Хліб по воді - Шоу Ірвін
Я сам сказав йому, що хочу послухати, як він грає.
— Джіммі розповідав мені про це. Ви сказали йому так, мабуть, із ввічливості.
— Я не такий ввічливий! — кинув Хейзен.
Обидва замовкли й прислухались. Джіммі заспівав пісню, якої Аллен досі не чув. Та він не міг зрозуміти жодного слова. То був уже не спів, а тужливий і ніжний шепіт, що його раз у раз перебивали різкі вигуки,
— Здається, я розповідав вам, що мати часто грала на фортепіано,— озвався Хейзен.— Коли була молода. Потім вона кинула грати. А через кілька років померла. Пішла у вічну тишу.
"Пішла у вічну тишу...— подумки повторив Аллен,— Оце так кажуть про материну смерть!"
— Мабуть, мені пора пригоститися ще,— сказав Хейзен, підводячись зі стільця.— Вам теж налити?
— Поки що ні, дякую.
Хейзен саме готував собі коло буфета напій, коли двері відчинились і ввійшла висока жінка — її голова була обмотана шарфом, ніби тюрбаном.
— Приготуй і мені, Расселе! — сказала вона дзвінким голосом.
Переступивши поріг, жінка привітно усміхнулася Стрендові. На
ній була спідниця, светр і туфлі на низькому підборі. "Років сорок, худорлява... Не на мій смак",— мимоволі подумав Аллен.
— О, Лінда! — вигукнув Хейзен, стоячи біля буфета.—А я боявся, що ти спізнишся!
— Дорога така забита — жа-ах! — Останнє слово жінка розтягла, щоб підкреслити, який то справді "жах".— П'ятниця. Вечір. Північні миші посунули до океану! Здрастуйте! — І вона простягла Алленові руку.— Мене звати Лінда Робертс. Расселові важко робити одночасно дві справи — готувати напій і знайомити гостей.
— Добрий вечір! — привітався Стренд.— Я Аллен Стренд.— Рука в неї виявилась навдивовижу міцна. "Мабуть, грає у гольф",— подумав Аллен. Лінда мала великі сірі очі, була в міру нафарбована, але губи підвела яскраво — без цього її рот здавався б дуже вузьким.
Лінда підійшла до Хейзена й поцілувала його в щоку, залишивши на ній ледь помітний червоний слід.
— Як завжди! — кинула вона.
Хейзен саме почав готувати їй мартіні, Лінда задоволено спостерігала за ним.
— Мартіні всьому надає сенсу, правда ж? — усміхнулась вона до Стренда.
— Кажуть,— відповів він.
— Расселе, мені перевдягтися, чи можна сидіти за столом і в цих лахах?
— Будуть лише кілька друзів,—сказав Хейзен, підходячи до неї зі склянкою.
— Яка розкіш! — мовила Лінда, відпивши мартіні.— Нехай благословить тебе господь, любий Расселе! Але я неодмінно зачешуся.— Вона сіла в крісло, погойдуючи в руці запітнілу від льоду склянку.
— Лінда залишиться з нами на вихідні, Аллене,— сказав Хейзен, повертаючись по свою склянку.
— Все вирішилося в останню хвилину,— мовила Лінда до Аллена.— Уже й не думала, що виберусь. Я тільки-но з Франції, приходжу до галереї, а там робиться казна-що. З нашого французького філіалу прибули картини, і добрих півдесятка з них мають такий вигляд, ніби перепливли через Атлантичний океан у каное, Я мріяла про цей мартіні ще від мосту Тріборо.
Аллен завважив, що Лінда випила свою склянку тільки наполовину, а тоді підвелася, щоб піти зачесатись. Біля дверей вона стала, насупила брови й вигукнула:
— О боже, що це за жалобне виття?!
Хейзен засміявся.
— То Алленів син, Джіммі. Він гітарист.
— Справді? — Місіс Робертс із удаваним збентеженням затулила долонею рота.— Вибачте мені, містере Стренд! Я зовсім глуха до музики.. Ще маленькою мене "обгодували" Вагнером, і я досі від цього це оклигала.
