Хто убив Луї? - Сіменон Жорж

Зрештою, ми не знали, де він працює.

— Хто його вбив?

— Це, власне, ми й хочемо встановити.

— Він був сам?

Мегре урвався терпець.

— Може, було б краще одягнутися і поїхати з нами?

— Що ви з ним зробили?

— Зараз його перевезено до Інституту судової медицини.

— Це трупарня?

Що їй на те відповісти?

— А як я попереджу дочку?

— Ви можете залишити їй записку.

Жінка задумалася.

— Ні. Я зайду до своєї сестри і віддам їй ключа. Вона прийде сюди і зачекає на Моніку. А з нею вам треба побачитися?

— Ми в цьому дуже зацікавлені.

— Де їй нас шукати?

— У моєму кабінеті на Ке дез'Орфевр. Так буде зручніше. Скільки їй років?

— Двадцять два.

— Може, ви знаєте її телефон?

— Ні, телефону я не маю. Крім того, вона вже пішла з контори і зараз у дорозі на вокзал. Прошу зачекати.

Почувши жіночу ходу нагорі, обоє мужчин переглянулися. Були певні, що вона міняє сукню, вдягається в чорне і, мабуть, причісує волосся. Коли жінка повернулася, вони знову ззирнулися між собою: не помилилися. Вона вже була в жалобі і пахла одеколоном.

— Треба погасити світло і вимкнути лічильник. Панове можуть зачекати на мене надворі.

Сідаючи до. автомобільчика, вона завагалася, наче побоюючись не знайти в ньому доволі для себе місця. Хтось із сусіднього будинку стежив за ними.

— Моя сестра мешкає за дві вулиці звідціля. Водій нехай зверне праворуч, а потім ліворуч.

Можна було подумати, що то будинки-близнята, такі вони були схожі між собою. Відрізнялися тільки кольором шибок над вхідними дверима: тут були морелеві.

— Зараз повернусь.

її не було близько чверті години. Повернулася в парі з жінкою, навдивовижу до неї подібною і також одягнутою в жалобу.

— Моя сестра поїде з нами. Я подумала собі, що ми могли б потіснитися. Шуряк піде до мене і зачекає дочку. У нього вихідний день. Він ревізор на залізниці.

Мегре сів коло водія. Обидві жінки вмостилися позаду, залишивши трохи місця для інспектора Сантоні. Інколи чутно було, як вони стиха перемовлялися.

Коли прибули до Інституту коло мосту Аустерліц, тіло Луї Туре, як наказав Мегре, лежало в одязі на плиті. Мегре відсло* нив небіжчикові лице, приглядаючись до обох жінок, яких бачив уперше одну біля одної на світлі. В пітьмі вулиці він прийняв їх за близнят. Зараз було видно, що сестра пані Туре молодша на три або й чотири роки і її постать гнучка, але, мабуть, ненадовго.

— Ви його впізнаєте?

Пані Туре мала в руках хусточку, але не плакала. Сестра тримала її під руку, ніби додаючи духу,

— Так, це Луї. Мій бідолашний Луї. Сьогодні вранці, про* щаючись зі мною, він не гадав...

І раптом вона запитала:

— Можна йому закрити очі?

— Тепер пані може це зробити.

Вона глянула на сестру: обидві наче питали взаємно, котра з них наважиться. Зробила це дружина, з якоюсь урочистістю, шепнувши:

— Бідолаха Луї.

Тут вона помітила черевики, що стирчали з-під простирадла, і насупила брови:

— Що то таке?

Мегре не одразу збагнув.

— Хто йому взув черевики? :

— Вони були на ногах, коли його знайшли.

— Це неможливо. Луї ніколи не носив жовтих черевиків, принаймні з двадцяти шести років, відколи став моїм чоловіком. Він знав, що я б йому не дозволила. Бачиш, Жанно?

Жанна ствердно кивнула.

— Прошу вас переконатися, чи весь одяг належить йому. Щодо особи немає жодного сумніву, правда ж?

— Жодного. Але черевики не його. Він чистить їх майже щодня. Хіба я не знаю? Сьогодні вранці взув чорні, з подвійною підметкою; ходив у них на роботу.

