Бідні люди - Достоєвський Федір

(Тут він ще назвав її одним непристойним словом). Збила вона й вашу сестрицю в перших з путі й вас занапастила. З мого боку і я в цьому випадку падлюкою себе показав, та що ж, діло житейське". Тут він зареготав з усієї сили. Потім додав, що він красномовно говорити не мастак та що головне, те, що пояснити було треба й про що обов'язки благородства веліли йому не мовчати, вже він сказав і стисло переходить до решти. Тут він заявив мені, що просить руки моєї, що за обов'язок свій вважає повернути мені честь, що він багатий, що він забере мене після весілля в своє степове село, що він хоче там зайців полювати; що до Петербурга він ніколи більше не приїде, бо в Петербурзі гидко, що в нього є тут у Петербурзі, як він сам висловився, негідний небіж, котрого він заприсягся позбавити спадщини, і власне задля цього, тобто бажаючи мати законних спадкоємців, просить руки моєї, що це головна причина його сватання. Потім він зуважив, що я дуже бідно живу, що не дивно, коли я хвора, проживаючи в такій хатині, передрік мені неминучу смерть, якщо я хоч місяць так залишуся; сказав, що в Петербурзі квартири гидкі і, нарешті, що чи не треба мені чого?

Я була така вражена його сватанням, що сама не знаю, чого заплакала. Він сприйняв мої сльози як подяку і сказав мені, що він завжди був певен, що я добра, чутлива і вчена дівчина, але що він не перше, проте, зважився на сей захід, як розвідавши найдокладніше про мою теперішню поведінку. Тут він розпитував про вас, сказав, що про все чув, що ви благородних правил людина, що він з свого боку не хоче бути винним вам і що чи досить буде вам п'ятисот карбованців за все, що ви для мене зробили? Коли ж я пояснила йому, що ви для мене те зробили, чого ніякими грішми не оплатиш, то він сказав мені, що все дурниці, що все це романи, що я ще молода й вірші читаю, що романи гублять молодих дівчат, що книжки тільки моральність псують та що він не терпить жодних книжок; радив прожити його роки й тоді про людей говорити; "тоді,— додав він,— і людей пгзнаєте". Потім він сказав, щоб я розміркувала про його пропозиції, що йому вельми буде неприємно, якщо я такий важливий крок зроблю нерозважно, додав, що нерозважність та захоплення гублять юність недосвідчену, але що він дуже бажає дістати від мене сприятливу відповідь, що в противному разі він муситиме одружитися в Москві з купчихою, бо, каже він, "я заприсягся негідника небожа позбавити спадщини". Він силоміць залишив у мене на п'яльцях п'ятсот карбованців, як він висловився, на цукерки; сказав, що в селі я розтовстію, як перепічка, що буду в нього як сир у маслі купатися, що в нього тепер страшенно багато турбот, що він цілий день у справах протинявся та що тепер між ділом забіг до мене. Тут він пішов. Я довго думала, я багато передумала, я мучилась, думаючи, друже мій, врешті я вирішила. Друже мій, я вийду за нього, я повинна згодитися на його сватання. Якщо хто може звільнити мене від моєї ганьби, повернути мені чесне ім'я, одвернути від мене бідність, нестатки та нещастя в майбутньому, то це єдино він. Чого ж мені сподіватися від прийдешнього, чого ще питатися в долі? Федора каже, що свого щастя втрачати не треба: каже — що ж в такому разі й називається щастям? Я принаймні не бачу іншого шляху для себе, безцінний друже мій. Що мені діяти? Роботою я й так усе здоров'я зіпсувала; робити постійно я не можу. В люди йти? — Яз нудьги зачахну, до того ж я нікому не догоджу. Я хвора зроду і тому завжди буду тягарем на чужих руках. Звичайно, я й тепер не в рай іду, але ж що мені діяти, друже мій, що ж мені діяти? З чого вибирати мені?

