Незвичайні пригоди експедиції Барсака - Верн Жуль

Він був в’язнем, поки лишався в Блекленді, але міг повсякчас залишити місто назавжди. В такому разі з тієї ж еспланади планер відвозив його знов на Біссагоські острови, звідки він мав пароплавом повернутися в Європу. Так принаймні запевняли робітників, які бажали виїхати з Блекленда. Проте їхні товариші, які лишалися на заводі, і гадки не мали, що, виїхавши, ці люди не прибували за призначенням — їхні кістки біліли десь у пустині, а плата, одержана ними при розрахунку, незмінно поверталася до того, хто її видав. Так каса Володаря не бідніла, а таємниця існування Блекленда зберігалась, і владарювання Гаррі Кіллера лишалось нікому невідомим.

Зрештою, такі від’їзди бували рідко. Живучи в повному невіданні, навіть не підозріваючи, що собою являють мешканці міста, робітники лише у виняткових випадках заявляли про бажання переступити межі свого маленького містечка. Вони жили тісним, замкненим колом, допомагаючи жінкам у домашньому господарстві, почуваючи себе щасливими, — щасливішими, у всякому разі, ніж на батьківщині, — цілком віддавшися своїй роботі, захоплюючися нею і не відриваючись від неї часто-густо до пізньої ночі.

Єдиним начальником робітників був їх директор, француз Марсель Камаре, якого вони обожнювали.

Марсель Камаре був єдиним мешканцем заводу, який міг вільно виходити з нього і безборонно блукати по вулицях чи в околицях Блекленда. Дарма що він широко користувався цим привілеєм і, заглибившись у мрії, гуляв скрізь і всюди, він, проте, не краще за своїх підлеглих був обізнаний із звичаями міста, сама назва якого лишалась для нього невідомою.

Один робітник якось спитав його про цю назву; Камаре замислився, потім, на превеликий подив свого працівника, відповів, все ще вагаючись:

— Слово честі... не знаю!..

Ніколи доти йому не спало на думку дізнатись про таку "дрібницю". Розмова на тому й скінчилась; він одразу забув про поставлене питання й більше не згадував про нього.

Ось якою дивною людиною був Марсель Камаре.

На вигляд йому можна було дати років сорок. Середнього зросту, з вузькими плечима й запалими грудьми, з тонким і рідким білявобезбарвним волоссям, він виглядав тендітним і хворобливим. Жести в нього були розмірені, і говорив він з незворушним спокоєм, навіть по-дитячому несміливо, слабким, ніжним голосом, який ніколи, ні за яких обставин не підвищувався до гнівного тону. Надто важка голова його завжди була трохи схилена до лівого плеча, а на блідоматобому обличчі з тонкими рисами вражали несподіваною красою чудові очі, небесно— блакитні і мрійні.

Уважний спостерігач помітив би в цих чудових очах ще щось — якийсь тьмяний, тривожний блиск з’являвся в них часом, а погляд починав блукати. Той, хто спостеріг би цей блиск, прийшов би до висновку, що Марсель Камаре несповна розуму, і, можливо, такий висновок був би недалекий від істини. Справді, відстань між генієм і безумством дуже мала, вони навіть в чомусь межують.

Та незважаючи на всю свою фізичну слабість і лагідність, Марсель Камаре був обдарований енергією справді невичерпною. Він лишався байдужим до найстрашніших нещасть і небезпек, до найжорстокіших випробувань. Це пояснювалось тим, що він їх просто не помічав. Погляд його ясних очей був звернений вглиб і нічого не бачив навколо. Ця людина жила поза часом, у чарівному світі, населеному химерами. Завжди, повсякчас він напружено мислив, і тільки мислив. Марсель Камаре був наче розумовою машиною, машиною геніальною, нешкідливою і в той же час страшною.

Щодо неуважності він міг би позмагатися з Сен-Береном, точніше, він був чужий усьому, з чого складається реальне життя, — і не один раз падав у Червону річку, думаючи, що ступає на міст. Слуга Джоко ніяк не міг примусити його їсти своєчасно. Марсель Камаре їв тоді, коли йому хотілося, і засинав, коли його зборював сон, а це могло бути і опівдні і опівночі.

Десять років тому обставини звели його з Гаррі Кіллером. В той час Камаре захопився ідеєю надзвичайного пристосування, здатного, за словами автора, викликати дощ. Свої фантазії він розповідав усім, хто тільки згоджувався слухати. Гаррі Кіллер почув про винахід разом з іншими, але всі тільки сміялися, а він підійшов до цього чисто теоретичного проекту серйозно і побудував на ньому задум, який пізніше здійснив.

Гаррі Кіллер був злочинець, але злочинець з широким розмахом, і він зрозумів, як багато може одержати від невизнаного генія. Випадок віддав йому до рук Марселя Камаре, він засліпив ученого можливістю здійснити його мрії, повів за собою в пустиню й сказав: "Хай піде тут обіцяний дощ!" І дощ слухняно почав падати.

Відтоді Камаре жив весь час мов у гарячці. Одну за одною він втілював у дійсність свої химери. Після дощувальної машини його мозок створив ще сотню винаходів, які використовував Гаррі Кіллер, сам же автор ніколи не турбувався про те, як їх застосовували.

Певна річ, винахідника не можна вважати відповідальним за зло, посередньою причиною якого він, проте, лишається. Нікому не спаде на думку обвинувачувати, наприклад, того, хто вигадаз револьвер, в усіх злочинах, здійснених з допомогою цієї зброї, яка без нього не існувала б. Але, зрештою, творець цього знаряддя вбивства розумів, що подібна річ. може і повинна вбивати і що саме для цієї мети вона була ним задумана.

