Замах на бродягу - Сіменон Жорж

Інші слухняно чекали своєї черги.

— Він голосно кричав?

— Еге ж, месьє…

— А що він кричав — гукав на поміч?

— Просто кричав… Потім замовк… А потім…

— Що ж ви зробили?

— Я скочив у шлюпку і одв'язав її…

— Ви бачили потопаючого?

— Ні, месьє… Зразу я його не побачив… Але мій сусіда з "Пуату" теж, мабуть, почув його крик, бо вибіг на палубу й намагався підчепити щось багром…

— Далі…

Фламандець намагався висловлюватися якнайзрозуміліше, та це давалось йому нелегко: бідолаха аж упрів з натуги.

— І кричав: "Он він! Он він!"

— Хто кричав?

— Хазяїн "Пуату".

— І ви його побачили?

— То бачив, то знов не бачив…

— Бо він занурювався в воду?

— Так, месьє… Його несла течія…

— Вашу шлюпку теж?

— Еге ж… Потім у неї скочив і мій сусіда.

— Хазяїн "Пуату"?

Йєф зітхнув: що за недотепи ці поліцаї. Для нього все було дуже просто, і, очевидно, він уже не вперше переживав подібні пригоди.

— Отже, удвох ви його й витягли?

— Так…

— В якому він був стані?

— При своїх… Очі в нього були розплющені. В шлюпці його занудило.

— Він нічого не сказав?

— Ні, месьє.

— Вам не здалося, що він злякався?

— Ні, месьє.

— Ну, все-таки, який в нього був вигляд?

Йєф навіть осміхнувся.

— Ніякий… Він не рухався, а з рота текла вода.

— Очі були весь час розплющені?

— Так, месьє. Я вже був подумав, що він мертвий.

— І тоді ви покликали на поміч?

— Ні, месьє. Покликав не я.

— Ваш сусіда з "Пуату"?

— Ні. Нас хтось гукнув з мосту.

— Отже, на мосту Марі хтось був?

— Мабуть, випадковий перехожий. Він запитав, чи не втопився хто. Я сказав, так. Тоді він гукнув, що йде дзвонити в поліцію.

— Він так і зробив?

— Еге ж… Незабаром приїхали два поліцаї. На велосипедах.

— Тоді вже дощило?

— Ні… Задощило й загриміло тоді, коли його вже винесли на палубу.

— Вашої баржі?

— Еге ж…

— Ваша дружина прокинулася?

— Так… Коли шлюпка повернулася, в рубці вже горіло і світло. Аннеке в пальті стояла на палубі.

— Коли ви помітили кров?

— Коли він лежав біля керма. Вона текла із щілини в голові.

— Із щілини?

— Ну, із дірки… Не знаю, як це у вас називається.

— І саме тоді прибули поліцаї?

— Саме тоді…

— А перехожий, що їх повідомив?

— Я його більше не бачив.

— Ви не знаєте, хто це був?

— Ні, месьє.

Цього сліпучого сонячного ранку важко було уявити собі в усіх подробицях оту похмуру нічну картину, про яку так старанно і так повільно розповідав Йєф ван Хутте, немов перекладаючи кожне слово з фламандської на французьку.

— Звичайно, вам відомо, що бродягу спочатку вдарили по голові, а потім кинули у воду?

— Так сказав лікар… Один із поліцаїв привів лікаря. Потім приїхала швидка допомога. Коли його віднесли, мені ще довелося мити палубу. Там була ціла калюжа крові…

— Як, на вашу думку, все це сталося?

— Не знаю, месьє…

— Ви сказали поліцаям, що…

— Сказав, що думав, ясна річ.

— Що ж ви їм сказали?

— Цей добродій, певно, спав під мостом…

— Але ж раніше ви його не бачили?

— Не знаю… Під мостами завжди хтось спить.

— Гаразд…. Отже, машина з'їхала до самої води?

— Червона машина. Я певний цього…

— Вона зупинилася недалеко од вашої баржі?

