Іліада (переказ для дітей) - Гомер

Зевсова воля зламала героя, та він бився з останніх сил. Його ясний шолом дуднів від безперервних ударів, щит був увесь покарбований мечами і списами.

Знесилений Еант тяжко дихав, а рясний піт спливав йому з грудей і рамен.

I враз шоломосяйний Гектор, підскочивши ближче, вдарив мечем по Байтовому величезному списові, і ясеневе ратище тріснуло, наче тоненька скалка. [130]

...Безпорадно Еант Теламонів

Зламаним списом махнув — далеко від нього позаду

З брязкотом мідяне вістря відточене впало на землю...

Він одступив, і метнули трояни вогонь неугасний

На кораблі бистрохідні, і полум'я скрізь спалахнуло.

Побачив той палахкотливий вогонь Ахілл і сам став квапити вірного друга Патрокла:

— О поспіши, богорівний Патрокле! Як спалять вони кораблі, то нам уже не буде рятунку. Мерщій одягай обладунок, а я тим часом шикуватиму своїх мірмідонців.

Озброївся Патрокл блискучою міддю, одяг панцир, дивно уквітчаний зорями, і повісив черезпліч срібноцвяхований меч. У руки взяв непробивний щит, а на чоло насунув ясний шолом із високим гребенем та довгою чорною гривою, що загрозливо маяла над головою. Тільки не взяв Патрокл важкого Ахіллового списа. Ніхто з-поміж ахеїв навіть не міг його підняти, лише могутній Пелід ним вимахував легко.

Автомедонт, вірний візничий, запряг дзвінконогих Ахіллових коней у бойову колісницю. Були то коні не прості, коні безсмертні,— їх подарували колись Пелеєві блаженні боги, а Пелей віддав сину, коли виряджав його до далекої Трої.

Поки запрягали божественних коней у візерунчасту колісницю, Ахілл обходив намети мірмідонців і кликав усіх до зброї. Мов зграя ненажерних вовків, збігалися вони на той заклик, а схожий на бога війни Пелід швидко і вправно шикував коней і лави щитоносних мужів.

Колись Ахілл привів од рідних берегів до Трої п'ятдесят швидких кораблів, на кожному з них було по п'ятдесят озброєних воїнів. На чолі їх стало п'ятеро найславніших мужів, а Пелід був над ними найстарший.

Вишикувавши своє військо у бойові лави, вийшов Ахілл наперед і мовив до нього слово крилате:

— Друзі, не забувайте, як ви ще з кораблів нахвалялися розбити троянців і зруйнувати їхнє багате місто. Не забувайте, як потім ви гнівилися на мене за те, що не пускав вас до бою, а силоміць тримав тут, біля кораблів. Так-от: настав тепер час великої битви, Що її ви так довго жадали. Хай тепер кожен покаже, яке в нього серце хоробре і руки несхибні! [131]

Мовлячи так, він у кожному силу будив і завзяття.

Стали щільніші їх лави, слова владареві почувши.

Як каменяр із каміння міцного стіну викладає

Дому високого, щоб проти буйних вітрів він устояв,

Так і горбатих щитів та шоломів зімкнулися лави —

Щит із щитом, шолом із шоломом, із воїном воїн.

Попереду мірмідонців сяяв прекрасною зброєю і мідним обладун-ком вірний Патрокл, а поруч нього на візерунчастій колісниці стояв відважний Автомедонт, стримуючи божественних коней. І от військо рушило...

Повернувшись до свого намету, Ахілл відчинив велику гарну скриню, що спорядила йому в путь рідна мати, срібнонога богиня Фетіда, і видобув звідти дивно карбований келих із щирого золота. Жоден смертний, крім Пеліда, не пив з того келиха, та й сам господар брав його в руки тільки тоді, як робив узливання всевладному Зевсові.