Не такий був Марсель Камаре. Якби йому заманулося розробити проект гармати з небувалою досі далекобійністю й вагою снаряда, він залюбки обчислив би форму, вагу, профіль заряду й деталей та кількість пороху, не вбачаючи в цьому нічого іншого, крім балістики. І якби йому .розповіли, що його дітище може стаги знаряддям жорстокості, він би щиро здивувався.

Гаррі Кіллер побажав дощу, і Камаре викликав дощ; Гаррі Кіллер побажав мати сільськогосподарські знаряддя, і Камаре створив удосконалені механічні плуги, сівалки, прополювачі, косарки й молотарки, які виконували всі роботи без окремого джерела енергії; Гаррі Кіллер забажав літальних машин, і Камаре дав йому планери, здатні робити п’ять тисяч кілометрів з небаченою швидкістю.

Живучи в світі абстракцій, він бачив перед собою тільки проблеми і не цікавився ні їх пракгичним застосуванням, ні походженням матеріальних засобів, потрібних для їх здійснення. Перш за все він зажадав, як чогось дуже простого, побудування заводу, і сотні негрів спорудили, цей завод. Після цього йому були потрібні ще різні станки, динамо, парова машина — і все це немов чудом з’явилося в пустині протягом кількох місяців. Нарешті, він зажадав робітників, і робітники прибули, один за одним, в потрібній кількості. Як були здійснені ці чудеса? Марселя Камаре це не обходило. Він вимагав — йому давали. Дуже просто!

Не намагався він і підраховувати капітали, витрачені на здійснення його мрій, і ніколи перед ним не поставало цілком природне запитання: "Звідки беруться гроші?" Ось в якій обстановці мають розгортатися події, що становитимуть зміст другої частини нашої оповіді.

В момент, коли вона починається, усе в Блекленді йшло заведеним порядком. Робітники працювали на заводі, частина Веселих хлопців наглядала за неграми, зайнятими на полях, в той час як усі інші за своїм звичаєм віддавалися грубим развагам, а "цивільні" проводили потроху свою дещо непевну торгівлю.

Близько одинадцятої години ранку Гаррі Кіллер був сам у себе. Він поринув у глибоку задуму, судячи з виразу його обличчя, не надто приємну.

Задзвонив телефон.

— Слухаю! — промовив Гаррі Кіллер, беручи трубку.

— На заході, сімнадцять градусів на південь, видно десять планерів, — почув він.

— Піднімаюсь, — відповів Гаррі Кіллер і повісив трубку.

За кілька хвилин він досяг площадки башти, де знаходився Веселий хлопець, який його попередив.

— Там, — сказав він, вказуючи точку в просторі.

Гаррі Кіллер озброївся біноклем і скерував його у вказаному напрямі.

— Це вони, — кинув він, придивившись.

Він знов навів бінокль на захід, потім опустив і наказав:

— Поклич радників, Родерік. Я спускаюсь.

Поки Веселий хлопець тіо телефону оповіщав членів ради, Гаррі Кіллер швидко спустився на еспланаду, розташовану між палацом і заводом. Дев’ять радників один по одному приєдналися до нього. Вони чекали, втупивши очі в небо.

Чекати довелось недовго. Планери збільшувались на очах. За кілька хвилин вони вже плавно приземлялися на еспланаді.

Очі Гаррі Кіллера спалахнули радістю. На чотирьох планерах були тільки водії, зате шість інших мали по два пасажири: одного з Чорної варти і одного полоненого, міцно зв’язаного з накинутим на голову й плечі мішкрм.

Шістьох полонених звільнили від пут. Коли їхні засліплені очі звикли до світла, вони стали з подивом озиратись довкола. Вони стояли на великій площі, оточеній з усіх боків неприступними стінами. За кілька кроків від них — дивні апарати, що приставили їх повітряним шляхом. Перед ними — величезний палац, увінчаний баштою, і скупчені щільним гуртом тридцять негрів з Чорної варти. Трохи ближче — група з десяти чоловік маловтішного вигляду. Позад них, більш як за сто п’ятдесят метрів, довжелезна стіна без вікон і дверей, над якою здіймався заводський димар і ще довша легка металічна вишка, призначення якої важко було зрозуміти. Де вони опинились? Що це за фортеця, не позначена ні на одній карті Африки?

Поки вони ставили собі ці запитання, Гаррі Кіллер зробив знак, і на плече кожного в’язня опустилася груба рука. Хоч не хоч, довелося їм рушити до палацу, двері якого відчинились перед ними і, пропустивши їх, замкнулися.

Джейн Бакстон, Сен-Берен, Барсак, Амедей Флоранс, доктор Шатонней і Понсен опинилися в руках у Гаррі Кіллера, самодержця Блейленда, незнаної столиці нікому невідомої імперії.

II. НА КРИЛАХ

(З записної книжки Амедея Флоранса)

25 березня. Скоро мине доба, як ми в... Справді, де ми? Просто не уявляю.

Позавчора ми вляглися, знеможені утомою, і заснули сном праведників. Та ще вдосвіта нас розбудив пекельний шум. Це було те саме гудіння, яке вже тричі мене бентежило, але цього разу незмірно гучніше. Ледве ми розплющуємо очі, як змушені їх заплющити, осліплені яскравим промінням, що б’є звідкись над нами.

Ми не встигаємо отямитись від цього оглушливого гуркоту й не менш незбагненного блиску, коли на нас зненацька нападають якісь люди.