Іліада (переказ для дітей) - Гомер

Намастивши ним гарне тіло, Гера заплела блискучі коси, хитро їх склала, а пишні кучері самі лягли їй довкола вінком. Багатий, щедро гаптований хітон, що його виткала Гері Афіна Паллада, ліг їй на білі рамена. Засяяли золоті пряжки на грудях, заряхтів широкий пояс, а у вухах заблищали сережки із трьома перлинами в кожній.

Підв'язавши до білих ніг прегарні сандалії та покривши голову блискучим, як сонце, серпанком, золотошатна Гера вийшла із своєї спочивальні і гукнула до себе мерщій Афродіту.

— Любе дитя,— улесливо мовила волоока богиня, плекаючи підступну думку,— будь ласкава до мене і позич на якийсь час ту силу палкого кохання, якою ти всіх підкоряєш — і смертних людей, і блаженних богів. Іду я ои(е до .краю землі відвідати батька всіх безсмертних — старого Океана і дружину його Тетію. Вони ж виростили мене, взявши в богині Реї, паки Зевс Громовержець скидав могутнього Кроноса з неба. Тож іду до них у гостину покласти край сварці, що вже давно палає між ними, Я'кщо я знову вселю кохання в серця Океана й 'Тетії, то навіки здобуду їхню приязнь і шану.

Ніжно всміхнулася прекрасна Афродіта:

— Поважна Геро, хіба можна тобі відмовити? Адже ти дружина всевладного Зевса.

Мовила це й розв'язала на грудях вишиваний пояс

Світлоузорний, що в нім розмаїті таїлися чари:

Запал кохання, жадання жагуче, облесні розмови/

Та умовляння, що зводять із розуму й найрозумніших.

Гері цей пояс дала Афродіта... Всміхнулася Гера

І, усміхнувшись, сховала між персів вишиваний пояс.

В дім свій тоді повернулася Зевса дочка Афродіта,

Гера ж помчала мерщій в далечінь із верхів'їв Олімпу.

Довго летіла Гера, проминула, не торкнувшись ногами землі, засніжені гори фракійців, промчала над бурхливими хвилями безбережного моря і нарешті опустилася на острові Лемносі. Там зустріла вона Гіпноса, безжурного бога сну, що доводиться рідним братом чорній Смерті.

О могутній Гіпносе,— люб'язно мовила Гера, взявши його за Руку,— ти пануєш над смертними і над нами, богами. Колись ти залюбки виконував мої прохання, то виконай і тепер, а я щедро віддячу [114] тобі. Приспи мені Зевса та міцно склепи йому очі. За це я подарую тобі золоте крісло — сам Гефест, любий мій син, мистецьки зробить його, ще й підніжок зручний приб'є, щоб ноги тобі спочивали, як сідатимеш їсти.

— Геро, достойна богине, великого Кроноса донько! — озвався Гіпнос.— Я міг би приспати будь-кого з-поміж богів, навіть бурхливий потік Океану, бога, що від нього пішли всі безсмертні. Тільки не смію наблизитися до Громовержця Кроніда, поки він сам не покличе мене. Якось я вже постраждав, бо на твоє прохання приспав Зевса, коли його син, великий Геракл, плив священним морем, а ти, готуючи йому чорну загибель, погнала на море буйні вітри. Ті здійняли височенні хвилі й понесли героя світ за очі. Та прокинувся Зевс, розлютився страшенно і розігнав усіх богів, а мене хотів скинути в море, але сховала мене темна Ніч, що долає і людей, і безсмертних. Могутній Зевс хутко вгамувався, щоб не смутити швидкоплинної Ночі. А тепер, Геро, ти знову хочеш, щоб я вчинив неможливе!

— Навіщо даремно згадувати минуле? — заперечила богиня.— Невже ти гадаєш, що Зевс заступатиметься за троянців так, як заступався за рідного сина Геракла? Ну, зроби ж мені ласку, а я добре віддячу: віддам за тебе наймолодшу з харіт, що за нею ти завжди палким серцем тужив — юну Пасітею.

