Quo vadis (Камо грядеші?) - Сенкевич Генрик

Ні! Тут нічого не скажу! Ходімо зі мною, в ношах поділюся з тобою моїми здогадами.

І, обнявши молодика, випровадив скоріше його з палацу.

Але те він головним чином і мав на меті, бо новин не знав ніяких. Натомість як людина спритна, незважаючи на вчорашнє обурення, співчував Вініцію, і врешті, почуваючи певною мірою відповідальність за все, що сталося, вжив якихось заходів, а коли сіли на ноші, сказав:

— При всіх брамах наказав я пильнувати моїм рабам, давши їм докладний опис дівчини й того велетня, що виніс її з імператорського бенкету, нема позаяк сумніву, що то він її відбив. Слухай мене! Можливо, Плавтії захочуть її сховати в якомусь із своїх сільських маєтків, а в такім разі будемо знати, в який бік її відпровадять. Якщо ж при брамах її не помітять, то буде доказ, що зосталася в місті, і ще сьогодні розпочнемо пошуки тут.

— Плавтії не знають, де вона є, — заперечив Вініцій.

— Чи маєш певність, що саме так?

— Бачив Помпонію. Вони шукають її також.

— Учора не могла з міста вийти, бо вночі брами замкнені. По двоє моїх людей кружляють біля кожної брами. Один має йти слідом за Лігією та за велетнем, другий — повернутися негайно, щоб повідомити. Якщо в місті, знайдемо її, бо цього лігійця, хоча б по зросту та плечах, легко впізнати. Тобі пощастило, що викрав її не імператор, можу тебе запевнити, що ні, бо на Палатині немає для мене таємниць.

Але Вініцій спалахнув більшим іще жалем, ніж гнівом, і голосом, уривчастим од хвилювання, почав Петронію оповідати, що чув од Акти і яка нова небезпека нависла над головою Лігії, така страшна, що, знайшовши втікачів, треба буде ховати її якнайстаранніше від Поппеї. Потому гірко дорікав Петронію за його поради. Якби не він, усе пішло б інакше. Лігія була б у Плавтіїв, а він, Вініцій, міг би її бачити щодня і був би щасливішим од імператора. І, гарячкуючи в ході розповіді, піддавався все більшому зворушенню, аж врешті сльози горя й люті закапали в нього з очей.

Петроній же, що просто не чекав, аби молодик так міг кохати й жадати, бачачи ті сльози розпачу, мовив подумки з певним здивуванням: "О, могутня володарко Кіпру! Ти єдина царюєш над богом і людьми!"

Розділ XII

Але, коли вони зійшли з нош біля оселі Петронія, доглядач атрію доповів їм, що жоден із рабів, одісланих до брам, іще не повернувся. За його словами, їм понесли харчі та знову передали наказ, аби під страхом різок пильнували на всіх виходах із міста.

— Бачиш, — говорив Петроній, — без сумніву, вони й досі в місті, а в такім разі знайдемо їх. Накажи, одначе, і своїм людям пильнувати при брамах — тим самим, яких було послано за Лігією, бо вони легко її впізнають.

— Я наказав їх вислати до сільських ергастулів, — сказав Вініцій, — але я скасую свій наказ, нехай ідуть до брам.

І, накресливши кілька слів на вкритій воском табличці, віддав її Петронію, який звелів одіслати її негайно до дому Вініція.

Потім пройшли до внутрішнього портика і там, усівшись на мармуровій лаві, почали розмовляти.

Золотоволоса Евніка й Іраїда підсунули їм під ноги бронзові ослінчики, а потім, приставивши до лави столик, почали їм наливати вино з чудових дзбанків із вузькими шийками, які постачали з Волатерр і Церини.

— Чи маєш між своїми людьми когось, хто знав би того велетня лігійця? — запитав Петроній.

— Знали його Атацин і Гулон. Але Атацин загинув учора при нападі, а Гулона забив я.

