Хліб по воді - Шоу Ірвін
Волосся в неї було зібране в такий вузол, на який Стренд ніколи не міг дивитись без захвату й муки.
— Як я? — невпевнено спитала Леслі.
— Ти просто диво!—сказав він.
Ленч Алленові не сподобався, хоч до столу, виставленого на терасу, тепер затінену тентом, подавали все найдобірніше: охолоджене вино, фруктовий салат, авокадо, паштет і холодні омари. І океан був спокійний, блакитний, і двоє вчителів із Саутхемптонського коледжу зі своїми дружинами здавалися досить привітними і в міру освіченими. Проте Аллен весь час поглядав на Керолайн чи, власне, на її ніс. "І зовсім він не потворний",— думав Аллен, сердитий на Елінор за те, що та здіймає паніку. Колись такий ніс у жінки став би її окрасою. Та Аллей-не міг не помітити, що Керолайн сіла за стіл між матір'ю і професоровою дружиною, а не серед трьох молодих тенісистів та двох дівчат, які жваво розмовляли між собою і весело сміялися.
"Прокляття!—лайнувся подумки Стренд.— Елінор таки має рацію. Стареча батьківська сліпота..." Йому хотілося підійти до Керолайн, обняти дочку, сказати: "Люба моя, ти прекрасна!"— і пустити сльо% в її м'яке біляве волосся.
Натомість він обернувся до професора-історика, який сидів поруч.
— Вибачте, сер, що ви сказали?
Професор — він був трохи схожий на Ейнштейна і, знаючи про це, відпустив таку саму гриву, як у великого вченого,-—здивовано подивився на Аллена.
— Я спитав вас, як ви пояснюєте на уроках в'єтнамський період. Тобто у вашій школі.
— Ми не викладаємо новітньої історії.
— В'єтнам — не така вже й новітня історія,— відказав професор.— Зрештою, всі наші пов'язані з ним проблеми тягнуться від часів другої світової війни. Історія — мов невидима павутина. Хлопці йшли в армію просто з наших аудиторій. У нас відбулася криза совісті, яка мало не розколола нашу кафедру на три табори.
Цього чоловіка, вирішив Стренд, не варто сприймати серйозно.
— До нашої навчальної програми цієї теми не включали,— відрубав він. Він знав, що поводиться неввічливо, але не через професорове зауваження, а через свою вранішню розмову з Хейзеном та Елінор, а також через те, що Керолайн усілася за стіл поруч із матір'ю, його кафедра не розколювалась, і його сумління— теж ні. Він засуджував ту війну, він писав своєму конгресменові, він підписувався під петиціями, ризикуючи втратити роботу, він говорив про це за вечерею при Джіммі й вітав хлопців, які втікали до Швеції або відверто виступали як свідомі противники війни. Та Аллен не міг сказати про це за холодним омаром і паштетом із гусячої печінки в дозвільній атмосфері на осяяному сонцем березі океану.
На щастя, цієї миті ввійшов Хейзен і врятував його від подальшої розмови з "Ейнштейном".
— Пробачте, містере Стренд, можна вас на хвилинку?
— Звичайно,— відповів Аллен, підвівся й пішов за Хейзеном.
— Мені дуже прикро, що довелося потурбувати вас,— сказав господар дому стишеним голосом у порожній вітальні.— Але я мушу негайно їхати до міста. Мене викликали по телефону вранці за сніданком. Зараз я зникну. Не хочу перебивати ленч усякими там прощаннями та поясненнями. Сподіваюся, ви мене розумієте?
— Так, звичайно.
— Вибачтесь за мене перед дружиною. Хоч і недовго побув я вчора й сьогодні з вами, та все ж я дуже радий, що всі ви тут. Усі,— наголосив він.— А наступного разу я просто відключу телефон!
— Це будуть у нас пам'ятні вихідні,— відповів Аллен.
Якби Джіммі стояв у ту мить поруч і знав, що сталося вчора ввечері, й чув, про що розмовляли сьогодні вранці, він вигукнув би: "Це точно, тат!"