Мегре стягнув усе простирадло.

— Це його пальто?

— Так.

— А костюм?

— Так, але краватка — ні. Ніколи б не зодягнув він такого крикливого галстука. Цей майже червоний!

— Ваш чоловік вів правильне життя?

— Авжеж, моя сестра може підтвердити. Вранці він сідав на розі в автобус, що завозив його на станцію в Жюві, точно на восьму сімнадцять. Віїн завжди їздив з нашим сусідою, паном Бодуеном, котрий працює в управлінні безпосередніх податків. На Ліонському вокзалі сідав у метро і виходив на зупинці Сен-Мартен.

Працівник Інституту подав Мегре знак. Комісар зрозумів і провів обох жінок до столу з розкладеними на ньому речами померлого.

— Сподіваюся, пані впізнає ці речі?

Там були: срібний годинник з ланцюжком, запальничка, ключ і поряд з гаманцем —два шматочки синього картону.

Пані Туре одразу глянула на картонки.

— Квитки в кіно,— мовила вона.

— Кінотеатр нових фільмів на бульварі Бон-Нувель,— сказав Мегре, оглянувши квитки.— Якщо я добре прочитав цифри, їх використано сьогодні.

— Це неможливо. Чуєш, Жанно?

— Мені це здається дивним,— зауважила поважно сестра.

— Може, оглянете гаманець?

Вона послухалась його і-знову насупила брови.

— У Луї не було сьогодні вранці стільки грошей.

— Ви певні?

— Та я щодня стежу, чи є в нього в гаманці гроші. Він ніколи не мав більше, ніж одну тисячофранкову і дві чи три сто-франкові банкноти.

— Може, він щось одержав?

— До кінця місяця ще далеко.

— Повертаючись увечері, завжди мав визначену суму в кишені?

— Крім витрат на метро і цигарки. На поїзд у нього був постійний квиток.

Вона хотіла покласти гаманець до торбинки, але спинилася.

— Може, він вам ще потрібний?

— Так, аж до нового розпорядження.

— Найменше мені зрозуміло, чому Луї замінено черевики і краватку. Дивно також, що його в цей час не було на роботі.

Мегре більше не розпитував, попросив її підписати якісь па-* пери.

— Ви поїдете додому?

— Коли ми зможемо забрати тіло?

— Певно, за день або два.

— Розтин буде?

— Можливо, а проте не обов'язково.

Пані Туре глянула на годинник.

— У нас поїзд за двадцять хвилин,— мовила вона до сестри, і звертаючись до Мегре: — Ви б могли підвезти нас на вокзал?

— Моніки не ждатимеш? — обізвалася сестра.

— Вернеться сама.

Дорогою з Інституту, проїжджаючи коло Ліонського вокзалу, вони побачили, як дві імайже однакові постаті пішли кам'яними сходами.

— Козир-дівка! — буркнув Сантоні.— Безталанний фертик не міг надто розгулятись.

— В усякому разі не з нею.

— Що ви думаєте про пригоду з черевиками? Якби були нові, можна було б припустити, що він купив їх сьогодні.

— Не насмілився б. Хіба ви не чули, що вона сказала?

— Та й купити яскраву краватку він не наважився б.

— Цікаво, чи дочка схожа на матір.

Вони звернули на Ке дез'Орфевр не одразу: затрималися в пивничці, щоб пообідати. Мегре подзвонив дружині, що він не знає, коли повернеться додому.

Коли заїхали крізь браму П. Ж., службовець сказав Мегре:

— Пана питала якась дівчина. Здається, вона домовилась про зустріч. Я послав її нагору.

— Давно чекає?

— Хвилин із двадцять.

— Мені залишитися з вами? — спитав Сантоні.

Мегре кивнув ствердно — оскільки він почав слідство з Сантоні, то й продовжуватимуть вони разом.

На фотелі в приймальні сиділа молода панна. В очі впадав її ясно-синій капелюшок. Кімната була тьмяно освітлена. Писар читав вечірню газету.

— Це до вас, пане шеф.

