Дівчина в поїзді - Крісті Агата

Що ви маєте на увазі?

— Я кажу, що звучить грандіозно. Все схоже на одну з тих історій, що читаєш на ніч. В першому розділі героїня завжди каже – "я не можу пояснити". Звичайно вона врешті решт все пояснює, хоча нема причини чому б не зробити це одразу, за виключенням того, що б зникла основна фабула повісті. Надіюсь, що справи стосуються секретних документів надзвичайної ваги і … Балканського експреса. Я обожнюю Балканський експрес.

Дівчина кинула на нього підозрілий погляд.

— Що ви маєте на увазі під Балканським експресом?, — різко запитала вона

— Надіюсь, що не був дуже нав'язливим, — похапцем продовжив Джордж, — Певно ваш дядько мандрував цим експресом.

— Мій дядько.., — почала вона, — мій дядько..

— Так я і думав, — доброзичливо промовив Джордж, — я сам маю дядька. Ніхто не винен, що має дядечка. Коли я дивлюсь на свого, то видається, що природа трохи недопрацювала.

Дівчина щиро розсміялась. Коли вона почала говорити, то Джордж вловив незначний іноземний акцент, хоча одразу прийняв її за англійку.

— Ви надзвичайна людина, містер…

— Роуленд. Для друзів просто Джордж.

— Моє ім'я Елізабет.

Вона раптом замовкла.

— Мені подобається ім'я Елізабет, — почав говорити Джордж, щоб приховати її замішання, — Надіюсь вас ніхто не називає Бетсі, чи подібним скороченим ім'ям?

Вона похитала головою.

— От і добре, — продовжив Джордж, — тепер, коли ми познайомились, наші справи підуть краще. Елізабет якщо ви встанете, то я допоможу почистити ваше пальто.

Вона покірно встала і Джордж допоміг привести до ладу її пальто.

— Дякую вам, містер Роуленд

— Джордж, для друзів просто Джордж, запам'ятайте. Ви ж не можете, увірвавшись в моє купе, залізти під сидіння, змусивши брехати вашому родичу, відмовити мені в дружбі!

— Дякую Джордж

— Вже краще.

— Як я виглядаю?, — запитала Елізабет, розглядаючи себе.

— Ви виглядаєте…У вас нормальний вигляд, — запинаючись сказав Джордж

— Розумієте…трапилось так раптово – почала пояснювати дівчина.

— Що трапилось, то трапилось

— Він побачив нас в таксі, потім на станції я кинулась сюди, знаючи, що він переслідує мене. До речі, куди прямує цей поїзд?

— В замок Роуландів.

— В замок Роуландів?, — в замішанні перепитала дівчина.

— Не одразу звичайно. Лише після декількох зупинок. Я припускаю, що ми там будемо тільки увечері. Стара Південно-Східна залізниця дуже надійна, але дуже повільна. Певно вони притримуються усіх старих традицій.

— Не знаю, чи потрібно мені їхати в замок, — з сумнівом проговорила Елізабет.

— Ви мене ображаєте. Це чудове місце

— Ви були там?

— Не зовсім. Але, якщо ви так бажаєте, ви можете зійти на інших зупинках – Уокинг, Вейбрідж, Вімблдон. Десь цей поїзд має зупинитися.

— Ви праві. Я можу зійти й дістатися до Лондона на таксі. Це непоганий план.

Як тільки вона промовила останні слова, поїзд почав гальмувати та стишувати хід. Роулен подивився на дівчину самим чарівним своїм поглядом.

— Чи можу я щось ще для вас зробити?

— Ні, ви й так зробили занадто багато, — дівчина раптом замовкла, — я .. як би я могла пояснити..

— За ради бога не робіть цього! Це все зіпсує. Але може я чимось можу допомогти? Відвести секретні папери до Вени, чи щось подібне? Завжди повинні бути секретні папери. Дайте мені шанс.

Поїзд зупинився Елізабет швидко вискочила на платформу. Вона обернулася і заговорила з ним через вікно.

— Ви впевнені? Ви дійсно щось хочете зробити для нас…для мене?

