Хліб по воді - Шоу Ірвін
Я щасливий. Але зараз не можу.
— Ти про це думатимеш? — її очі були тепер опущені, і йому стало прикро, що він завдав їй болю.
— Звичайно, думатиму,— відповів Аллен.
— Ти прийшов сюди, щоб забути про свій клопіт, — сказала Юдіт, співчутливо всміхнувшись,— а я додала тобі нового клопоту. Я повелася незграбно, У мене немає до цього хисту.—Вона підвела голову її— подивилася , йому гв.:Очі. Принаймні тепер ти все знаємо, Ми обоє знаємо.
— Так,— мовив він.
Юдіт підійшла до нього й застебнула йому сорочку. Аллен поцілував її в голову.
— А тепер,— сказала вона,-—давай доп'ємо!
Аллен поволі йшов у вогких сутінках додому. В голові у нього все переплуталося. Він був і окрилений, і невдоволений собою водночас. Але відчуття поразки сьогодні в нього не було. Раніше з ним нічого такого не траплялося, а після одруження, то й поготів. Аллен вважав, що, крім власної дружини, він ніколи не подобався жодній із жінок. А Леслі була прив'язана до нього не через його фізичні переваги, а тому, що цінувала його розум та моральні якості.
Хейзен запитував, чи вірить Аллен у десять заповідей, і він відповів, що вірить. Але вірити в них і виконувати їх — не одне й те саме. Хоч Аллен і не порушував подружньої вірності, та не раз, бувало, жадав дружини свого сусіда, що було природно й неминуче, але суперечило велінню, оголошеному з гори Сінай. Коли посланець бога Ізраїлю повідомив у пустелі мандрівним племенам закон, він не міг собі уявити, як важко стане дотримуватися того закону через кілька тисячо" літь у кам'яних лабіринтах Нью-Йорка.
Потім Аллен пригадав, яким тоном Юдіт сказала: "А зараз я зроблю те, що вже давно хотіла зробити". "Давно...— похитав, головою він.— Мені п'ятдесят, а я досі навіть не замислювався про таке". На розі біля свого будинку Аллен уже хотів був повернути й піти назад, але в ту мить помітив Александера, який стояв, прихилившись до стіни біля входу, і зрозумів, що портьє його теж побачив. Аллен хутко рушив до дверей і сказав:
— Добрий вечір, Александере! Паскудна погода, чи не так?
— Паскудна,— погодився Александер, кутаючись у свою військову куртку й посмоктуючи сигару.
Відчинивши двері в квартиру, Аллен почув, що Леслі грає. Він став і на мить заслухався. То була соната Шуберта в мінорному ключі; тиха й спокійна мелодія дуже пасувала до цього похмурого дощового вечора. Аллен скинув плащ, капелюх і дбайливо почепив їх у передпокої. Потім зайшов до вітальні.
— Добрий вечір, — привітався він.
Леслі різко урвала гру, встала й обернулася до нього.
— Добрий вечір, — мовила вона холодно, але не підійшла й не поцілувала його.
"Не краще, ніж минулої ночі чи сьогодні вранці",— подумав Аллен, І все ж таки звичаєві цілуватись, коли одне з них приходило додому, було стільки ж років, як і їхньому подружньому життю. Аллен ступив до дружини, що й досі стояла біля піаніно, нахиливсь і поцілував її в щоку.
— Ти пізно,— кинула вона й принюхалась.—Та ще й пив!
— Зайшов по дорозі до бару,— сказав Аллен. Це було не зовсім так, але ж збрехати не важко — ганебно легко! — Я змокнув і змерз, Випив одне віскі. — Він здвигнув плечима. — Керолайн удома?
— Ні, пішла до бібліотеки.
— Хто-нєбудь дзвонив? — Вони цілий день не бачились, і слова ці були звичайні, а ось тон — якийсь дивний/
— Ні.
— Я не заважатиму тобі грати. Піду до..,
— Ти нікому не заважаєш. Я вже награлася,
Задзвонив телефон.
— Я візьму трубку,— кинув Аллен, радий,; що трапилася нагода вийти з кімнати.