Я це просила у вас порад. Я хотіла обміркувати сама. Рішення, яке ви прочитали зараз, незмінне, і я про нього негайно повідомляю Викова, котрий і без того квапить мене з остаточним рішенням. Він сказав, що в нього справи не ждуть, що йому треба їхати та що не відкладати ж їх через дурниці. Знає бог, чи буду я щаслива, в його святій, недовідомій владі доля моя, але я вирішила. Кажуть, що Биков людина добра; він шануватиме мене; може, й я теж шануватиму його. Чого ж сподіватися більше від нашого шлюбу?

Повідомляю вас про все, Макаре Олексійовичу. Я певна, ви зрозумієте всю тугу мою. Не відвертайте мене від мого наміру. Зусилля ваші будуть марні. Зважте в своєму власному серці все, що змусило мене так зробити. Я дуже тривожилась спочатку, але тепер я спокійніша. Що попереду, я не знаю. Що буде, те буде, як бог пошле!..

Прийшов Биков; я кидаю листа незакінченим. Багато ще хотіла сказати вам. Биков уже тут!

В. Д.

Вересня 23-го

Маточко, Варваро Олексіївно!

Я, маточко, поспішаю вам відповідати; я, маточко, >поспішаю вам заявити, що я вражений. Усе це якось не той... Учора ми поховали Горшкова. Еге, це так, Варенько, це так; Биков повівся благородно; тільки от бачите, рідна моя, так ви й погоджуєтесь. Звісно, у всьому воля божа; це так, це неодмінно повинно бути так, тобто тут воля божа неодмінно повинна бути; і промисл творця небесного, звичайно, і благий і недовідомий, і доля теж, і вона так само. Федора теж вам співчуває. Звичайно, ви щасливі тепер будете, маточко, в достатках будете, моя голубонько, ясочко моя, ненаглядна ви моя, ангелятко моє,— тільки от бачите, Варенько, як же це так скоро?.. Авжеж, справи... в пана Бикова є справи — звісно, в кого нема справ, і в нього теж вони можуть трапитися... бачив я його, як він від вас виходив. Показний, показний мужчина; і дуже навіть показний мужчина. Тільки все це якось не так, не в тому саме річ, що він показний мужчина, та я тепер якось сам не свій. Тільки ось як же ми тепер листи одне до одного писатимемо? Я ж то, я ж то як же сам зостанусь? Я, ангелятко моє, все зважую, все зважую, як ви писали мені там, у серці моєму все це зважую, причини ці. Я вже двадцятий аркуш закінчував переписувати, а тим часом ці події зайшли! Маточко, це ж ви їдете, то й закупки вам різні зробити треба, черевички різні, платтячко, а ось у мене до речі й магазин є знайомий на Гороховій; пам'ятаєте, як ще я вам усе його описував. Та ні ж! Як же ви, маточко, що ви! Вам же не можна тепер їхати, зовсім не можна, ніяк не можна. Вам же треба купівлі великі робити та й екіпаж заводити. До того ж і погода тепер негарна; ви гляньте-но, дощ як з відра ллє, і такий мокрий дощ,-та ще... ще те, що вам холодно буде, моє ангелятко; сердечку вашому буде холодно! Ви ж ось боїтесь чужої людини, а їдете. А я ж на кого тут сам зостануся? Та ось Федора каже, що вас щастя жде велике... але ж вона баба буйна і мене занапастити хоче. Підете ви до всеношної сьогодні, маточко? Я б пішов на вас подивитися. Воно правда, маточко, цілковита правда, що ви дівчина вчена, доброчесна й чутлива, тільки нехай уже він краще одружується з купчихою! Як ви гадаєте, маточко? Нехай уже краще з купчихою одружується! Я до вас, Варенько ви моя, як смеркне, то й забіжу на годинку. Тепер же рано смеркає, то я й забіжу. Я, маточко, до* вас неодмінно на годиночку прийду сьогодні. Ось ви тепер ждете Викова, а як він піде, то тоді... Ось почекайте, маточко, я забіжу...