— Для вас я зроблю все на світі

— Навіть якщо я вам нічого не розповім?

— Про це навіть не варто згадувати!

— Навіть якщо це буде небезпечно?

— Це навіть буде краще.

Вона повагавшись хвилину, здавалось щось вирішила.

— Нахиліться до вікна. Дивіться на платформу, немов щось там розглядаєте.

Роуленд слухняно просліджував інструкціям.

— Бачите того чоловіка з невеликою чорною борідкою в легкому пальто? Слідуйте за ним, спостерігайте куди він піде і що робитиме.

— Це все ?, — запитав Роуленд, — Але що?...

Вона його перебила.

— Подальші інструкції вам пришлють. Спостерігайте за ним й охороняйте ось це, — вона тицьнула йому в руки невеликий пакет, — Оберігайте як зіницю ока.

Поїзд рушив. Роуленд спостерігав як висока доладна фігура Елізабет сходить с платформи. В руках він міцно стискав загорнутий в папір пакунок. Решта поїздки пройшла без усяких пригод. Поїзд їхав повільно, зупиняючись на кожній станції. При кожній зупинці Джордж висовував голову, спостерігаючи за незнайомцем. Коли зупинку були довгими, він виходив з поїзда та прогулювався по платформі, впевнюючись, що чоловік залишається на місці.

Чорнобородий чоловік зійшов на кінцевій зупинці поїзда в Портсмуті. Він зайшов до другорядного готелю і зняв номер. Роуланд забронював кімнату в тому ж готелі.

Їх кімнати знаходилися по сусідству. Таке розташування цілком вдовольнило Джорджа. Він був новачок в мистецтві стеження, але старався з усіх сил, намагаючись завоювати довіру Елізабет.

В обід столик Джорджа знаходився неподалеку від об'єкта спостереження. Кімната була напівпорожня, більшість публіки складали комерсанти, респектабельні джентльмени, котрі не жалілися на відсутність апетиту. Один невеликий чоловік з рудим волоссям та вусами привернув до себе увагу Джорджу. Здавалось він теж зацікавився Джорджем. Він закінчив їсти й запропонував випити та зіграти в більярд. Джордж ввічливо відмовився, спостерігаючи, як бородатий чоловік одягнув пальто та капелюх. За мить він був вже на вулиці, намагаючись освоїти мистецтво стеження. Погоня була довга та втомлива, здавалося їй не буде кінця. Після того як чоловік пройшов вулицями Портсмута десь зо 4 милі, він повернувся до готелю. Джордж йшов назирці. У нього з'явилася підозра, що чоловік знав про стеження. Він обдумував це в холі готелю, коли двері відчинилися і зайшов рудий коротун. Очевидно він теж був на прогулянці.

Раптом до нього звернулася красива дівчина з рецепції.

— Містер Роуленд, чи не так? Два джентльмени запрошують ваш на зустріч. Два іноземці. Вони розташувалися в невеликій кімнаті у кінці холу.

Здивований Джордж розшукав кімнату. Два чоловіки, що знаходились в ній, піднялися і церемонно вклонилися

— Містер Роуленд? Без сумніву, сер, визнаєте хто ми.

Джордж уважно огледів чоловіків. Промовець був сивоволосим чоловік з гонористим обличчям й мав прекрасну англійську мову. Другий незнайомець був високий прищуватий молодий чоловік з білявим волоссям і тевтонськими рисами обличчя, які зараз були спотворені люттю. З полегшенням виявивши, що присутні не мають нічого спільного з незнайомцем з вокзалу Ватерлоо, Джордж люб'язно промовив:

— Прошу сідати джентльмени. Я дуже радий знайомству з вами. Вип'єте щось?

Старший чоловік підняв руку в заперечливому жесті.

— Дякую, лорд Роуленд, не зараз. Ми маємо до вас нагальну справу – можете відповісти на декілька запитань?

— Дуже мило з вашого боку, що ви присвоїли мені перський титул. Жаль, що ви відмовились від віскі. Що за нагальні питання?

