Мій прадідусь і я, або ж Великий Хлопчак і Малий Хлопчак - Крюс Джеймс

Саме погода для дня народження!

Дядько Гаррі, коли я прокинувся, був уже з обома іншими моряками в гавані. Але в сусідній кімнатці товкся прадідусь.

Я швиденько натяг купального халата, потихеньку вийшов у коридор, рвонув двері прадідусевої спальні й гукнув:

— Зичу вам здоров'я, щастя й довгого віку!

Прадідусь, що намилив обличчя й збирався голитися, спочатку злякався, але потім витер мильну піну з губів і відказав:

— Усе це я вже мав: здоров'я, щастя й довгий вік. І все ж дякую тобі за добрі побажання.

— Відколи це ви голитесь? — запитав я спантеличено. — Ви хочете зголити бороду?

— Ні, Хлопчак, хочу тільки підправити й. Я роблю це раз на рік, на день народження! Але мийся хутчіш та одягайся, разом спустимось до сніданку!

Урочисто вичепурені, охайно зачесані, ми через десять хвилин спустились до горішньої бабусі, що подала сніданок до вітальні. Вона теж побажала прадідусеві здоров'я, щастя й довгого віку І пообіцяла на обід велику несподіванку до дня народження.

— У вісімдесят п'ять років навряд чи для мене може бути несподіванка, Маргарето, — сказав прадідусь.

— Побачимо! — усміхнулась горішня бабуся.

Потім ми поснідали.

Коли ми вийшли на вулицю, мені стало трохи сумно. Бо я мав почути того дня останню оповідку. Засмучений, увійшов я до рибальської комори. Прадідусь, що йшов попереду, піднявся драбиною до токарні. Але я гукнув:

— Стійте, прадідусю! Зостаньмося внизу! Адже там, нагорі, ми тільки віршуємо!

— Правда! — з половини драбини відгукнувся прадідусь. — Тут, нагорі, ми віршуємо. Тому я й іду нагору. Бо моя оповідка буде про поетів і про вірші.

— Он як! — вигукнув я. — Тоді справді треба нагору.

І щабель за щаблем подався драбиною за ним.

У токарні прадідусь скинув святкового чорного сюртука, повісив його на плечі Шкіряній Лізбет, а потім сів на стружки, примружив очі й правою рукою мовчки показав мені на верстак. Я вискочив на нього, сів тихенько й став чекати останньої оповідки.

Чекати довелось недовго. Раптом прадідусь підвів голову, втяг губу й спитав:

— Добре сидиш, Хлопчак?

— Добре, прадідусю! — відповів я. Тоді він почав свою оповідку.

ПАВІЛЬЙОН ІЗ ПОРЦЕЛЯНИ

Як серед трьох чи чотирьох сотень трійчатих листочків конюшини знаходиться один щасливий, четвірний, так і серед трьохсот шістдесяти п'яти днів року є один-єдиний щасливий день: двадцять четверте червня.

Хто народився в той день — то щасливець, якому в житті, кажуть, справджуються всі бажання (якщо вони добрі й пристойні). Часом буває й так, що двадцять четверте червня вщасливлює цілу юрбу, коли серед неї знайдеться принаймні троє таких щасливців.

Колись давно одна невеличка компанія мандрівців плавала китайською джонкою по Жовтому морю. А що саме було двадцять четверте червня і серед мандрівців троє святкували день народження саме в цей день, то китаєць Лі, капітан джонки, запропонував пливти навмання, полишивши стерно самій долі.

Мандрівці, хоч їм стало трохи моторошно, погодились із такою авантюрною пропозицією. Вони полишили себе й джонку вітрові, хвилям і таланові.

Незабаром вони помітили, що не довіряти таланові не було причин. Бо хоч вітер був зовсім слабенький, джонка на туго напнутих вітрилах летіла по морю, мов грозова хмара по небу. І хоч біля стерна не стояв ніхто, вона так легко обминала острови, мілини та рифи, ніби нею кермував щонайвправніший стерничий.