— Знаю.— Мегре обернувся до дівчини і спитав: — Панна Туре? Може, пройдете до мого кабінету?

У кабінеті він запалив лампу з зеленим дашком, її світло падало на фотель, що стояв навпроти бюрка. Мегре показав дівчині на фотель. Він бачив, що вона плакала.

— Дядько сказав мені, що батько вмер.

Метре не одразу почав говорити. Панна Туре, як і її мати, тримала в руці хусточку, згорнуту клубком, і м'яла її в пальцях так, як Мегре змалку любив м'яти шматок замазки.

— Я гадала, що застану тут матір.

— Вона повернулася .в Жюві.

— Як вона це перенесла?

Що ж їй відповісти?

— Вона трималася мужньо.

Моніка була гарна, не схожа на матір, але успадкувала від неї кремезність. Однак це не вражало прикро, бо вона була молодша і не така дебела. Мала на собі доброго крою костюм, що трохи здивувало комісара, оскільки вона не могла пошити його сама чи купити в дешевій крамниці.

— Що скоїлося? — спитала врешті дівчина, на її очах заблищали сльози.

— Вашого батька вбито ножем.

— Коли?

— Сьогодні, після полудня, між о пів на п'яту і трьома четвертями на п'яту.

— Як це могло статися?

Чому Мегре здавалося, що вона не зовсім щира? Матір ніби збунтувалась, але з її вдачею цього можна очікувати. Власне, як на пані Туре, вмерти в глухому завулку при бульварі Сен-Мартен було ганьбою. Вона влаштувала своє життя, і не лише своє, а й цілої родини, і та смерть не вміщалася в усталених для неї рамках, а надто тоді, коли небіжчик — о жах! — мав жовті черевики і майже червоного галстука.

Моніка здавалася обережною і начебто побоювалась якихось несподіванок або питань.

— Ви добре знали батька?

— Але ж... напевне...

— Пані його знала, очевидно, як кожен знає своїх кревних. А мене цікавить ось що: чи поміж вами була приязнь, чи траплялося, що батько говорив пані про свої душевні переживання і думки...

— З нього був добрий батько...

— Він вважав себе щасливим?

— Здається.

— Ви його зустрічали інколи в Парижі?

— Не розумію. На вулиці, ви маєте на увазі?

— Обоє ви працювали в Парижі. Мені вже відомо, що одним поїздом не їздили.

— Наші години праці були різні.

— Могли зустрічатися під час обідньої перерви.

-— Інколи бувало.

— Часто?

— Ні. Швидше рідко.

— Пані бувала в магазині, де він працював?

Дівчина завагалася.

— Ні,— одказала вона,— ми зустрічалися в ресторані.

— Ви до нього дзвонили?

— Не пригадую.

— Коли востаннє разом обідали?

— Кілька місяців тому. Перед відпусткою.

— Де саме?

— В "Ельзаському кухлі", ресторані на Севастопольському бульварі.

— Матір пані знала про це?

— Здається, я їй казала. Не пам'ятаю.

— Веселої вдачі був батько?

— Мені здається, що досить веселої.

— Тішився добрим здоров'ям?

— Ніколи його не бачила хворим.

— Мав приятелів?

— Ми ходили передусім до тіток і дядьків.

— У вас їх багато?

— Двоє тіток і двоє дядьків.

— Усі мешкають у Жюві?

— Так. Недалеко від нас. Дядько Альбер, чоловік тітки Жанни, і повідомив мене про смерть батька. Тітка Целіна живе трохи далі.

— Вони обидві материні сестри?

— Так. І дядько Жюльєн, тітки Целіни чоловік, теж працює на залізниці.

— Маєте любчика, панно Моніко?

Дівчина трохи збентежилася.

— Зараз про це говорити недоречно. Мені доведеться побачити батька?

— Що пані хоче сказати?

— З дядькових слів зрозуміла, що маю упізнати труп.

— Це вже зробили мати і тітка. А втім, якщо пані бажає...

— Ні. Я побачу його вдома.

— Ще одне слово, панно Моніко. Чи траплялося вам бачити в Парижі батька в жовтих черевиках?

Дівчина відповіла не одразу.