Дзвонив Хейзен,
— Вибачте, що змушений був покинути вас отак напризволяще в своєму домі,— сказав Хейзен.— Але в Нью-Йорку телефон аж розривався. Сподіваюсь, усе було гаразд?
— Краще й не могло бути,— відповів Стренд з удаваною щирістю.
— Дещо з'ясувалося,— сказав Хейзен.— Сьогодні надвечір менідзвонили з поліції. Вони зловили одного з тих, хто, як вони гадають, напав на мене. Принаймні хлопець явно причетний до тієї події. Просять, щоб ми з Керолайн зайшли до двадцятого відділка. Це неподалік від вас...
— Я знаю, де це.
— Завтра о дев'ятій ранку побачимо, чи пощастить нам упізнати його. Як гадаєте, Керолайн не буде проти? — стурбовано запитав Хейзен.— Звичайно, якщо вона не схоче піти, то вони її не примусять. Думаю, те, що дівчина просто впізнає його, для суду не матиме, власне, вирішального значення, і..
— Керолайн ще немає вдома,— перебив його Стренд.— Коли вона прийде, я запитаю в неї.
— Гаразд,— мовив Хейзен. — Я б хотів, щоб негідники бодай кілька місяців посиділи. Хоч тепер такі суди, що на це, мабуть, навряд чи можна сподіватися. Подзвоніть мені в контору. Я працюватиму допізна. О, до речі, я вже побалакав зі своїм товаришем із Траскота. Один із колишніх їхніх студентів тепер працює на них у Нью-Йорку, і мій товариш пообіцяв улаштувати так, щоб той чоловік зустрівся з Керолайн і подивився на неї.
— Господи, та хіба вам нема чого більш робити в понеділок уранці?!
— Я згаяв на це всього п'ять хвилин.
Коли Аллен повернувся до вітальні, Леслі стояла біля вікна й дивилась на залиту дощем вулицю.
— Це Хейзен, — сказав він.— Поліція начебто схопила одного з тих, хто напав на нього. Вони хочуть, щоб завтра вранці Керолайн з Хейзеном прийшли і впізнали його.
— І що ти йому відповів? — запитала Леслі, дивлячись у вікно.
— Що запитаю в Керолайн і передзвоню йому. Мені зовсім не хо. четься, щоб дівчина встрявала в такі справи.
Леслі кивнула головою.
— Мені теж. Однак вона може учинити по-своєму.
Леслі, люба, прошу тебе, сядь,—лагідно мовив Аллен.— Мені треба тобі дещо сказати. Вчора я не хотів про це говорити.
Леслі неквапом відвернулася від вікна й сіла обличчям до нього.
— Це було після того, як Керолайн грала з Хейзеном у теніс,— почав Аллен.— Ми з ним верталися до будинку...— І він розповів дружині про все — про Хейзенову пропозицію, про його аргументи, про можливість одержати спортивну стипендію; потім переказав також розмову з Елінор якомога детальніше, наскільки запам'ятав.
Леслі слухала мовчки, склавши руки на колінах, і її обличчя нічого не виражало. Коли Аллен закінчив, вона сказала:
— Щодо Керолайн, то Елінор, звісно, має рацію. Дівчина справді вважає себе непривабливою, ненавидить свій ніс. Вона справді хворобливо сором'язка. Наша дочка приховує це від нас із самого малечку.
— Ти знала про це? — недовірливо спитав Аллен.— Весь час про це знала й нічого мені не казала?!
Леслі простягла руку й торкнулася його-плеча.
— —А ідо б це допомогло?— Тепер голос її .звучав ніжно, з любов ю.—— Хіба тобі немає над чим сушити голову?.
— Я почуваю себе останнім дурнем! — відказав Аллен.
— Ніякий ти не дурень. Просто інколи неуважний, от і все,— промовила вона.— Особливо коли йдеться про твоїх дітей. А зараз давай поміркуємо: що нам робити? — Леслі всміхнулася.— Завваж, я сказала "нам".
— Хейзен хоче, щоб ми дозволили йому поговорити з Керолайн,
— Спокусити її розповідями про ясне сонце Арїзони! — Леслі знову всміхнулась.—А втім, чом би й ні? Нам теж не завадило б трохи того ясного сонця!