— Лорд Роуленд, ви залишили Лондон в компанії з леді, а прибули один. Куди поділася леді?

Джордж встав

— Я не розумію вашого питання, — промовив він холодно, намагаючись витримувати тон героїв з роману, — Маю честь відкланятись панове.

— Але ви зрозуміли про що йдеться. Чудово зрозуміли, — раптом закричав молодик, — Що ви зробили з Алексою?

— Спокійніше, — прошепотів другий, — Прошу вас заспокоїтись.

— Можу вас запевнити, — сказав Джордж, — я не знаю леді з таким іменем. Це якась помилка.

Літній чоловік пильно подивився на нього

— Навряд чи, — сухо промовив він, — Я взяв на себе сміливість переглянути реєстраційну книгу. Ви записалися під ім'ям містер Роуленд з замку Роулендів.

Джордж почервонів.

— То був лише невеликий жарт, — промимрив він

— Відмовка. Годі витрачати даремно час. Де її Величність?

— Ви маєте на увазі Елізабет…

Молодик аж підскочив від люті.

— Нахабна тварина! Говорити так про неї.

— Гадаю, ви чудово розумієте, — продовжив інший, — що йдеться про гранд-принцесу Катонії Анастасію Софію Александру Марію Хелену Ольгу Елізабет

— Ух!, — лише міг відповісти Роуленд.

Він намагався зібратися з думками, пригадуючи щось про Катонію. Наскільки він пам'ятав, це було невеличке королівство на Балканах, де нещодавно трапилася революція.

— Очевидно ми маємо на увазі одну і ту ж персону, — промовив він приязно, — тільки я її називаю Елізабет.

— Ви дасте мені сатисфакцію, — сердито просичав молодик, — Ми будемо стрілятися

— Стрілятися?

— Дуель!

— Я ніколи не б'юся на дуелях, — твердо промовив Роуленд

— Чому? — неприємно перепитав молодик

— Я дуже боюся виду крові.

— Ах, раз так? Тоді я розіб'ю вам хоч носа

Молодик оскаженіло накинувся на співрозмовника. Але трапилась дивина. Раптом тіло нападника описало півколо і з гуркотом упало до долу. Він поволі піднявся з виразом повного непорозуміння. Містер Роуленд увічливо посміхався.

— Як я вже казав, я боюся крові. Ось чому вимушений був вивчати джиу-джитсу.

Запанувала тиша. Два іноземці з недовірою дивилися на симпатичного молодого чоловіка, немовби зважуючи, яка ще небезпека може ховатися за його люб'язними манерами. Молодший тевтонець побілів від люті.

— Ти пошкодуєш про це, — просичав він.

Його старший супутник стримав свої почуття.

— Це ваше останнє слово, лорд Роуленд? Ви відмовляєтесь розповісти про находження ЇЇ Високості?

— Я не знаю її місце знаходження

— Насмілюсь не повірити вам, сер.

— Насмілюсь сказати, що ви дуже недовірливі, сер.

Його молодший компаньйон трохи заспокоївсь і сказав:

— Це не кінець. Ви ще про нас почуєте.

І два чоловіки залишили кімнату

Джордж провів рукою по лобі. Події розгорталися з приголомшливою швидкістю. Здається він став дієвою особою в міждержавному європейському скандалі.

— Це навіть може означати нову світову війну, — з деякою гордістю промовив до себе Джордж.

І почав розшукувати у чоловіка з чорною бородою. З великим полегшенням він побачив його в кутку вестибюля. Джордж сів в протилежному кутку. Хвилини через три бородань піднявся та рушив до своєї кімнати. Провівши його до дверей Джордж з полегшенням зітхнув.

— Мені потрібно поспати, — промимрив він, — і це погано.

Раптом йому спало на думку. А що коли чоловік з бородою помітив, що Джордж шпигує за ним? Може він зникне вночі, коли Джордж буде спати сном праведника? Кілька хвилин він роздумував над проблемою і почав розпускати свою вовняну панчоху світлого кольору, аж поки не отримав нитку необхідної довжини.