Незвичайні пригоди експедиції Барсака - Верн Жуль

Під час зупинок один з європейців або Тонгане залишався біля них, щоб ніхто не міг підійти непомітно. Чи то допомогли ці заходи, чи просто перші дві смерті були випадкові, але наступні два дні минули без подій, і всі потроху заспокоїлись.

Зрештою, крім загибелі двох коней, з ними досі не сталося нічого прикрого. Перед ними тяглася рівнина, подорож по ній не виснажувала носіїв, харчі вони весь час в достатку купували по селах. Тільки в кінці дня 5 березня і весь день 6-го вони не зустріли на своєму шляху жодного села. Довелось скористатися з досі недоторканного запасу продуктів. Правда, Тонгане запевняв, що незабаром вони наблизяться до чималого населеного пункту, і тому це нікого не стурбувало.

І справді, 6 березня мандрівники досягли селища Яхо. Та не встигли вони наблизитися до стіни тата, як згори пролунали лайливі вигуки і навіть кілька пострілів з кремінних рушниць — там зібрався чималий натовп. Якщо не брати до уваги зустріч, влаштовану населенням Кокоро, це вперше від Конакрі вони наштовхувались на такий прийом.

Як не намагався Барсак зав’язати дружні стосунки з жителями цього села, ніщо не допомогло. Марно майорів білий прапор на довгій палиці. Ця емблема миру, зрозуміла скрізь, на всій нашій планеті, викликала бурю вигуків, супроводжувану градом куль, які, на щастя, не завдали шкоди парламентерові, що мав обережність триматися на достатній віддалі. Не кращого добилися й Тонгане та ще двоє носіїв однакової раси з жителями Яхо. Їх не схотіли слухати і обсипали кулями, камінням і взагалі всім, що потрапляло до рук. Було ясно, що жителі села вирішили не вступати ні в які зносини з чужинцями.

Які б не були причини такої негостинності, мандрівники не змогли поповнити свої запаси продуктів, і їм довелося вирушити 7 березня далі, маючи їжу тільки на два дні. Проте в цілому становище не викликало великої тривоги: експедиція зробила вже більше трьохсот кілометрів від Каду, і можна було сподіватися, що в ближчих селах їх чекає більш дружній прийом.

Проте за весь цей день вони не побачили жодного села, а надвечір здох третій кінь — точнісінько так само, як і два перших.

— Хтось все ж таки примудряється отруювати наших коней, хоч ми й пильнуємо їх? — спитав Флоранс доктора Шатоннея.

— Це мало ймовірно, — відповів доктор. — Отруїли їх, очевидно, ще до від’їзду з Каду, можливо, в ту ніч, коли втекла охорона. І якщо коні гинуть не одразу, а поступово, це, мабуть, залежить від різної опірності їх організмів, а також від неоднакових доз отрути.

— А тим часом, — промовив Амедей Флоранс, — у нас уже троє піших на чотирьох вершників. Не дуже весело!

8 березня мандрівники вирушили далі в не зовсім спокійному настрої. Майбутнє не обіцяло нічого доброго. Не можна було більше закривати очі на те, що ворожа сила, перше ніж зникнути, подбала про отруєння коней, а це свідчило про невгасиму ненависть, жахливу і незбагненну. З хвилини на хвилину тепер можна було чекати загибелі чотирьох коней, які ще лишалися живими. З другого боку, харчів лишилося тільки на один день, і доведеться голодувати, якщо до заходу сонця не зустрінеться якесь село.

Та ще не минуло й години після від’їзду, як вдалині показалося скупчення будинків.

Мандрівники спинилися, мимоволі замислившись над тим, який прийом їх чекає. На широкій рівнині не помітно було нічого особливого. Здалека здавалося, що село немов вимерло. Навкруги теж панувало безлюддя. Було видно тільки пишний килим хащів, крізь них пролягав шлях, на якому де-не-де чорніли якісь невиразні плями.

Після короткої зупинки Барсак і його супутники рушили до села. Та вони не зробили й кілометра, як від огидного смороду їм перехопило подих. Ще кілька кроків — і вони наблизилися до однієї з чорних плям, які угледіли здалека. Усі відсахнулися: це був труп негра, уже в стані розкладу. Поки доїхали до села, налічили на шляху ще десять таких страхітливих віх.

— Ці люди вбиті розривними кулями, — сказав Флорансу доктор Шатонней, оглянувши один із трупів.

— Знову? — вигукнув Флоранс.

У селі видовище було ще жахливіше. Численні ознаки свідчили про те, що тут відбулася запекла бійка, після якої переможці підпалили село. В нечисленних уцілілих хатах знайшли ще кілька трупів.

— Смерть цих нещасних настала принаймні десять днів тому, — сказав доктор Шатонней, — і також від розривних куль.

— Але хто ж ті негідники, які вчинили таку різню? — вигукнув Сен-Берен.

— Можливо, це ті люди, сліди яких ми помітили кілька днів тому, — сказав Амедей Флоранс. — Ми тоді теж прикидали, що вони випередили нас днів на десять.

— Це, безсумнівно, вони, — промовив обурений Барсак.

— Їм завдячуємо ми і недавній прийом в Яхо, — додав Флоранс. — Вони і там хотіли влаштувати те ж саме, але Яхо оточене стіною тата, і їм не вдалось туди вдертися, і тепер зрозуміло, чому налякані негри трималися ніби в облозі.

— Це справді логічно, — підтримав доктор Шатонней.

— Але хто ж ці негідники, — запитала Джейн Бакстон, — і чи не загрожує нам небезпека з їх боку?