За годину джонка лишила китайський берег та побережні острови так далеко позаду, що їхні обриси вже танули в імлі на обрії. Довкола було тільки море, а прямо попереду видніла вдалині невеличка темна цяточка.

Та цяточка швидко росла. Спочатку вона була з горошину завбільшки, потім — зі сливу, далі — з яблуко, а нарешті — з гарбуз, і помалу мандрівці розпізнали острів, барвистий, строкатий острів, що ніби плив назустріч джонці. Фредді, молодий американець, підніс до очей бінокль і сказав: "На острові є люди. Між квітучими кущами я бачу дім".

"Вибачте, а можна мені глянути в ваш бінокль?" — попросив доктор Меньє, лікар-француз.

"Прошу!" — відповів Фредді й простяг лікареві бінокль.

Ця коротка розмова здивувала мандрівців, і не без причини. Бо всі вони були з різних країн, говорили різними мовами і доти могли порозумітися тільки через перекладача… Фредді говорив лише по-англійському, доктор Меньє — лише по-французькому. Але тут, на джонці в Жовтому морі, вони раптом заговорили по-китайському. Це була дивовижна річ, перша ознака незвичайних подій.

Міс Джулія Амбрелла, літня незаміжня панна з Лондона, теж захотіла спробувати говорити по-китайському, і вийшло в неї якнайкраще! Вона вигукнула: "Я вже бачу дім простим оком!" — і в захваті замахала парасолькою.

"Справді, — погодилась пані Штенграхт, біловолоса гамбуржка. — Я теж добре його бачу. Це дачний будинок із пласкою покрівлею".

В ту мить до джонки підлетів баклан — один з великих птахів, що водяться на узбережжі Китаю, — сів на палубі й чемно спитав: "Дозвольте вас супроводити, панове? Мене звуть Фортунат".

"Може, ви народилися двадцять четвертого червня?" — спитав його китаєць Лі, капітан джонки.

Баклан кивнув головою.

"Звідси й ім'я, — зауважив доктор Меньє, парижанин. — Бо Фортунат означає щось ніби Щасливець, панове!"

Мандрівці навіть не здивувалися, що цей птах із чорним дзьобом, чорними крильми, чорними лапками, голою шиєю та зеленими, як морська вода, очима вміє говорити по-людському. Коли чудесні події йдуть одна за одною, до них звикаєш.

"Скажіть, пане Фортунате, ви знаєте цей острів?" — по-китайському спитав у птаха мінгер де Вільдер, амстердамський купець.

"Дванадцять років тому, теж двадцять четвертого червня, я бачив, як він виринає з моря, — відповів птах із замрією в зелених очах. — Але я не встиг на нього сісти, бо він поринув знову".

"Сподіваюся, що це не міраж!" — сказав пан Меньє.

"А я хутенько сфотографую його!" — гукнув Фредді, американець. Відщебнув шкіряний футляр фотоапарата, наставив його, подивився в видошукач і клацнув затвором.

Тої ж миті острів щез.

"От і маємо, — зітхнула міс Джулія Амбрелла. — Це був просто міраж!" — і сумно опустила парасольку.

"Гляньте, гляньте! — гукнув Петар, молодий матрос-чорногорець. — У повітрі мерехтить щось барвисте!"

"Справді, — підтвердила сивоголова пані Штенграхт. — Над водою тремтить якийсь образ".

"Та він не тремтить! Він стоїть на місці!" — схвильовано засопів мінгер де Вільдер з Амстердама.

"Це не образ! Це той самий острів!" — зрадів баклан Фортунат.

"Так, — кивнув головою Лі, капітан джонки. — Він з'явився знову! Але він дуже близько. Це не може бути міраж. Це, напевне…"

Лі не доказав, бо джонку раптом струсонуло, і вона з нап'ятими вітрилами, прорипівши днищем по піску, зупинилась при березі острова.

Баклан зразу залопотів крильми, стрибнув з палуби на пісок, походив по ньому й гукнув:

"Острів не уявний! Я чую його під своїми лапами!"

