Останній берег - Ле Гуїн Урсула
Вони перестрибнули на нього, й Арен опинився перед убогою халупою із рогожаними стінами.
— Лягай, — сказали йому, і більше Арен нічого не пам'ятав.
Потім він лежав горілиць і дивився на грубо сплетену зелену покрівлю, крізь яку пробивалися крихітні промінчики світла. Йому чомусь здалося, що він опинився у яблуневих садах Семерміна поблизу Берили, де зазвичай проводять літо принци Енладу, і лежить серед густої трави, дивлячись у небо крізь осяяне сонцем яблуневе гілля.
Відтак він раптом почув плескіт води десь під плотом, над океанською безоднею, а тоді до нього долинули голоси людей, котрі живуть на цих плотах. Вони говорили ґардійською мовою, якою розмовляють скрізь на Архіпелазі, але їхню вимову та інтонації було дуже непросто зрозуміти. Тепер Арен знав, що їх із Яструбом занесло дуже далеко від Архіпелагу, аж у самісіньке серце безмежного Відкритого моря. Та це чомусь анітрохи не лякало юнака — тут він почувався так само зручно, як у садах своєї далекої батьківщини.
А ще через деякий час Арен вирішив, що пора вже, мабуть, підійматися, і звівся на ноги, з подивом з'ясувавши, що тіло його дуже змарніло й обгоріло на сонці. Втім, ноги хоч і тремтіли, та все ж корилися юнакові. Він відхилив рогожу, що правила тут за стіну, і вийшов надвір. Було вже пополудні. Поки Арен спав, добряче дощило, тож тепер великі, ретельно обтесані й щільно припасовані одна до одної колоди були мокрими і темними. Чорне волосся тендітних напівголих людей блищало після дощу. Грозові хмари вже подалися геть на північний схід, танучи у сріблястому мареві.
Один із чорнявих людей обережно наблизився до Арена і зупинився за два кроки від нього. Він був струнким і невисоким на зріст — либонь, як дванадцятирічний хлопчисько. На Арена уважно дивилися його великі карі очі. В руках незнайомець тримав спис із кістяним вістрям.
— Вам і вашому племені я завдячую своїм життям, — промовив Арен.
Чоловік кивнув.
— Ви б не могли відвести мене до мого товариша?
Незнайомець обернувся і щось крикнув пронизливим, схожим на крик морського птаха, голосом. Тоді присів навпочіпки, неначе на щось чекаючи. Арен зробив так само.
На їхньому плавучому "острові" щогли не було, на відміну від більшості плотів, над якими майоріли невеличкі вітрила. Їх було пошито з якоїсь грубої брунатної тканини — не з парусини і не з полотна. Вочевидь, цю матерію навіть не ткали, а збивали, наче повсть, із якихось дивних волокон. Небавом на одному з плотів, що погойдувався на хвилях за триста кроків від них, підняли вітрило повільно рушили назустріч "острову", на якому перебував Арен. Коли відстань між плотами скоротилася до двох кроків, чорнявий чоловік, що сидів поруч із Ареном, підвівся і, анітрохи не вагаючись, стрибнув. Арен кинувся за ним, незграбно упавши на коліна і мало не розквасивши носа. Одначе, підвівшись, юнак зауважив, що маленький чоловічок дивиться на нього зовсім не глузливо, а навіть із певним співчуттям і повагою.
Пліт, на який вони перестрибнули, був більший і вищий від інших. Зроблений із грубих колод — кроків із тридцять завдовжки і сім-вісім завширшки, — він почорнів від дощів і старості. Загадкові різьблені дерев'яні ідоли чипіли біля хатин у центрі плоту, а на кожному із чотирьох кутів дерев'яного настилу височів стовп, увінчаний жмутом пір'я морського птаства.
Чоловічок підвів Арена до найменшої хатки, і там юнак нарешті побачив Яструба — чарівник міцно спав, нерухомо простягнувшись на зеленому ложі.
Арен сів поруч із ним. Проводир повернувся на свій пліт, і ніхто більше не турбував юнака. Десь через годину незнайома жінка принесла йому попоїсти: холодну вуджену рибу зі шматочками чогось зеленого і драглистого. Вона також дала йому маленьке горнятко несвіжої води, що відгонила просмоленою діжкою. Юнак зауважив — по тому, як жінка подавала йому воду, — що тут це неабиякий скарб, який цінується понад усе. Арен випив воду повагом і з належним пошанівком. Він не наважився попросити ще, хоча залюбки випив би кільканадцять таких горнят.
Плече Яструба хтось вправно перев'язав, тож чарівник спав глибоким, спокійним сном. Прокинувшись, він поглянув на Арена ясними очима й усміхнувся своєю доброю щасливою посмішкою, яка завжди разюче змінювала його суворе обличчя. Арен раптом знову відчув, як до горла йому підкочується клубок ридання. Він накрив Яструбову долоню своєю рукою і мовчав, не в змозі вимовити бодай слово.
До хатини тихо увійшов ще один тубілець і влаштувався навпочіпки поблизу Арена і Яструба. Неподалік від хижки, у якій лежав поранений маг, стояла простора споруда, котра, вочевидь, була для "плавучого племені" чимось на кшталт храму. Фасад споруди оздоблювала чудова мозаїка над дверима, на дерев'яному одвірку яких велично застигли двоє різьблених китів. Чоловік, який щойно прийшов, був так само тендітний і невисокий, як і всі плотогони. Він був схожий на хлопчика з напрочуд сильним і вольовим обличчям зрілого мужа. З одягу на ньому була тільки пов'язка на стегнах, але поводився він із такою гідністю й самоповагою, наче красувався у королівських шатах.
— Йому треба виспатися, — показав чоловік на Яструба, і Арен, залишивши чарівника, підійшов ближче до незнайомця.