— Хто вони, я не знаю, — відповів Амедей Флоранс, — але мені здається, що нам не треба їх боятись. За всіма даними, вони випередили нас днів на десять-дванадцять і їдуть верхи, отже мало ймовірно, щоб ми їх наздогнали.

З невеселими думками лишали вони позад себе розорене село. Увечері спинились на ночівлю серед степу, їжі лишилося на один раз. Її розділили на дві частини, однією повечеряли, другу зберегли на ранок.

Протягом 9 березня проминули ще два села. До першого, оточеного невисокою стіною тата, наблизитись не пошастило — зустріч була така ж, як у селі Яхо. Друге нічим не захищене, було зруйноване, розграбоване й спалене, і стояло пусткою.

— Можна й справді сказати, — зауважив Барсак, — що ці люди всіляко намагаються створити поперед нас пустелю.

Зауваження було слушне. Не досягши мети іншими засобами, їх хотіли заморити голодом.

— Подумаєш! — підкреслено безтурботно промовив Амедей Флоранс. — Всупереч їх намаганням ми її пройдемо, цю пустелю. До Кубо не більше ста п’ятдесяти кілометрів. Це, зрештою, не така вже велика відстань. М’ясники й бакалійники застрайкували — ну що ж, нехай полювання забезпечує нас біфштексами!

Усі, за винятком Понсена, який зовсім не вмів стріляти, поспішили відгукнутись на цей заклик. На лихо, високі трави заважали вистежувати дичину, якої в цій місцевості було обмаль. За весь день вдалося заполювати тільки дрохву, двох цесарок і двох куріпок. Цього ледве вистачило, щоб сяк-так нагодувати чотирнадцять чоловік.

Коли увечері спинились на ночівлю, Амедей Флоранс і доктор Шатонней вдруге помітили, що на тому ж місці вже до них ставали табором. Трава, здавалось, була прим’ята не так давно, немов час, на який їх випереджали, зменшився. Поки мандрівники обмінювалися міркуваннями з цього приводу, їх раптом покликав Тонгане, який стеріг коней. Виявилося, що впали одразу два коні. Знов нічим не можна було їм допомогти, і після годинної агонії вони сконали.

Залишалася ще пара коней, але не надовго: вони теж загинули протягом десятого березня.

Очевидно, загибель коней злякала носіїв, найнятих У Каду, чи просто вони не схотіли більше голодуватв, оскільки за весь цей день полювання не дало нічого істотногоного... Як би там не було, вони зникли в ніч з 10 на 11 березня і, коли настав ранок, шестеро європейців, Тонгане і Малік, прокинувшись, побачили, що вони самі — без носіїв, без коней і без їжі.

Вони пережили в цю мить хвилинну зневіру, цілком природну, коли взяти до уваги, що вони починали знесилюватись. Особливо глибоко сумувала Джейн Бакстон; її гнітила думка, шо це вона втягла своїх супутників у невдалу подорож. Почуваючи себе відповідальною за всі злигодні, вона каралась і благала простити її.

Амедей Флоранс відчув, що необхідно боротися з таким настроєм.

— Скільки непотрібних слів! — вигукнув він удавано грубо, звертаючись до Джейн Бакстон. — Ми ще, здається, не померли. Ці дні полювання було не дуже вдале, — подумаєш! Завтра нам більше пощастить, от і все.

— Не забуваймо, — прийшов йому на допомогу доктор Шатонней, — що наші негри, утікаючи, зробили нам послугу: не треба турбуватись про їхні шість шлунків.

— Це просто благодіяння з їх боку, — докінчив Флоранс. — Я й так збирався запропонувати вам відправити їх додому, до їхніх любих родичів.

— Дякую, пане Флоранс, велике спасибі вам усім, панове, — промовила глибоко зворушена Джейн. — Повірте, я ніколи не забуду, які ви добрі й самовіддані.

— Без ніжностей! — перебив Флоранс. — Це дуже шкодить перед сніданком. Послухайте краще мене, ходімо мерщій полювати, а потім наїмося донесхочу. А про почуття будемо розводитись за десертом, якщо вам від цього легше.

Після втечі носіїв довелось кинути останній намет і решту предметів обміну. Віднині і Джейн Бакстон спатиме на свіжому повітрі, якщо не знайдеться захистку десь у спорожнілому селі. Про втрату товарів шкодували особливо не доводилось: навіщо вони потрібні, коли країна спустошена? До того ж, у них ще лишалося золото.

За цих сумних обставин мандрівники вирушили далі. Двадцятого березня шлях знов пролягав через село, в якому було знайдено численні трупи негрів. Доктор звернув увагу своїх супутників на те, що смерть спіткала цих людей недавно, не більше ніж днів за два перед тим. Чи не означало це, що банда убивців тепер ближче і що можна чекати зустрічі з нею?

Незважаючи на цю маловтішну перспективу, вони продовжували шлях на північ. Та й що інше лишалось їм робити? Неможливо було повертатися на південь, по шляху, позначеному зруйнованими або вороже настроєними селами. Краще за всяку ціну постаратись досягти Нігера — тільки тям можна сподіватись на підтримку.

Все та ж сама пустеля зустрічала виснажених мандрівників. Села, захищені від спустошення стіною тата, трималися вороже, всі інші житла були зруйновані, спалені, спустошені. Ніде вони не могли дістати продуктів і живилися випадково викопаними ямсом, бататами й іншими овочами і корінням, небагатими трофеями полювання та ще, коли-не-коли, жалюгідною рибчиною, виловленою Сен-Береном. Та це траплялося найрідше: річок було мало. Не раз доводилось терпіти від спраги — усі колодязі на їх шляху незмінно були засипані. Лиха сила, яка з такою жорстокістю переслідувала їх, не забувала ні про що.

Але їхня енергія залишалася незламною.