Старосвітський хлопчина - Моріак Франсуа

Вона висякалася, витерла очі. Я хотів обійняти її, поцілувати, але вона відсахнулася, наче боячись мого доторку. Можливо, їй справді було страшно?

— Послухай, Алене...

Вона бачить, що я захоплений, зачарований, що вона нічого від мене не доб'ється, але я можу поступитися матері бодай в одному — дати їй час на роздуми, погодитися на відстрочку, що з огляду на мій вік була б доконечна, навіть коли б ішлося про нормальні заручини з дівчиною нашого кола. Мама говорила, не піднімаючи голосу, вона почувала під собою твердий грунт. Хто ж може не визнати цю пропозицію за розумну? Я погодився, непевне кивнувши головою.

— Скажімо, один рік... За рік ми знову про все побалакаємо.

Я відчув, як затягується в мене на шиї зашморг. Я збунтувався і заявив, що можу чекати лише чотири місяці, які лишилися до Нового року. Чотири місяці, що ж, за цей час усе-таки можна передихнути, роздивитися. Вона прохала віддати їх їй цілком, нікуди не відходити від не , не розлучатися з нею аж до Різдва.

— Лише в тому разі,— сказав я навмання,— якщо на початку навчального року моя робота не вимагатиме поїздки до Парижа.

— Яка ще робота?

— Моя дисертація.

— Ти пишеш дисертацію? Яку дисертацію?

— Та я ж казав тобі. Ти ніколи не слухаєш, коли я розповідаю тобі про свою роботу. Я пишу про зародження руху францисканців у Франції. Цю тему порадив мені мій професор Альбер Дюфур.

Але вона вже не слухала мене. Вона скинула капелюшок, поволі витягнувши з нього довгі шпильки. Я запитав, чи не збирається вона повернутися до Мальтаверна. Звичайно, ні, вона не покине мене самого. Вона телеграфувала Луї Лерпові та його дружині. Сьогодні ввечері вони будуть тут.

— А потім поїдемо куди захочеш або залишимося в Бордо. Я до твоїх послуг, як, властиво, була завжди.

Що робити? О Боже! Як я міг тішитися дитячою надією (а втім, ми поділяли її всі втрьох!), що дійсність підкориться нашому планові, що все піде так, як ми надумали, що вчинки моєї матері будуть саме такі, якими їх собі уявляли?

— У мене до тебе ще одне прохання, Алене, я думаю, ти мені тут не відмовиш; погодься побачитися з паном настоятелем. Завтра він прийде на сніданок. Можеш говорити з ним, можеш не говорити, як захочеш.

Тільки-но моя мати пішла до себе, я кинувся до Лорано-вої кімнати, притьмом спакував валізу Сімона Дюбера, зірвав з ліжка простирадла й засунув їх під комод. З валізою в руках, знемагаючи, вмиваючись потом, я з'явився в книгарні перед Марі й Сімоном. Марі, відпустивши покупцеві "Бедекер 1 по Південному Заходу", прибігла до нас у закапелок, де Сімон діймав мене розпитами.

— Ех, Сімоне,— сказав я йому,— присягаюся вам, пані не вмирає, пані і не думає вмирати.

Я спробував зробити їм докладний звіт про все, що сталося між мною і матір'ю.

— Як завжди, я послухався її, і так воно буде й надалі. Марі заперечила:

— Бідний мій хлопчику, ніколи ви не були до такої міри господарем становища, досить лише виявити волю. Ваша мати погодиться на все, аби розладити наші заручини принаймні зараз, а взагалі не тіштеся: чого вона не зречеться ніколи — це тисячі гектарів Серіса, змоги запанувати перед смертю в цій безмежній імперії сосни й піску, в цій вогнедишній печі...

— Але, Марі,— заперечив я, стишивши голос,— ми ж бо "насправжки" заручені.