— Пусте! "з засміявся Аллен^Удома ми дозволяємо йому грати лише, за зачиненими дверима Боюся, в різних поколінь різні уявлення про музику. .Особисто я спинився, в Брамсі.
— А твій приятель мені подобається, Расселе! — сказала місіс Робертс і швидко вийшла з кімнати, прихопивши із собою склянку з мартіні.
Якусь мить у кімнаті було тихо. Хейзен помішував у склянці лід. "Цікаво, — подумав Аллен,— чи це та сама його, коханка, про яку я чув?" Якщо казати щиро, жінка йому подобалась, одначе в коханки він би її не взяв. Коли б хто-небудь побачив, як він заходив до Юдіт Кінлін, а потім виходив від неї — чуб скуйовджений, вираз ошелешений,— то чи пішла б після цього чутка, що Юдіт — його коханка? Чутки виникають швидко,..
— Вона інколи приїздить сюди, — сказав Хейзен, так ніби повинен був дати Стрендові пояснення, — І завжди несподівано. Будинок такий великий. — Він помовчав.— Лінда —вдова одного з моїх найкращих друзів; Помер у сорок сім років. Так зненацька... — Він клацнув пальцями.— Грав у гольф. Серце.
— Здається, вона тримається мужньо, — мовив Стренд, і Хейзен обпік його гострим поглядом.
— Лінда мудро вчинила, поринувши в справи. Вона — один з двох власників картинної галереї і дуже ділова людина. їхня галерея об'єдналася з галереєю у Франції, і Лінда має змогу по кілька разів на рік бувати в Європі. Іноді вона меле дурниці, але, запевняю вас, жінка вона не дурна,— сказав Хейзен з притиском.— До того ж вона багато часу віддає доброчинній діяльності.
—— Сподіваюся, коли, помру, моя дружина теж багато часу віддаватиме доброчинній діяльності!
— Він працював на Уолл-стріті. Ото була голова,— провадив Хейзен, не відповідаючи на жарт Стренда, що, як той тепер зрозумів, був невдалий. — Дивовижний чоловік! Перепрацював. Ви читали, що листоноші живуть довше, ніж керівники великих корпорацій?
— Бо більше рухаються, — відповів .Стрейд. "Хоч би скоріше всі посходилися, щоб не заглиблюватись у цю розмову!" — подумав він,
— Знаєте, а ви зняли б краватку,— запропонував Хейзен.— У краватці, мабуть ніхто більш не буде, Істхемптон тепер пролетарський. Не такий, який був колись. Мій батько наполягав, Щоб до вечері ми щоразу переодягалися. А тепер тут, носять усе. Зовсім прозорі сукні, джинси, червоні штани, як оце в мене, дідько б їх узяв! Я певен: усе це сповнене найлиховіснішого соціологічного змісту.
— Стренд розв'язав краватку і сховав її до кишені. Він мав дуже тонку шию, і для нього навіть нелегко було знаходити сорочки з таким малим коміром і такими довгими рукавами. Хейзен здивовано подивився на Аллена.
— Я помітив, що ви їсте добре,..
— Як кінь,—докинув,Стренд.
— А все одно такий худий!
— Худючий!
— Я б на це не нарікав. Коли б я їв так, як ви, мене б уже возили на колясці! — Він надпив віскі.— Але у вашій сім'ї ніхто не схильний до повноти.
— Та ні. Правда, Елінор часом сідає на сувору дієту, коли відчуває, що набрала кілька зайвих грамів.
— Сміх, та й годі! — пирхнув Хейзен.— В її роки і з її фігурою!..
У двері подзвонили.
— Гості на вечерю,— сказав Хейзен. — Сподіваюся, ви не дуже знудитесь у їхньому товаристві. Вечірки в Хемптоні. бувають і нудні.