Тоді Гіпнос у захваті мовив:

— Гаразд, я зроблю все, що ти хочеш, тільки спершу поклянись мені священною клятвою богів, поклянись темною водою підземного Стіксу, доторкнись правою рукою до многоплідної землі, а лівою — до безбережного моря, і хай свідками будуть безсмертні Титани, що живуть із Кроносом глибоко під землею в Тартарі. Тільки тоді я повірю в твою обіцянку віддати за мене наймолодшу з харіт, що за , нею я завжди серцем тужив,— юну Пасітею.

Так сказав бог сну, і Гера поклялася священною клятвою богів дотримати свого слова, поклялася темною водою підземного Стіксу, доторкнулася правою рукою до многоплідної землі, а лівою — до безбережного моря, закликавши в свідки безсмертних Титанів.

А скоро вона те зробила, обоє знялися з острова Лемносу, оповиті щільною хмарою, і полетіли над винно-темним морем, над білими верховинами до гори Іди, щедрої на джерела.

Далі подалися вони пішки, і густий ліс низько лягав їм під ноги. Та Гіпнос не піднявся нагору — він зостався чекати у хащах, щоб часом його не нагледіли пильні Зевсові очі. Перетворившись на гірського [115] птаха, облудний бог сну сів на величезній ялині, що росла майже до самого неба.

А золотошатна Гера поспішно зійшла на Гаргар — верховину високої Іди, і Громовержець побачив її, прегарну і звабну. Зненацька спалахнула в могутньому серці безсмертного бога палка любов і потьмарила йому світлий розум.

— Геро, куди ти так поспішаєш? — спитав Зевс.— Я не бачу ні твоєї золотої колісниці, ні вітроногих коней.

— Я поспішаю до краю землі,— відказала лукава Гера,— у гостину до батька усіх безсмертних — могутнього Океана і дружини його Тетії. Вони ж виростили мене в своєму домі, і я хочу покласти край сварці, що вже давно палає між ними. Коні мої стоять при підніжжі багатоджерельної Іди, а сюди я спустилася з надхмарного Олімпу для того, щоб ти не гнівився, дізнавшись, куди я пішла.

— Геро, встигнеш іншим разом у гостину до Океана й Тетії, а тепер зостанься. зі мною. Бо ніколи любов — ні до богині, ні до смертної жінки,— не палала в мені так, як тепер. Ніколи я не любив так жагуче ні стрункої Данаї, що народила мені сина Персея, ні милої красуні Європи, що стала матір'ю крітського царя Міноса і воїна Радаманта. Так не любив я ні Семели, моєї сердечної втіхи, що народила Діоніса людям на радість, ні прекрасної Алкмени у Фівах, матері великого духом Геракла. Так не любив я ні пишнокосої Деметри, ні велеславної Лето, ні навіть тебе, моя люба дружино.

— Що ти таке кажеш, Кроніде! — жахнулася підступна Гера.— Хіба я можу зостатися тут, біля тебе на високій їді, звідусіль відкритій очам?

— Не бійся, Геро, ніхто нас не побачить, ані смертні, ані безсмертні, я вкрию нас золотою хмарою, і навіть сонячні промені, що скрізь прозирають, не проб'ються крізь неї.

Мовив так Кроносів син і схопив у обійми дружину. Зразу ж під ними земля квітучі зростила мурави, Лотоси зрошені, крокуси й купи густі гіацинта, Ніжні й м'які, що свої підносили високо стебла. Там і сховалися вдвох, і прекрасна обох огорнула Хмарка злотиста, і з неї блискучі спадали росинки.

Незчувся Зевс, як заснув, переможений сном і коханням. Недарма на високій ялині чатував гірський птах, сховавшись серед густого [116] гілля. Отож виконав облудний бог сну доручення Гери й поспішив до ахейських кораблів. Там він швидко знайшов морського володаря й мовив до нього слово крилате:

— Тепер, Посейдоне, можеш вільно допомагати ахеям, бо я приспав Зевса на верховині високої Іди. Тож подаруй хоч на час ахеям славу в бою, поки спить Громовержець.