Вона похитала головою, і, коли Сімон подався до магазину, бажаючи залишити нас удвох, сказала:

— Звичайно, ти міг так думати в ті недовгі хвилини нашої ночі. Будь благословен за ці хвилини. Але ти добре знаєш, що це не "насправжки"...

— Чому, Марі? Чому?

Полегкість, що її я відчув, вжахнула мене самого. Але тут вернувся Сімон, він був такий поглинутий своїми думками, що ніби нас і не бачив.

— Ми були ідіоти,— сказав він.— Спершу я подумав, що Прюдан нас ошукав. Та ні, мабуть, був час, коли пані і справді сподівалася, що змусить вас танцювати під свою дудку, якщо покине Мальтаверн і повезе з собою мого батька. Але ж вона мала б знати, що навіть у нашому містечку знайдеться більше, ніж треба, кандидатів на його місце. А те, що мій батько знає межі маєтку, це, звісно, корисно, але ж зрештою існує земельний кадастр К

— А можливо,— сказав я Марі,— коли моя мати дізналася від пана настоятеля, як добре ви поставили книжкову торгівлю в Барда, вона зрозуміла, який пожиток ви можете здобути з Мальтаверна. Між нами кажучи, моя мати ніяк не заслужила своєї репутації ділової жінки. її звіряча пристрасть до власності виявляється лише в тому, що вона пишається своїми стрункими соснами, але ж багато з них давно треба б вирубати, вони гниють і втрачають усю свою вартість. Якщо ви станете господинею Мальтаверна, то побачите, що можна буде негайно виторгувати сотні тисяч франків без усякої шкоди для маєтку. Навіть навпаки...

Вона зі сміхом запитала, чого я домагаюся: хочу спокусити її чи викликати в неї жаль? Я запротестував.

— Ах! — зітхнула вона.— Ви гідний син пані.— І стиха додала: — А сили волі в тебе, властиво, не менше, ніж у неї.

— Так,— прошепотів я, похнюпившись.— І знаєте, яка думка переслідує мене? Я знаю, на кого я скидатимуся в 1970 році. Я часто вам розповідав про старигана з Лассю...

Марі покликав якийсь покупець, і вона побігла, але Сімон почув мене.

— А я, пане Алене, який буду я в 1970 році? Або, точніше, яким би я міг бути, бо до того часу від мене залишаться самі кістки. Я не буду ніким. А ви, ви матимете справжнє життя, життя, про яке можна розповісти, про яке ви розповісте самі, бо мене, його свідка, уже не буде живого. Першу премію за твір і в 1970 році дістанете ви, ось побачите! А я...

— Ви, Сімоне, тепер ми це знаємо, віднайдете себе, якщо повернетеся до свого вихідного пункту. Те царство, що його ви зреклися, воно всередині вас і пребуде з вами всюди, де будете ви.

— Ніколи! — вигукнув він зі стриманим запалом, якому його вимова надавала кумедного відтінку.— Го-го, чи не гадаєте ви, що я благатиму їх узяти мене назад?

Я не відповів, але, помовчавши й помітивши, що він заспокоївся, спитав байдужим тоном, чи він зустрічає коли-небудь пана настоятеля. Ні, він із ним не бачиться, але "іноді ми обмінюємося листами: він не відцурався".

— Завтра він снідає на вулиці Шеврюс. Хочете, я приведу його до книгарні?

Цього разу Сімон не спалахнув, і його камінне обличчя навіть злегка зашарілося, як того дня, коли він уперше здибав мене на вулиці Сент-Катрін. Він сказав:

— Я був би радий його бачити... але тільки як друга, не як пастиря! З цим скінчено. Більше мені ніхто не потрібний, я сам знаю, що мені робити.

— Ніхто, Сімоне, окрім, можливо, його самого. Завжди знайдеться той, хто і в поганих і в добрих учинках розуміє нас краще, ніж ми самі: ясніше все бачить. Для мене був то Донзак, потім Марі і ви також.

— Я, пане Алене? Я? Що я міг вам дати?