— Ти вождь цього народу, — сказав юнак, одразу розгледівши у поставі співрозмовника владну жилку.
— Так, — відповів чоловік і ствердно кивнув. Арен, виструнчившись, нерухомо застиг перед ним. Темні очі співрозмовника ковзнули по обличчю юнака. — Ти також вождь, — переконано зауважив він.
— Так, — відповів Арен. Йому страшенно кортіло дізнатися, як вождь плотогонів здогадався про його шляхетне походження, але він навіть оком не моргнув. — Одначе зараз я служу своєму повелителеві.
Маленький вождь сказав іще щось, але Арен його не зрозумів: звичні ґардійські слова тут перекручували так, що їх годі було впізнати. Хтозна, може, то були чиїсь імена? Наразі юнак почув їх уперше. Потім вождь спитав:
— Як ви опинилися у Балатрані?
— Ми шукали… — Арен запнувся, не знаючи, як висловити оте сум'яття думок і почуттів, що вирувало у його душі. До того ж, він вагався, чи можна сказати цій людині правду. Все, що з ними сталося, як і сама мета їхньої подорожі, тепер, здавалося, втратило сенс, загубилося в далекій минувшині. В Ареновій пам'яті панував цілковитий безлад. Нарешті він промовив:
— Ми припливли на острів Обехол. Коли ми хотіли пристати до берега, на нас напали. І мого повелителя було поранено…
— А ти?
— Я не постраждав, — спокійно відповів Арен. Йому ніколи не бракувало самовладання, тож і цього разу воно стало йому в пригоді. — Але потім зі мною сталося щось… Щось на кшталт божевілля. З нами був іще один чоловік. Він утопився… Взагалі, нас ніби огортав якийсь незбагненний жах.
Арен замовк. Вождь стежив за ним чорними непроникними очима, а тоді промовив:
— Отже, ви потрапили сюди випадково.
— Так. А ми ще й досі в Південних широтах?
— У Широтах? О ні. Острови…
Величним помахом тонкої засмаглої руки вождь накреслив у повітрі півколо з півночі на схід.
— Острови залишилися там, — промовив він. — Геть усі острови. — Відтак тим самим витонченим жестом обвів призахідне море перед ними — з півночі через захід на південь — і додав: — Це все море.
— А з якого острова походить ваш народ, мій пане?
— Ми не з острова. Ми — діти Відкритого моря.
Арен дивився на його розумне жваве обличчя, на велетенський пліт із храмом, оточеним високими ідолами, вирізьбленими зі стовбурів могутніх дерев. То були боги цього племені — напівдельфіни, напівриби, напівлюди, напівптахи… Потім він обвів поглядом плоти, на яких люди займалися своїми звичними справами: плели кошики і рогожі, різьбили щось із дерева, рибалили, готували їжу на кабицях, бавили дітей. Плотів було багато — щонайменше сімдесят, вони утворювали справжнє місто на поверхні води: над хатинами вдалині курився легкий димок, вітер розносив дзвінкі дитячі голоси… Так, по суті, це було звичайне місто, якщо не брати до уваги того, що під ногами його мешканців зяяла морська безодня.
— Невже ви ніколи не сходите на берег? — пошепки запитав юнак.
— Лише раз на рік. Тоді ми пливемо на Довгу Дюну. Рубаємо там ліс і лагодимо плоти. Ми робимо це восени, а тоді рушаємо на північ, услід за сірими китами. Зимуємо ми нарізно — кожен пліт плаває сам по собі. А навесні знову збираємося тут, у водах Балатрану: ходимо один до одного в гості, справляємо весілля, доки не настане пора Довгого Танцю. Тут починається Дорога Балатрану — потужна океанська течія, яка несе нас на південь. Всеньке літо ми мандруємо, здавшись на ласку хвиль, аж доки не побачимо, що Великі — так наш народ називає китів — повертають на північ. Тоді Й ми пускаємося слідом за ними і зрештою повертаємося до селища Емах — це на Довгій Дюні.
— Та це ж просто неймовірно, мій пане! — сказав Арен. — Я ніколи Не чув про таких людей, як ви. Моя батьківщина дуже далеко звідси. Однак і ми, мешканці острова Енлад, також танцюємо Довгий Танець напередодні літнього Сонцестояння.
— Але ви утоптуєте земну твердь — мабуть, для того, щоб вона була ще твердішою, — сухо зауважив вождь. — Натомість ми танцюємо над безоднею… — Він трохи помовчав і запитав: — Назви мені ім'я твого повелителя!
— Яструб, — відповів Арен. Вождь повторив почуте слово, але явно не мав жодного уявлення про те, що воно означає. І це було ще одним свідченням того, що його розповідь — щира правда! Ці люди й справді проводять усе своє життя у Відкритому Морі, далеко від будь-якої землі — так далеко, що навіть сухопутне птаство не долітає до цього незнаного на островах Земномор'я осереддя пустельних вод.
— Він був однією ногою в могилі, — сказав чоловік. — Тепер йому треба добре виспатися. А ти поки що повертайся на пліт Стара; я дам тобі знати, коли твій друг оклигає.
Вождь підвівся. Він почувався цілком упевненим у собі, хоча і досі остаточно не вирішив, як йому ставитися до Арена: як до рівного чи як до звичайного хлопчиська? Власне, в цій ситуації Арена більше влаштував би саме другий варіант, і він навіть утішився, що його відсилають геть, але за мить перед ним постала інша проблема: з'ясувалося, що течія віднесла плоти в різні боки на добрих сто кроків, і тепер між ними простиралися тихі води Відкритого моря.
— Доведеться плисти, — незворушно промовив вождь.
Арен пірнув у воду.