Тоді вже на палубі нікому не стало впину. Всі більш чи менш спритно вилізли з джонки на берег, капітан Лі кинув на пісок якір, міс Амбрелла знов радісно замахала парасолькою, а молодий матрос із Чорногорії стрибнув на каменюку й гукнув: "Дами й панове, от там за евкаліптами ви бачите віллу Хтознакого на острові Хтознаде. Хто не боїться дивовижного, йдіть за мною засвідчити нашу повагу панові Яктамйого!"

По тих словах невелике товариство навантажилось і, сміючись та розмовляючи, подалося за матросом Петаром, що поміж евкаліптами попрямував до будинку. Той будинок схожий був на монастир з білими кам'яними мурами та величезним внутрішнім двором. На жаль, у мурі не видно було ні вікон, ні дверей. Наше товариство обійшло весь дім, але ніде не знайшло входу. Хитаючи головами, обійшли дім ще раз. Але не побачили жодного отвору. Лиш коли мандрівці втретє обійшли кам'яний мур, вони раптом побачили велику браму, завішену довгими разками перлів.

Люди подивувались, бо вони були певні, що раніше цієї брами не було. Та водночас і зраділи, що знайшли вхід, і американець Фредді хотів зразу й увійти крізь ту завіску в дім. Та щойно доторкнувся, як сахнувся назад, немов його вдарило електричним струмом.

"Що… що це означає?" — злякано гукнув він.

"Це означає, що ви надто квапливі", — проклекотів чийсь голос над головою в мандрівців.

Усі звели очі й побачили на даху старезного пугача, що сидів і значуще кліпав очима. Раптом пугач важко спурхнув униз, сів на плече матросові Петару, обдивився всіх мандрівців великими совиними очима, а тоді пробурчав: "Хто хоче увійти в цей дім, той мусить виспівати дозвіл, панове!"

"Виклопотати!" — поправив птаха доктор Меньє.

"Ні, виспівати! — повторив пугач, що супроти всіх законів природи, як видно, чудово бачив удень. — Ви повинні скласти чотири строфи віршів, панове, — сказав глухим голосом птах. — Станьте, будь ласка, коло пісочниці!"

І раптом мандрівці побачили праворуч від входу, під білим муром, пісочницю, якої там раніше не було. Почасти зацікавлено, почасти пригнічено вони обступили ту пісочницю. А пугач злетів з матросового плеча на дерев'яну цямрину пісочниці й горловим голосом тричі вигукнув "угу!" і тричі "угугу!"

Тоді в білій стіні розчинилися дверцята і викотився сувоїк малесеньких залізничних рейок. Розмотуючись, він рівненько оббіг попід цямринкою всю пісочницю, проклавши на піску спіральну колію. Потім із стіни, чахкаючи, викотивсь іграшковий паровозик, що тяг п'ять чи шість товарних вагончиків. Він, постукуючи, об'їхав спіральну колію; дверцята вагончиків самі собою розкривались, із них випадали деревця, кущики, червоні дерев'яні лавочки, барвисті пташечки, що котились по піску під дощем із квіточок.

Коли іграшковий поїзд доїхав до центра спіралі, паровозик свиснув, став сторчма й прямовисне зарився в пісок. Це мало такий вигляд, ніби в пісок заривався хробак. Шурх — у піску зник останній вагончик. Стук — зачинилися дверцята в білій стіні. Тоді — лусь, лусь, лусь — на піску вишикувались дерева, квіти, кущі й лавочки. Рейки й пісок поросли густою зеленою травою, пташки спурхнули й посідали на гіллі, бруньки розпукнулись, і показалися квіточки та листочки.

Вмить у пісочниці з'явився якнайпринадніший весняний краєвид. Навіть малесенькі струмочки задзюрчали в траві.

"Це вам перша тема для вірша", — сказав пугач.

"Та тут не потрібні ніякі вірші, — зауважив мінгер де Вільдер з Амстердама. — Цей краєвид — сам по собі поезія!"

"Справді! — вигукнула в захваті сивоголова пані Штенграхт. — Це маленьке диво! Подивіться на отой лужечок із квіточками, на лавочки, на пташечок! Хто ж тих шовкових пташинок на гілочки посадив?"

Пугач закліпав очима, ніби хотів відповісти.