Знахідка у бібліотеці - Крісті Агата
— Тому вернись і швиденько поснідай. Це тобі треба.
— Доллі, тобі теж не завадить поснідати.
— Я за хвилинку прийду, — пообіцяла місіс Бентрі. — Не стій, Артуре.
Полковника Бентрі випровадили до їдальні, мов неслухняну дитину.
— А тепер ходімо, — переможно промовила місіс Бентрі й швидко рушила довгим коридором до східного крила будинку. Біля дверей бібліотеки на варті стояв констебль Полк. Він владно загородив місіс Бентрі дорогу.
— Боюся, мадам, сюди нікому не можна. Так наказав інспектор.
— Дурнищ, Полк, — відповіла місіс Бентрі. — Ви ж добре знаєте міс Марпл.
Констебль Полк заперечувати цього не став.
— Вона має оглянути труп, це дуже важливо, — правила своєї місіс Бентрі. — Не будьте таким упертим, Полк. Зрештою, це моя бібліотека чи не моя? Констебль вдався. Це було у нього в крові — звичка поступатися перед дрібним дворянством. Зрештою, подумав він, інспекторові не ковче про все знати. .
— Тільки ні до чого не торкайтесь і нічого не беріть у руки, — застеріг Полк.
— Ну звісно. Ми знаємо. Якщо хочете, можете ввійти з нами й самі пересвідчитись, — нетерпляче відрубала місіс Бентрі.
Констебль Полк цим дозволом скористався. Власне, він цього й прагнув. Місіс Бентрі урочисто провела свою подругу через усю бібліотеку до великого старомодного каміна й там драматично сказала:
— Ось! Міс Марпл одразу збагнула, чому подруга назвала дівчину якоюсь не такою.
Бібліотека була дуже типова для її власників. Велика, обшарпана, безладна, з великими просидженими кріслами; на масивному столі валялися люльки, книжки, ділові папери. На стінах — гарні давні сімейні портрети та поганенькі , акварелі вікторіанської доби, кілька картин із сценами полювання, задуманих у гумористичному плані. В кутку — велика ваза з квітами. Сама кімната темна, якась невиразна, занедбана. Все тут лежало давно, мало своє призначення й давні традиції.
А впоперек вичовганої' ведмежої шкури перед каміном виднілося щось чуже, страшне й водночас трагічне. То було тіло дівчини з неприродно білим волоссям, зачесаним назад і викладеним чудернацькими кільцями та кучериками. ЇЇ худенька постать була одягнена в білу атласну вечірню сукню з блискітками й глибоким вирізом на спита. На обличчі багато косметики — товстий шар пудри якось безглуздо виділявся на посинілому й опухлому виду, туш із вій густою плямою впала на спотворені шоки, а жирио наведеш червовою помадою губи скидалися на рану. Нігті на руках і ногах покриті яскраво-червоним лаком. Взута дівчина в дешевенькі сріблясті сандалі Ця простенька, позбавлена смаку, крикливо одягнена фігурка являла собою цілковиту протилежність солідному, старомодному затишку б полковника Бентрі.
— Тепер ви бачите, що я мала на увазі? Вона якась не така, — притишено мовила місіс Бентрі.
Міс Марпл кивнула головою, уважно й замислено дивлячись на розпростерте тіло.
Потім тихо озвалася:
— Вона дуже молода.
— Атож, здається, молода. — Місіс Бентрі мала такий здивований вигляд, ніби щойно зробила відкриття.
Перед будинком загальмувала машина.
— Це приїхав інспектор! — похопився констебль Полк.
Щоб не вбвти в ньому безмежну віру в порядність дворян, місіс Бевтрі відразу рушила до дверей. Міс Марпл поспішала за нею.
— Все буде гаразд. Полк. Констебль із полегкістю зітхнув.
2 Поквапно ковтаючи запитий кавою останній шматочок грінки з помздлом, полковник Бентрі вибіг у вітальню і побачив, полковника Мелчетта, начальника поліції графства, що саме виходив з машини: вслід за ним із дверцят з'явився інспектор Слек. Мелчетт і Бентрі були друзі. Слека начальник поліції брав з собою вкрай-рідко— —той, всупереч своєму прізвищу*, був енергійний, метушливий і не дуже зважав на почуття людей, а надто простих.