Макао Дєвушкін. Вересня 27-го

Друже мій, Макаре Олексійовичу!

Пан Биков сказав, що в мене неодмінно має бути три дюжини сорочок голландського полотна. То треба якнайшвидше підшукати білошвейок для двох дюжин, а часу в нас дуже мало. Пан Биков сердиться, каже, що з цим ганчір'ям страшенно багато рахуби. Весілля наше через п'ять днів, а другого дня після весілля ми їдемо. Пан Биков квапиться, каже, що на дурниці не треба гаяти багато часу. Я змучилася від клопоту й ледве на ногах стою. Діла страшна сила, а, далебі, краще, якби цього нічого не було. Та ще: в нас бракує блонд і мережива, то от треба б прикупити, бо пан Биков каже, що він не хоче, щоб дружина його як куховарка ходила, та що я неодмінно повинна "втерти носа всім поміщицям". Так він сам каже. То от, Макаре Олексійовичу, зверніться, будь ласка, до мадам Шіфон на Горохову й попросіть, по-перше, надіслати до нас білошвейок, а по-друге, щоб і сама потурбувалась заїхати. Я сьогодні хвора. На новій квартирі у нас так холодно і страшний безлад. Тіточка пана Бикова ледве дихає від старості. Я боюсь, щоб не вмерла до нашого від'їзду, але пан Биков каже, що нічого, очуняє. В домі в нас безлад страшний. Пан Биков з нами не живе, то люди всі розбігаються бозна-куди. Трапляється, що сама Федора нам прислужує; а камердинер пана Бикова, котрий наглядає за всім, уже третій день не знати де пропадає. Пан Биков заїздить щоранку, все сердиться і вчора побив прикажчика дому, за що мав неприємності з поліцією... Не було з ким і листа до вас послати. Пишу по міській пошті. Ага! Трохи була не забула найважливішого. Скажіть мадам Шіфон, щоб блонди вона неодмінно змінила відповідно до вчорашнього зразка та щоб сама заїхала до мене показати новий вибір. Та скажіть іще, що я передумала за кан-зу*; що його треба вишивати крошшу. Та ще: літери для вензелів на хустках вишивати тамбуром; чуєте? тамбуром, а не гладдю. Глядіть же не забудьте, що тамбуром! Ось іще мало не забула! Перекажіть їй, бога ради, щоб листики на пелерині шити підвищено, вусики та шипи кордонне, а потім обшити комір мереживом або широкою фальбалою2. Будь ласка, перекажіть, Макаре Олексійовичу.

Ваша

В. Д.

Р. Э. Мені так совісно, що все мучу вас моїми дорученнями. Ось і позавчора ви цілий ранок бігали. Але що діяти! У нас в домі нема ніякого порядку, а я сама нездорова. То не досадуйте на мене, Макаре Олексійовичу. Така нудьга! Ох, що це буде, друже мій, любий мій, добрий мій Макаре Олексійовичу! Я й заглянути боюсь у моє майбутнє. Я все щось передчуваю і наче в чаду якомусь живу.

Р. Э. Бога ради, мій друже, не забудьте чогось із того, що я вам оце казала. Я все боюсь, щоб ви як-небудь не помилилися. Пам'ятайте ж, тамбуром, а не гладдю.

В. Д.

Вересня 27-го

Шановна добродійко, Варваро Олексіївно!

Доручення ваші всі виконав ретельно. Мадам Шіфон каже, що вона вже сама думала обшивати тамбуром; що це пристойніше, чи що, вже не знаю, добре не втямив. Та ще, ви там фальбалу написали, то вона й про фаль-балу казала. Тільки я, маточко, й забув, що вона мені про фальбалу казала. Пам'ятаю тільки, дуже багато казала; така погана баба! Що пак таке? Та ось вона сама вам усе розкаже.