— У вас ясна душа, ви помагаєте мені вірити в благодать. Ви позбавлені всього, чим був я наділений і обтяже-ний: я почав тонути під тягарем мого великого маєтку, тоді як ви...

Донзак зрозуміє, що я викладаю тут лише суть нашої розмови в кімнатці за крамницею; там стався межи мною і Сімоном пророчий обмін; кожен із нас ясно побачив і визначив покликання другого. Не того дня я вперше задумав писати — я писав завжди. Але саме того дня я побачив, що можу стати письменником, хай навіть використавши як сюжет життя самого автора. Те, що я зараз пишу, пишу цієї миті, я зможу потім опублікувати. Ах, останній розділ!.. Мені залишається тільки перефразувати кінець останнього розділу "Виховання почуттів" 1: "Він не подався в мандри. Він не звідав ні нудьги пароплавів, ні вранішнього холоду після ночівлі в шатрі, не забувався, споглядаючи краєвиди й руїни, не зазнав гіркоти скороминущої приязні... Він не вернувся, бо нікуди не виїжджав..."

Коли я підійшов до виходу з Пасажу, то побачив, що буйний грозовий дощ затопив наше благословенне місто. Я перечекав зливу разом із іншими перехожими, котрі раділи й вітали одне одного. Одначе я дізнавав почуття визволення не тільки через грозу. Завтра я знов повернуся сюди, ми призначили тут зустріч. Але з книгарнею я розпрощався, розпрощався назавжди. Те, задля чого я одного разу з'явився там, уже завершувалось. Я випірнув із Мальтаверна і зі свого нескінченного дитинства й окинув поглядом усе життя, яке, як твердо передбачав Сімон, мені судилося прожити. І ось я теж ні в чому більше не маю сумніву, я певен, я переконаний у тому, що не помру, хоча недуга, яка вразила мого брата Лорана, щодня забирає стільки хлопців і дівчат довкола, та й у мене самого затемнення в лівій легені... Але я не помру, я житиму, нарешті почну жити.

Коли дощ перестав і мені пощастило перейти вулицю Сент-Катрін і по вулиці Марго дістатися до вулиці Шеврюс, я уже знав, що шкода вже й думати, щоб відступати з Сімоном у Мальтаверн. Я вирушу до Парижа, і хай звершиться те, чому судилося звершитися. Всьому свій час — і речам, і людям. Але я не втрачу того Мальтаверна, з якого я випливаю на поверхню, я понесу його з собою, це буде мій скарб, як отой, що ми з Лораном закопали під сосною в надії розшукати його наступного року: дарма що то була тільки скринька з агатовими кульками...

Донзак має право не повірити, що всі ці думки виникли в мене, тільки-но я вийшов з книгарні, поки грозовий дощ заливав вулицю Сент-Катрін. Але проблиски цього бачення вже були в мені, я відчував, що межу перейдено, що життя починається, і це почуття радості я знову переживаю зараз, коли пишу. Радість! Сльози радості Ч Дорога без кінця-краю, де навіть грози будуть утіхою. Мені двадцять два роки. Мені двадцять два роки! Звичайно, я не радію з цього приводу: страшно навіть подумати, що не п'ятнадцять, не вісімнадцять. Я розумію, що тепер кожний рік — це східець, східець униз. Але я зупиняюся на порозі своїх двадцяти двох років, точніше, тішу себе ілюзією, ніби

1 Слова з запису, зробленого Паскалем у ніч проти 23 листопада 1654 року, що стала переломним моментом у його житті, який знаменував остаточне навернення до релігії.

зупинився, бо насправді ні Юр, ні час не зупиняють свого плину ніколи.

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

Мама чекала мене на площадці, але, всупереч моїм сподіванням, вона зовсім не була збурена чи вимучена. Вона стояла переді мною бліда і люта, така, якою я сподівався її побачити зразу по приїзді, але якою вона тоді не була.