи на плечі, а в зубах підніс до моїх очей папірець.

— Куш, Ураксе! — сказав я.

Пес ліг, я взяв у нього з зубів папірець, розгорнув його й прочитав уголос написане на ньому:

"Шановних пановів, просять, спуститися дообіду". Прадідусь подивився мені через плече й мовив:

— Твоя долішня бабуся в одному реченні зробила чотири помилки. Але в неї навіть помилки люксові. Ходімо ж на гостину!

Поки ми спускалися двома крутими прогонами сходів у підвальний поверх будинку, прадідусь казав:

— Та мораль, що ти видобув з моєї оповідки, — це, звичайно, тільки мораль для людей, які розповідають оповідки. Інші люди можуть вичитати з неї й іншу мораль.

— Звичайно! Наприклад: "Хто хоче красти, той повинен стати майстерним злодієм! А ні, хай краще стане голярем!"

— Гм… — гмукнув прадідусь. — Це не справжня мораль, Хлопчак, це злодійська мораль. Я сказав би інше: "Спритність і вправність рук — дивовижні таланти. Але хто вживає їх для крадіжки, той ганьбить свій талант. Може, майстерний злодій-голяр справді був дивовижним хлопчиною. Але в мене викликає захоплення не він, а сам Юсуф Багдадець, що використав свою спритність для повчання іскібців!

Ми вже зійшли вниз, де смачно пахло смаженою рибою. Долішня бабуся, що пов'язала собі квітчастого фартуха, саме накладала в тарілки картопляний салат, а долішній дідусь із гарними чорними кучерями вже сидів за столом, і перед ним стояла склянка грогу.

— Добридень, Якобе! — привітався з ним прадідусь.

— Добридень, Хлопчак! Вип'єте скляночку грогу перед обідом?

— Дякую, дякую, Якобе! Краще опісля.

Ми сіли за стіл і взяли собі що хто дужче любив: вареної тріски з петрушковою підливою або смаженої з розтопленим маслом. Говорили за столом мало, їсти рибу — для цього треба чималенько уваги й спритності.

Після їжі нам, чоловікам, подали до Пташиної кімнати грог і лимонад.

Долішня бабуся лишилась у кухні — помити посуд.

Дивно, але долішній дідусь дуже зацікавився нашими віршами.

Довелось розказати йому всі, які ми пам'ятали. Він слухав, і його чорні вусики аж тремтіли від задоволення. Довелось пообіцяти, що ми потім прочитаємо йому всі наші вірші.

Після третьої склянки грогу долішній дідусь напустив на обличчя таємничий вираз і вийняв із жардиньєрки велику порожню порцелянову вазу.

— У цій вазі долішня бабуся тримає повну збірку моїх творів, — мовив він. Потім випустив на стіл цілу купу згорнених дудочкою папірців, перев'язаних барвистими стьожечками.

— Невже ви теж віршуєте, дідусю? — спитав я.

— Так, Хлопчак, — сказав він несміливо. — Віршую! Але тільки з якоїсь нагоди, розумієш? Коли твоя долішня бабуся розсердиться на мене, я ввечері кладу їй на подушку вірша. Вона це любите. Ці вірші вона називає своїми "подушковими віршами" й ховає їх у оцій вазі. Але я не повинен цього знати. І ви глядіть не викажіть, що я знаю цей сховок!

— Слово честі! — сказали прадідусь і я. А тоді ми розгорнеш декотрі дудочки й прочитали вірші.

На першому папірці почерком долішньої бабусі було написано:

"Цього вірша, склав Якоб коли я в ранці на нього сердилась за те що напився грогу".

А нижче почерком долішнього дідуся:

Часом серце, люба Анно,

Нам турбота тисне зрана.

Треба, щоб її забути,

Грогу доброго хильнути,

І збагне людина вмить,

Як їй буть і що робить.

Твій Якоб

— Гарний віршик, Якобе, — похвалив прадідусь. — Але мораль небезпечна.

— Знаю, — зітхнув долішній дідусь. — Та Анна завжди каже, що краще випити трохи грогу й бути милим, ніж завжди тверезим і злим!

Я тим часом розгорнув другу дудочку.