— Доброго ранку,' Бентрі! — привітався Мелчетт. — Краще б я приїхав —сам.
Випадок, здається, незвичайний.
— Це... це... — Полковник Бентрі не міг дібрати потрібного слова. — Це просто неймовірно!... Фантастично! — Навіть не здогадуєтесь, хто ця жінка? — Анітрохи. Зроду її не бачив.
— Може, дворецький знає? — спитав інспектор Слек.
— Лоррімер не може до тями прийти, як і я.
— Гм, цікаво, — мовив інспектор.
— У вдальиі готовий сніданок, Мелчетт. Може, поїсте? — запропонував полковник Бентрі.
— Ні, ні, одразу до діла. Гайдок має бути тут з хвилини на хвилину... Ага, ось і він! Під'їхала ще одна машина, і з неї вийшов кремезний, широкоплечий лікар Гайдок — поліція залучала його як медичного експерта. Друга машина привезла двох у цивільному — один із них був з фотоапаратом.
— Уа зібралися? — спитав начальник поліції. — Гаразд. Ходімо. Слек каже, в бібліотеці.
— Це неймовірно! — простогнав полковник Бентрі. —Знаєте, коли вранці дружина почала запевняти мене, нібито прибігала покоївка і сказала, що в бібліотеці труп, я просто їй не повірив.
— Так, так,, я добре вас розумію. Сподіваюся, ваша дружина не дуже цим пригнічена.
— Вона просто молодця, справді. Доллі запросила з містечка стару міс Марпл.
— Міс Марпл?! — Начальник поліції так і вкляк на місці. — Навіщо? — Ну, жінка хоче, щоб поруч була жінка, хіба не зрозуміло? — А я думаю, ваша дружина хоче доручити їй приватне розслідування, — усміхнувся полковник Мелчетт. — Ця міс Марпл — справжній містечковий детектив.
Слек, пригадуєте, як вона колись утерла нам носа? — То була справа інша, — промовив інспектор Слек.
— Інша? — То був місцевий випадок. Та стара леді справді знає про все, що діється в— містечку. Але тут вона не потягне.
— Та ви й самі ще до пуття не знаєте що й до чого, Слек, — сухо зауважив Мелчетт.
— Дарма. Ось побачите, сер, я з цим швидко розберусь.
А тим часом місіс Бентрі й міс Марпл снідали у вітальні. Прислуживши гості, місіс Бентрі відразу ж запитала:
— То як, Джейн? Міс Марпл трохи спантеличено подивилася на господиню:
— Вам це що-небудь нагадує? — з надією допитувалася місіс Бентрі.
Міс Марпл славилася тим, що вміла співставляти дрібні містечкові події із сумними заплутаними випадками й так проливати на них світло.
— Ні, — замислено відповіла міс Марпл, — нічого... Поки що нічого. Мені чомусь спала на думку найменша дочка місіс Четгі — їді. Пригадуєте? Але тільки тому, щр ця бідолаха теж гризла нігті, й передні зуби в неї трохи стирчать. Оце й усе. Та ще хіба, — розвивала свою думку міс Марпл, — їді теж полюбляла дешеву пишноту.
— Ви маєте на увазі її одяг? — уточнила місіс Бентрі.
— Так, геть нікудишній атлас, ніякого смаку.
— Розумію. З тієї злиденної крамнички, де все коштує одну гінею, — мовила місіс Бентрі. Тоді враз похопилася: — Стривайте, а що сталося з їді? — Дівчина просто перейшла на іншу роботу і там й, гадаю, нівроку, — відповіла міс Марпл.
Місіс Бентрі сиділа трохи розчарована. Здається, з цієї містечкової історії нічого не вийде.