— Шкода мені його, — сказав Петроній. — Він носив на руках не тільки тебе, але й мене.

— Хотів його навіть відпустити, — мовив Вініцій, — але тепер це не має значення. Поговорімо про Лігію. Рим — це море…

— Перлини й добуваються саме в морі… Напевне, не знайдемо її сьогодні або завтра, одначе знайдемо неодмінно. Ти мені тепер докоряєш, що я тобі запропонував той спосіб, але спосіб сам по собі був гарний, а став поганим лише тоді, коли справа на зле обернулася. Ти ж чув од самого Авла, що має намір з усією родиною переселитися на Сицилію. Таким чином, дівчина була б однаково далеко від тебе.

— Поїхав би за ними, — заперечив Вініцій, — принаймні, була б у безпеці, тепер же, якщо дитя помре, Поппея й сама повірить, і вмовить імператора, що то з вини Лігії.

— Саме так. Це мене занепокоїло також. Але та мала лялька може ще видужати. Якщо ж їй судилося померти, знайдемо й тоді якийсь засіб.

Тут Петроній замислився на мить, потім сказав:

— Поппея сповідує нібито юдейську релігію і вірить у злих духів. Імператор — забобонний… Якщо розпустимо чутки, що Лігію викрали злі духи, їм повірять, тим паче, що коли не відбив її ані імператор, ані Авл Плавтій, а зникла вона і дійсно таємниче. Лігієць самотужки не здатний був того вчинити. Мусив би мати поміч, а звідки раб протягом одного дня міг зібрати стільки людей?

— Раби допомагають одне одному в усьому Римі.

— Який кров'ю поплатиться за це коли-небудь. Так, допомагають, але не одні проти інших, а тут відомо було, що на твоїх упаде відповідальність і кара. Коли підкажеш своїм думку про злих духів, підтвердять одразу ж, що бачили тих на власні очі, бо то їх перед тобою виправдає одразу… Спитай якогось для проби, чи не бачив, як понесли Лігію в повітрі, і під егідою Зевса, заприсягнеться неодмінно, що так і було.

Вініцій, який був також забобонним, поглянув на Петронія з раптовою великою тривогою.

— Якщо Урс не міг мати людей для помочі і не міг самотужки її викрасти, то хто її викрав?

Але Петроній засміявся.

— Бачиш, — сказав, — повірять, оскільки й ти вже наполовину повірив. Таким є наш світ, який кепкує з богів. Повірять і не будуть її шукати, а ми тим часом розмістимо її десь далеко від міста, на якійсь моїй або твоїй віллі.

— Одначе хто міг їй допомогти?

– Її одновірці, — відповів Петроній.

— Які? Яке вона вшановує божество? Хоча я повинен би був це знати ліпше від тебе.

— Майже кожна жінка в Римі вшановує окремого бога. Є фактом незаперечним, що Помпонія виховала її в пошануванні того божества, в якого сама вірує, а якому вірує, не знаю. Одне можна сказати з певністю — ніхто не бачив, аби вона в якомусь із наших храмів приносила жертву нашим богам. Звинувачено її навіть, що вона християнка, але то річ неймовірна. Домашній суд очистив її від того звинувачення. Про християн говорять, що вони не лише вшановують ослячу голову, але є ворогами роду людського і вчиняють найжахливіші злочини. Хоча б через те Помпонія не може бути християнкою, що доброчесність її всіма знана, а вороги роду людського так не поводяться з рабами, як вона.

— У жодному домі не поводяться з ними так, як у Плавтіїв, — перебив Вініцій.

— От бачиш. Помпонія говорила мені про якогось бога — єдиного, всемогутнього та милосердного. Де поділа всіх інших, то її справа, досить того, що її Логос не був би, мабуть, таким уже всемогутнім, а радше мусив би бути жалюгідним богом, коли б мав тільки двох шанувальниць, тобто Помпонію та Лігію, а на додачу їхнього Урса.