Так і на цей раз: Ахілл помив чистою водою собі руки та келих, наповнив його по вінця променистим вином і, дивлячись у небо, став лити вино і Громовержця благати:

— Зевсе, наш батьку! Уже раз ти почув мою щиру молитву, виявив ласку до мене і тяжко покарав ахейське військо. Сьогодні я знову благаю тебе, сподіваючись божої ласки: будь милосердний до мого вірного друга Патрокла, подаруй йому славу крилату, зміцни йому руки і серце, щоб троянці побігли геть від наших кораблів і щоб вірний Патрокл із своїми воїнами щасливо повернувся до мене.

Так просив усім серцем Пелід, і темнохмарний Зевс почув його ревну молитву. Та справдив тільки перше прохання: дозволив Патрок-лові відігнати троянців од крутобоких ахейських кораблів, але не повернув його живим з бойовища...

Сховавши знову золотий келих до скрині, Ахілл вийшов із намету, щоб самому бачити, як б'ються його воїни з троянцями.

Спершу мірмідонці посувалися щільною лавою, а тоді кинулися врозсип на ворога. Так зненацька налітає рій розлючених ос, коли хлопчаки розтривожать дрючками їхнє гніздо, і тоді бешкетникам нема порятунку.

Як рій, налетіло зненацька Патроклове військо на сторопілих троянців, і над берегом грізно пролунав бойовий гук, аж усі ахейські кораблі загули лиховісним відлунням.

Побачили троянці на візерунчастій колісниці Патрокла в яснім [132] обладунку й жахнулись, бо це означало, що могутній Ахілл уже на своїх не гнівиться. Сахнулися вони назад, озираючись, як би уникнути чорної смерті. Та— вона була скрізь.

Перед кораблем, що вже займався яскравим полум'ям, зібралося найбільше троянців, і саме туди полетів перший спис — його кинув несхибною рукою Патрокл. Спис поранив не простого троянського мужа, а вожая Пірехмеса. Злякалися троянці, бо —їм здалося, що то сам могутній Ахілл став до бою, і мерщій відступили. А Патрокл із своїми воїнами швидко загасили вогонь на кораблі.

Буває, що похмура, темна хмара нависне над гострим верхів'ям гори, та Зевс Громовержець відсуне ту хмару — і враз заясніє бездонна блакить, і сліпуче проміння щедро поллється на землю. Так перед ахеями засяяла нарешті блискуча надія.

Та буревій у долині не вщух. Хоч і відступали троянці, однак поволі, спокійно, знов і знов підтягуючи свої лави.

І почався жорстокий, кривавий бій. Невблаганна смерть навіки заплющила очі багатьом воїнам, а надто троянцям. Ахеї нікого не брали в полон, але й обладунки не встигали знімати з убитих.

Уже відступили троянці до рову і тоді стали тікати. Падали колісниці й коні у рів, гинули під копитами й колесами люди, та ніхто, навіть великий Гектор, не міг припинити безладної втечі.

Поперед ахейців мчав на дивних конях Патрокл, виглядаючи шоло-мосяйного Гектора. Ось візерунчаста Патроклова колісниця домчала до рову, куди, наче лавина, котилися люди й коні. Та хоробрий Автомедонт і не думав натягувать віжки.

Виритий рів перескочили зразу безсмертнії коні

Бистрі, що їх дарували Пелеєві щедро богове,

І полетіли з Патроклом. До Гектора він поривався

Списом його уразити, та винесли й Гектора коні.

Патрокл прорвав передні шереги троянців і погнав їх назад до кораблів, щоб вони не дісталися Трої і не врятувалися за її міцними мурами. Він нищив ворогів без числа,— то була помста за вбитих ахеїв.

Побачив герой Сарпедон, смертний син всемогутнього Зевса, як гинуть його вірні лікійці, і заволав:

— Сором, ганьба вам, лікійці! Куди ви тікаєте? Вертайте назад, назустріч тому, хто повбивав стількох наших мужів. Нехай я побачу, хто він такий. [133]

По тих словах Сарпедон зіскочив на землю, а назустріч йому теж зійшов з колісниці Патрокл. Як шуліки з горбатими дзьобами, з кривими пазурами б'ються на скелі, так обидва герої кинулись один на одного із хижими криками.