— Ніяк не збагну, що їй було робити в Артуровому кабінеті, — здивовано промовила вона згодом. — Полк каже, нібито вікно виламано. Може, вона прийшла сюди разом із зломщиком? А потім вони посварились... Але це вже, мабуть, якась дурниця, правда? — Навряд щоб так одягалися на крадіжку, — замислено сказала міс Марпл.
— Авжеж, вона вбрана як на танці чи на вечірку. Але ж ні в містечку, ні в околицях нічого .такого й близько немає.
— Н-немає, — непевно погодилася міс Марпл.
— Вам щось спало на думку, Джейн? — одразу пожвавішала місіс Бентрі.
— Цікаво, а...
— Що? — Безіл Блейк.
— Ну що ви! — гаряче вигукнула місіс Бентрі, ніби пояснюючи свою думку, додала: — Я знаю його матір.
Жінки перезирнулись. Міс Марпл зітхнула й похитала головою:
— Я вас розумію.
— Селайна Блейк чарівна жінка. А який гарний у неї бордюр із квітів! Я аж зеленію від заздрості, коли його бачу. І вона така щедра на.*живці.
— Але ж ви знаєте, скільки було всяких розмов, — заперечила мій Марпл, не звернувши уваги на міркування про місіс Блейк.
— Знаю, знаю. До того ж Артур аж міниться, коли згадують про того хлопця.
Безіл був із ним дуже грубий, і відтоді Артур не може про нього нічого й чути.
У Безіла образлива манера говорити, як у більшості теперішніх хлопців. Вони люблять поглузувати з людей, що вихваляють свою школу. Британську імперію і таке інше; А ходить він у чому? Люди кажуть, — провадила місіс Бентрі, — мовляв, у провінції можна носити що завгодно. Більшої дурниці я зроду не чула.
Саме у провінції людина у всіх на ваду. — Помовчавши, додала: — Він був такий ловкий, коли його маленького купали! — Минулої неділі в газеті друкували чарівний дитячий знімок чевіотського вбивці, — докинула міс Марші.
— Невже ви гадаєте, Джейн, що він?..
— Ні, ні, люба. Я мала на увазі зовсім не те. Такий висновок був би надто поспішний. Просто я намагаюся збагнути, як тут опинилася та молода жінка. Це так не схоже на Сент-Мері-Мід... Та й потім, мені здається, що єдине пояснення — саме Безіл Блейк. Адже він влаштовує вечірки. До нього приїздять із Лондона, з кіностудій... Пригадуєте, що було в липні? Крики, співи, страшний галас, кругом п'яні, на ранок усе догори дном, бите скло, — так мені розповідала стара місіс Беррі, — а у ванній спала зовсім гола. молода дівчина! — То все, певне, кіношники, — поблажливо промовила місіс Бентрі.
— Цілком можливо. А потім, — сподіваюся, ви про це чули, — він привіз сюди молоду жінку — яскраву блондинку.
— Невже це вона?! — вигукнула місіс Бентрі.
— Та ні, я просто міркую. Звичайно, я ні разу не бачила її зблизька — тільки коли вона виходила з машини або сідала в неї... Та ще якось угледіла її в садку біля котеджу у шортах і в ліфчику. А от в обличчя не бачила. Але всі ці дівчата — з їхньою косметикою, зачісками й нігтями — такі однакові...
— Так. Може бути. Це ідея, Джейн.
Саме цю ідею обговорювали й полковник Мелчетт із полковником Бентрі. Начальник поліції, оглянувши труп і простеживши, як його підлеглі взялися за звичайну свою роботу, перейшов із господарем до кабінету в протилежному крилі будинку.
Полковник Мелчетт на вигляд був запальний і мав звичку посмикувати коротенькі свої руді вуса. Отож тепер він саме це й робив, раз у раз скоса поглядаючи на співбесідника, аж поки, зрештою, не витримав:
— Послухайте, Бентрі, зніміть мені з душі камінь. Ви справді не знаєте, хто ця жінка? Господар одразу гаряче заперечив, але начальник поліції урвав його.
— Так, так, друже, але подивіться на справу ось із якого боку: вам довелося б з біса сутужно...