— Та віра велить прощати, — мовив Вініцій. — Зустрів я в Акти Помпонію, вона сказала мені: "Нехай Бог тобі простить кривди, що їх заподіяв ти нам і Лігії".

— Очевидно, їхній бог — якийсь покровитель дуже добровільний. Гм, нехай же простить тобі, а на знак прощення нехай тобі поверне дівчину.

— Я б уже завтра справив йому гекатомбу. А нині не хочу ні їжі, ні купання, ні сну. Візьму темний ліхтар і піду містом блукати. Може, переодягненим знайду. Хворий я!

Петроній поглянув на нього з деякою жалістю. Справді, очі Вініція обведені були темними колами, зіниці гарячково блищали; не поголена зранку порість укрила темною смугою вилиці, на голові розкуйовджене волосся, він справді мав хворий вигляд. Іраїда та золотоволоса Евніка дивилися на нього також із співчуттям, але він, здавалось, їх не бачив, і обидва вони з Петронієм зовсім не зважали на присутність рабинь — так, якби й не зважали на собак, що крутяться коло них.

— У тебе гарячка, — сказав Петроній.

— Саме так.

— Тож послухай мене… Не знаю, що тобі приписав би лікар, але знаю, як би вчинив на твоєму місці я. А саме — перш ніж та знайдеться, пошукав би в іншій того, чого мені разом із тією забракло. Бачив я на твоїй віллі тіла добірні. Не заперечуй мені… Знаю, що таке любов, і знаю, що, коли одну бажаєш, інша її замінити не може. Але в красивій рабині можна завше знайти хоча б хвилинну розвагу…

— Не хочу! — відповів Вініцій.

Але Петроній, який мав до нього справжню прихильність і щиро прагнув полегшити його страждання, почав розмірковувати, як би те вчинити.

— Можливо, твої не мають для тебе чарівності новизни, — мовив за хвилину, — але (і тут подивився по черзі на Іраїду й на Евніку, а врешті поклав долоню на стегно золотоволосої гречанки) придивись до цієї німфи. Кілька днів тому молодший Фонтей Капітон давав мені за неї трьох чудових хлопчиків із Клазомен[173] — більш прекрасних тіл, мабуть, що й Скопас не створив. Сам не розумію, чому досі залишаюся до неї байдужим, не думка ж про Хрисотеміду стримує мене! Отож дарую її тобі, візьми її!

А золотоволоса Евніка, почувши те, зблідла вмить як полотно і, дивлячись переляканими очима на Вініція, здавалося, не дихаючи, чекала на його відповідь.

Але він раптом підхопився і, стиснувши руками скроні, заговорив швидко, як змучена хворобою людина, не бажаючи слухати нічого:

— Ні!., ні!.. Нічого мені про неї! Нічого мені про інших… Дякую тобі, але не хочу! І йду шукати тієї по місту. Накажи мені дати галльського плаща з відлогою. Піду за Тибр. Якби хоч Урса мені зустріти!..

І вийшов поспіхом. Петроній же, бачачи, що той справді не може всидіти на місці, не намагався його зупинити. Сприймаючи, одначе, відмову Вініція за тимчасову нехіть до кожної жінки, що не була Лігією, і не бажаючи, щоб великодушність його зійшла нанівець, звертаючись до рабині, сказав:

— Евніко, викупаєшся, намастиш тіло та приберешся і підеш у дім Вініція.

Але вона впала перед ним навколішки та зі складеними руками почала його благати, щоб він не гнав її з дому. Вона не піде до Вініція й воліє тут носити дрова до гіпокаустерію, ніж там бути першою зі служанок. Вона не хоче! Не може! І блага його, аби зглянувся над нею. Нехай накаже її сікти щоденно, тільки б не відсилав із дому.

І, тремтячи як листок од боязні та хвилювання, простягала до нього руки, він же слухав її зі здивуванням.