За вечерею господар сидів на чолі столу, праворуч від нього,— Леслі, ліворуч — Керолайн. Дерлі зробила собі високу зачіску. Біля
Керолайн сів хлопець, з яким вона три тижні тому грала в теніс. Аллен задоволено відзначив, що це не той расень Чед чи Бред, проти якого застерігав Хейзен. Поруч нього сиділа дама на прізвище Кол-дуелл — власниця одного з будинків за дюнами. Вона прийшла з чоловіком та дочкою. Цій дівчині відвели місце біля Джіммі — вона була десь одного з ним віку, хоча Стренд ніколи не міг визначити напевне, скільки років тій або тій дівчині. У школі в нього були учениці, що мали — він це добре знав — по шістнадцять років, а виглядали на всі двадцять п'ять. Далі сидів дебелий і жвавий чоловік на прізвище Со-ломон з довгою, прямою сивою чуприною — вона робила його схожим на Джорджа Вашінгтона. Праворуч від Стренда — Лінда Робертс, тепер уже не в дорожніх "лахах", як вона назвала була свій одяг, а в довгій, з оборками рожево-ліловій сукні, що лишала відкритими її худі плечі. Місіс Соломон, гос.тровида,. але приємна жінка, підстрижена під хлопця й дуже засмагла, сиділа ліворуч від Стренда. І нарешті Кол-дуелл, що його відрекомендували як доктора Колдуелла,— середнього віку чоловік зі скорботним, офіційним обличчям посла, якому щойно наказали передати надто непослідовному урядові різку ноту,— замикав товариство за столом, сидячи між Леслі та місіс Соломон. Конрой, хоч він і жив тут-таки, до списку запрошуваних за цей стіл, очевидно, не входив.
Розмова точилася жвава, і Стренд був радий бачити, що Леслі та Керолайн задоволені вечіркою і що дочку Колдуеллів — її запросили навмисне для Джіммі,—здавалося, дуже зацікавило те, що хлопець розповідав їй. Але з їхньої розмови до Стренда долітали тільки окремі слова, бо Лінда Робертс не вмовкала, базікаючи в нього над вухом своїм високим пронизливим голосом.
— Сьогодні я буду нестерпна! — застерегла вона Аллена, коли сідали за стіл.— Я така висотана! Політ через океан — це таки неаби-що.— Лінда щойно повернулася з Франції, де, як вона повідомила, крім роботи в паризькій галереї, вона "просто не могла пропустити" одного весілля.
— Чотириста гостей! — сказала Лінда.— На щастя, не пішов дощ, а то вечірка, в саду обернулася б на стихійне лихо. Що не весілля в червні, то я вимокаю до нитки. І я вже помітила, що коли на весілля доводиться тікати від дощу, то через рік або два неодмінно доходить до розлучення! Рассел розповів мені геть усе про вас, і про вашу чарівну родину, і скільки ви для нього зробили. Ви повинні пишатися своєю дочкою. На її місці я просто заверещала б і впала непритомна. Не знаю, що буде з нашим любим Нью-Йорком! Ніхто вже не зважується носити коштовності. їх поховали у банківських сейфах. Та ще й застрахували.— Вона зітхнула, стенувши своїми худими плечима.— Рассел каже, що ви вчитель історії. Це, мабуть, дуже цікаво! Історія була одним з найулюбленіших моїх предметів у Мічманському університеті, але тепер я не читаю навіть газет — тільки світську хроніку та кіноогляди. Все інше таке похмуре!.. Пробачте мені, я насилу розмовляю, така виснажена. Аеропорти — це ж пекло! А найгірший — Ф'юмічіно. Це я через нього майже перестала літати до Рима. Тепер усі подорожують, подорожують — у першому класі можеш побачити иайхимєрні-ших людей. Мій чоловік уже зібрався був купити реактивний літак, та помер. Я дуже люблю приземлятись у Ніцці. Аеропорт просто біля моря, і почуваєш себе, як за добрих давніх часів, коли до Європи плавали на розкішних океанських лайнерах, де об одинадцятій годині милі стюарди розносили вздовж шезлонгів бульйон... А тепер уже немає тих чудових італійських кораблів.