— Але ж, господи, учитись на ветеринара! Як ти гадаєш, звідки їй прийшла в голову ця дивна думка?
— Не знаю,— відповіла Леслі.— Може, вона прочитала книжку отого англійця — "Про всі істоти, великі й малі". Там цю роботу описано дуже привабливо — зустрічі з різними людьми, свіже повітря н таке інше. Якщо вона справді так вирішила, я не ставатиму їй на дорозі.
— Чому вона ніколи жодному з нас не обмовилася про це й словом? — Аллен відчув, що в голосі його прозвучала образа.
— Може, просто чекала слушної нагоди. Дівчата рано звикають не звірятися в усьому батькові й матері.
— Ти за те, щоб її відпустити?
Леслі кивнула головою.
— Що ж,— мовив Аллен,— завтра вранці .вони, мабуть, побачаться в поліційному відділку і там побалакають. Ідеальне місце, щоб спокусити дівчину!
Леслі встала, пригорнулася до Аллена й поцілувала його в чоло, Тоді погладила по голові.
— Тобі пора підстригтися, — сказала вона.
Коли незадовго до вечері прийшла Керолайн, Аллен розповів їй про дзвінок Хейзена. Леслі саме давала у вітальні урок полісменові, і вони пішли на кухню — якомога далі від бренькання, яке представник закону видобував з бідолашного інструмента.
— Містер Хейзен сказав, що завтра піде до поліційного відділка. Але якщо ти не схочеш піти, то примусити тебе вони не мають права.
Обличчя в Керолайн стало дуже серйозне, і вона п'ятірнею відкинула назад волосся. Аллен сподівався, що дівчина відмовиться йти, але вона сказала:
— Я піду.
— Ти цього справді хочеш?
— Авжеж. Ті хлопці не повинні розгулювати на волі. Я не можу забути, на кого вони були схожі. Зграя диких звірів—розлючених, підступних, безжальних, ладних роздерти людину. Сподіваюся, вони схопили саме того, кого слід.
— Гаразд,—зітхнув Аллен.— Ми з матір'ю підемо з тобою.
— Не треба. Я не маленька.
— Я сказав, ми підемо з тобою,— повторив Аллен.
Керолайн зітхнула й рушила з кухні, проте Аллен зупинив її.
— Сядь на хвилинку, Керолайн. Мені треба з тобою про дещо поговорити.
Дівчина підозріливо глянула на батька, одначе вернулася й стала біля столу. Аллен сів напроти.
— Зі слів містера Хейзена я зрозумів, що ви з ним мали розмову про навчання в коледжі на Заході.
— О! — похопилася Керолайн трохи винувато.— Він тобі розповів?
— Так.
— Я не сказала, що збираюся туди їхати,— пояснила вона.— Я тільки сказала, що якби мала зелененькі, то поїхала б. І ще я йому сказала, що зелененьких у мене нема.
Він пояснив, що є можливість дістати те, що ти називаєш "зелененькими".
— Справді? — здивовано звела брови Керолайн.— Мені він цього не казав.
— Він спершу хотів поговорити зі мною.
— Що ж він тобі ще розповів? — насторожилась Керолайн,
— Ніби ти хочеш навчатись у сільськогосподарському коледжі й одержати диплом ветеринара.
— І це жахливо, так? — В її голосі прозвучала ворожість.
— Ні, звісно,— заспокійливо відповів Аллен.— Але ми з матір'ю хочемо знати: чому ти надумала стати саме ветеринаром і чому не сказала нам про це раніше?
— Раніше я не була в цьому впевнена. Я не хотіла вам нічого ка~ зати, поки не вирішу сама для себе. Крім того, я боялася, що ти обізвеш мене сентиментальним дівчиськом і сміятимешся з мене. Ну ось, тепер ти все знаєш. Смійся, коли хочеш!
— Ніхто не думає сміятися, Керолайн,— лагідно мовив Аллен.
— В усякому разі, про це немає сенсу навіть розмовляти.— Дівчина безнадійно махнула рукою.— Казочки для дітей! Це коштує гроші.