Угледів те з верховини Олімпу Зевс темнохмарний і відчув жаль до свого смертного сина.

— Геро!-лагідно мовив Зевс до дружини.— Невже судилося Сарпедонові, наймилішому мені серед смертних синів, загинути від Пат-роклової руки? Я сам вагаюся, що вчинити — чи перенести Сарпедона живим із бойовища до рідної Лікії, а чи дозволити Патроклові вбити героя.

Поважна Гера на те відказала:

— Кроніде жахливий, навіщо ти хочеш викрасти в зловісної Смерті того, хто від народження смертний? Чини як знаєш, тільки пам'ятай: коли ти врятуєш любого тобі Сарпедона, то і інші боги здумають виносити своїх синів з бойовища, адже під міцними мурами Трої воює багато дітей олімпійців. Якщо ж серце твоє тужить за Сарпедоном, то, коли вб'є його Патрокл, звели Смерті й Сну віднести його тіло на рідну землю. Там лікійці з великою шаною поховають свого вождя, і слава його не згасне в нащадках.

Мовила так. Не перечив їй батько людей і безсмертних.

Росяні краплі криваві почав проливать він на землю,

В честь свого любого сина, що мав полягти від Патрокла

В Трої широкодорожній, від рідного краю далеко.

А на землі вже зійшлися обидва герої. Перший кинув свій спис богорівний Патрокл і на смерть поранив Сарпедонового візничого. Лікійський володар метнув спис у Патрокла, та влучив тільки в коня. Вдруге він кинув — і знову схибив: спис пролетів над самим раменом Патрокла. А той розмахнувся, і гостра мідь встромилася Сарпедонові просто в серце. Упав володар лікійський, як падає під сокирою лісоруба великий дуб чи корабельна висока сосна. Сарпедон лежав горілиць на землі, тяжко хрипів, та, змагаючи смерть, через силу підкликав щирого друга:

— Главку мій любий! Збери найкращих лікійських мужів боронити тіло свого вождя Сарпедона, не дозвольте ахеям знущатися з мертвого.

Так сказав Сарпедон, і смертна пітьма йому стала в очах. [134]

Звитяжний Патрокл ступив до мертвого й вирвав свій спис, а мірмідонці схопили Сарпедонових коней, що дико хропли і рвалися з рук.

Засумував доблесний Главк, почувши предсмертні слова свого друга, бо не міг йому зарадити — сам він, тяжко поранений, ледве зброю тримав. Тоді в останній надії Главк став молитися Аполлонові:

— Почуй моє благання, срібнолукий боже, вогнем пече мене горе і біль. Кров і досі струмує з рани в руці, що її заподіяв мені Тевкр гострою стрілою, все плече задубіло, і я вже не втримаю списа. Міднозбройні ахеї вбили лікійського володаря Сарпедона, навіть всевладний Зевс не вберіг свого смертного сина. Аполлоне могутній, загой мені рану й дай сили врятувати тіло великого друга.

Почув далекосяжний бог палку молитву, і враз полегшало Главкові: на рані висохла чорна кров, біль уже не пік усе тіло, серце сповнилося знову снаги.

Мерщій кинувся Главк до лікійців, закликаючи їх рятувати воло-дареве тіло, а тоді до троянців — Гектора, Енея і Полідаманта.

— Гекторе,— докірливо мовив Главк,— забув ти про вірних союзників, що, покинувши рідну землю, б'ються тут із ахеями, боронячи вашу священну Трою. Вже мертвий лежить Сарпедон, володар лікійський. Невже ви дозволите ворогам збезчестити його тіло й забрати зброю?

Засумували троянці, почувши про смерть славетного Сарпедона, та разом із сумом прокинувся в них іще дужчий гнів на ахеїв.