— Подзвоніть мені десь серед тижня, гаразд?— сказав Хейзен, коли вони потисли на прощання руки.
Конрой уже стояв у передпокої — терплячий візник у темному діловому костюмі. Вони з Хейзеном швидко пішли надвір, де їх уже чекав "мерседес".
(Продовження в наступному номері)
З англійської переклали
Заставка Олега Блащука Олекса ЛОГВИНЕНКО
та Володимир МУСІЄНКО
Розділ шостий
Твоє прізвище вдостоїлося честі потрапити на полиці бібліотек... А чи знав він, як його звуть? То був зовсім інший чоловік, він носив його прізвище та імя, але жив іншим життям. Він був сильний, він не лежав у чужому ліжку, і в його вухах не шумів прибій чи то кров
— То як відпочивалося?— поцікавилася після вихідних Юдїт Кінлін.
— До знемоги,—відказав Стренд,—-У найкращому розумінні.
Юдіт засміялася.
— Здогадуюся, що ви маєте на увазі!
Було прохолодно, лив дощ, і вони сиділи пополудні після уроків у кафе біля помальованого патьоками , вікна, раді, що робочий день позаду і їм пощастило на чверть години сховатися від негоди. Аллен трохи розповів Юдіт про Хейзена й, намагаючись не хвалитися, описав пригоду Керолайн у парку. Він з приємністю пив каву й додому не поспішав. Після того, як у неділю Конрой доставив їх додому, вечір у
них з Леслі видався важкий. Дорога з Лонг-Айл.енду була забита, і їхали вони довго. Його обличчя, напечене за два дні сонцем, пашіло. Аллен здогадувався: Леслі помітила, що йому весь час не дає спокою якась думка, і тільки-но вони приїдуть додому, вона відразу почне розпитувати його. Він не мав звички критися перед нею, не вмів цього робити і знав, що верзтиме дурниці або замкнеться в собі, коли вона приступить до нього.
Того суботнього вечора — уперше за все їхнє подружнє життя — Аллен спробував узяти Леслі й відчув, що не зможе. Дружина повелася так, ніби нічого й не сталося, і спокійно заснула під. його боком. А він цілу ніч тривожно крутився й, коли нарешті заснув, йому снилося щось невиразне й лиховісне. В неділю Леслі сказала, ніби в неї трохи болить голова, і цілий день не виходила з кімнати. Аллен не хотів нічого розповідати їй, поки не вирішить сам для себе, як бути з пропозицією Хейзена щодо Керолайн. Тож єдиним його порятунком було мовчати. А оскільки з Леслі він звичайно не мовчав, то вона, звісно, стривожилась, і вже в машині він відчував на собі ЇЇ допитливі погляди. Однак поруч сиділи Джіммі та Керолайн, і дружина нічого не сказала.
Елінор поїхала до міста з Джанеллі. Леслі теж була трохи сердита на дочку, бо хоч та й пообіцяла в суботу Алленові повернутися на вечерю, але в останню хвилину подзвонила й сказала, що вони всією компанією (і хто б там міг бути?) надумали гайнути вечеряти до Мои-тока. Не було її й тоді, коли вони вже лягали спати, і ніхто не знав, коли ж Елінор повернулась. А в неділю вранці вона спакувала валізу й поїхала з Джанеллі, заявивши, що у Вестхемптоні, теж на узбережжі, в одного кінопродюсера влаштовують на цілий день гулянку і немає, мовляв, сенсу пхатися ввечері назад, аби лиш вирушити разом з усіма додому,
Джіммі теж знайшов собі у Бріджхемптоні в барі якусь дівчину, пропустив ленч та вечерю й повернувся аж перед самим їхнім від'їздом.