І зник Гіпнос, подавшись до смертних людей. А могутній хитач землі кинувся до передніх ахейських лав і крикнув:

— Невже ми, ахеї, піддамося Гекторові? Невже дозволимо йому захопити наші кораблі, а разом із ними і славу крилату? Ні, годі ганьбитися! Насуньте на голови мідні шоломи, візьміть найміцніші щити й довгі списи, а я поведу вас у бій. Тоді Гектор недовго хизуватиметься перед нами.

Так сказав Посейдон, і всі слухняно йому скорилися. Славні вожді Агамемнон, Одіссей і Діомед, змагаючи біль у ранах, вишикували військо та обійшли всі шереги, міняючи зброю: найкращу дістали найдужчі і найхоробріші воїни.

Добре озброївшись, ахеї пішли в наступ. Вів їх сам темнокудрий бог Посейдон, стискаючи важкою рукою смертельну зброю — довгий меч, що палахкотів у повітрі, наче блискавка в небі.

А троянців тим часом вишикував шоломосяйний Гектор і сміливо став попереду, чекаючи на ахеїв. Так смертний герой відважно став проти могутнього бога.

Море здіймало до самих човнів і наметів аргейських

Хвилю шумливу,— війська із оглушливим сходились криком.

Та ні морськії вали не б'ють так об сушу бурхливо,

Гнані з безкрайого моря нестримним Борея диханням,

Ні між ущелин гірських не гуде з таким шалом страшенним

Полум'я хиже пожар лісовий роздуваючи буйно,

Ні вітровій не шумить так у широколистому вітті

Дужих дубів, коли зі страшним він бушує завзяттям,-

Як закричали жахливо трояни тоді і ахеї

Криком нестямним, одні проти одних рушаючи в битву.

Шоломосяйний Гектор зіткнувся з дужим Еантом Теламонідом і перший ударив його в груди, але спис не торкнувся ніжного тіла, бо саме в тому місці на панцирі сходилися ремені від щита й меча. Розгубився Гектор від своєї невдачі і став відступати, але Еант встиг [117] підняти важкий камінь, що їх багато валялося долі,— ахеї підкладали ті камені під свої кораблі. Метнув дужою рукою Еант каменюку, аж вона дзиґою закрутилася в повітрі, і влучив у груди троянському вождеві.

Як падає вирваний геть із корінням великий дуб від палючої блискавки громовладного Зевса, так тяжко упав Гектор на землю, випустивши зброю із рук, і забряжчала на ньому ясна мідь обладунку.

Кинулися з переможними криками до нього ахеї, прагнучи добити героя, та марно старались. Перші наспіли троянці — Полідамант, Главк, Еней, Сарпедон, а за ними ще інші. Не було троянського воїна, що не жадав закрити собою вождя. Друзі підняли Гектора на руки і, затуливши своїми щитами, віднесли до його колісниці. Захропіли баскі коні й помчали героя, що тяжко стогнав, до високої Трої.

Дорогою спинили друзі коней біля бурхливого Скамандру — річки, що її звуть також Ксантом за ім'ям річкового бога. Зняли воїни свого вождя з колісниці і, обережно поклавши додолу, взялися обмивати йому лице холодною водою. Невдовзі Гектор отямився, розплющив очі і трохи підвівся, та чорна кров ринула йому з вуст. Тоді впав Гектор на землю, і знову потьмарився йому ясний світ.

ЗНОВУ БІЛЯ КОРАБЛІВ

Наче хвиля морська, що, вдарившись об крутий берег, відбігає знову назад,— так тікали від ахейських кораблів троянці через вал і рів до своїх бойових колісниць. Аж там вони спинилися, через силу зводячи дух. Багато воїнів і не добігли сюди, а зосталися на березі, приборкані ахейською зброєю. Смерть чатувала й на інших зборених страхом троянців.

Але саме тоді на верховині джерельної Іди прокинувся від солодкого сну Зевс Громовержець.