Здавалося, тільки Керолайн, яка за два дні зіграла десять сетів у теніс і тепер спала, зморена, в матері на плечі, була цілком задоволена вихідними. Перед тим, як заснути, вона кинула: "Не життя, а сон!" Аллен подумав, чи так само тішилася б дочка, якби почула, що сказала її сестра біля басейну. Кінець кінцем доведеться розповісти й Леслі про те, що його так непокоїть, він це знав. Та спершу треба самому як слід у всьому розібратися. Не питаючи згоди Леслі, Аллен, щоб дружина, бува, не почала розмови, ввімкнув у, машині радіоприймач, хоч і знав, що вона не забуде спитати й про це.
На згадку про вчорашній вечір Аллен спохмурнів. Помішуючи каву, він спостерігав, як дощ ляпотить по шибках вікна.
— З вашого вигляду не скажеш, що вихідні пішли вам на користь,— озвалась Юдіт.
Аллен торкнувся свого обличчя, на якому вже почала лущитися шкіра.
— Я не звик до сонця,— відповів він.
— Я не про це,— сказала Юдіт.— Ви сьогодні мали неприємності в школі?
— Та ні. Нічого особливого...
Вранці Ромеро увійшов до його кабінету й, осміхаючись, як завжди, промовив:
— Я порадився сам із собою, як ви ото сказали, та й думаю: а що в біса я втрачу, крім плати за проїзд у трамваї, коли загляну до того чоловіка й подивлюся, чим він там торгує?!
— Він нічим не торгує.— Стренд написав на клаптику паперу адресу Хейзенової контори й дав хлопцеві.— Пошли йому листа й лові-лом, що ти зацікавлений. Так тобі навіть не доведеться платити за трамвай.
— А хіба ви не підете туди зі мною? — мало не з переляком у голосі запитав Ромеро.
— Думаю, містер Хейзен захоче побалакати з тобою самим.
Хлопець розгублено подивився на адресу й сховав папірець у кишеню джинсів.
— Послати листа...— пригнічено мовив він. — Та я їх зроду не писав!
— Я дам тобі одну пораду, Ромеро, — сказав Стренд.— Якщо надумаєш посилати листа, то пиши його так, як пишеш мені класні роботи, а не тією мовою, якою розмовляєш.
Хлопець криво посміхнувся.
— Я ж не стопроцентний американець...— І вайлувато вийшов з кабінету.
Аллен ще не розповідав Юдіт про Ромеро, і тепер, у кафе, його так і поривало заговорити про хлопця,— може, вона допомогла б його напоумити. Проте Аллен збагнув, що це нічого не дасть,— адже Юдіт ніколи не викладала в класі Ромеро, і він зробив би їй погану послугу, звівши її віч-на-віч із цим скалозубом і впертим нахабою...
— Як завжди в понеділок,— додав Аллен, відповідаючи на запитання Юдіт.— Навіть трохи краще, ніж завжди. Але в мене виникло зразу кілька проблем.
— Пов'язаних з фауною, з флорою чи з викопними рештками?
Стренд засміявся.
— З усім зразу! Вихідні минули таки досить непогано... справді непогано.
Щодо їхньої поїздки за місто це було справді так. Якщо не зважати, звісно, на гнітючий настрій у неділю ввечері та ще й у передчутті робочого тижня... І якщо забути про п'яну балаканину Хейзена й оту суперечку в спальні...
Аллен з Леслі сперечалися рідко. Він завжди казав їй, що вона жінка лагідна і це, мовляв, одна з рис, яка йому найдужче в ній подобається. Одначе від її лагідності не лишилося й сліду, коли вони прийшли додому і Леслі сіла на край ліжка. Стуливши губи, вона очима, мов списами, прошивала Аллена наскрізь, поки він крутив у руках піджак, перш ніж його почепити, й довго скидав краватку.
— Що сталося, Аллене?
— Як це — що? — перепитав він.
— Ти добре все розумієш. Ти щось приховуєш від мене. Що?
— Нічого. Я стомився.— Він майже по-справжньому позіхнув.— Я мав довгу розмову з Хейзеном про долю Ромеро. Це той хлопчина, який...
— Я знаю, хто він,— коротко кинула Леслі.—Знаю й те, що тебе непокоїть не це.
— Я стомився,— кволо мовив Аллен.—У мене завтра важкий день.