Йєф кивнув і показав рукою на берег.

— І весь час працював мотор?

Фламандець заперечливо хитнув головою.

— Ні. Вони вимкнули мотор, як тільки приїхали.

— Отже, ви чули їхні кроки?

— Еге ж, месьє.

— Кроки двох людей?

— Я побачив двох чоловіків, вони поверталися до машини…

— А коли вони йшли до мосту, ви їх не бачили?

— Я порався з двигуном…

— Отже, ви гадаєте, що ці двоє, із яких один був у світлому плащі, оглушили сонного бродягу ударом по голові і потім кинули його в Сену?

— Не знаю… Коли я вийшов на палубу, він уже був у воді.

— В медичному висновку говориться, що потерпілий не міг так поранити голову, коли падав у воду… Навіть коли б він випадково стукнувся головою об камінь.

Ван Хутте байдуже знизав плечима, немов хотів сказати, що це його аж ніяк не обходить.

— Ми б іще хотіли допитати вашу дружину.

— Будь ласка, поговоріть і з нею… Тільки вона вас не зрозуміє. Аннеке не вміє по-французьки.

Помічник прокурора глянув на комісара: мовляв, чи не хоче той щось запитати. Мегре похитав головою. Якщо в нього й виникли запитання, він поставить їх пізніше, коли тут не буде цих панів із прокуратури.

— Коли нам дозволять плисти далі? — запитав фламандець.

— Одразу, як тільки підпишете свої свідчення і повідомите нас, куди пливете.

— До Руана.

— І де зупинятиметеся по дорозі? Щоб ми знали, де вас шукати. Мій секретар зустрінеться з вами пізніше.

— Коли саме?

— Десь після обіду.

Відповідь явно не вдовольнила Йєфа ван Хутте.

— До речі, о котрій годині повернувся ваш брат?

— Як тільки від'їхала санітарна машина.

— Дякую вам…

Йєф ван Хутте знову допоміг помічникові прокурора пройти по вузькому містку, і всі п'ятеро піднялися на набережну. Бродяги тепер відійшли на кілька кроків.

— Ну, що ви про це думаєте, Мегре?

— Думаю, що це дуже цікаво. У нас рідко нападають на бездомних бродяг.

Під аркою моста Марі, між двома кам'яними підпорами, вони побачили якусь нехитру споруду: достеменно собача халабуда. А втім було ясно, що принаймні якийсь час тут жила людина.

На обличчі Паррена з'явився вираз такого безмежного подиву, що Мегре не втримався.

— Таке можна побачити під кожним мостом. Навіть навпроти Палацу правосуддя.

— І поліція нічого не робить?

— Якщо її зруйнуєш тут, вона виросте в іншому місці. Слава богу, в Парижі не бракує мостів.

Стіни були збиті із старих ящиків, замість дверей висів шматок брезенту. Щоб тут лягти, треба було добряче скорчитися. Від брудної соломи, якогось ганчір'я та пожмаканих газет, що лежали долі, сильно тхнуло, незважаючи на постійний протяг.

Помічник прокурора гидливо скривив носа. Комісар нахилився і почав робити "огляд майна".

Старе іржаве відро з вибитим дном правило за піч. Всередині ще сіріла купка попелу. Поряд лежало кілька шматочків дров'яного вугілля, зібраного бозна-де. Під брудною ватяною фуфайкою, що правила за подушку, Мегре побачив щось подібне до потайної схованки: дві зацвілі скоринки хліба, шматок дешевої ковбаси з часником, а навпроти, в кутку, кілька книжок.

— "Мудрість" Верлена, — впівголоса прочитав комісар. — "Надгробні промови" Боссюе… Хм…

Поряд лежав пожовклий від сонця й дощу старий випуск якогось журналу. Ага, торішній номер "Вісника медицини". Безперечно, знайдено десь на смітнику.

Нарешті, вщент роздерта книжка, точніше, її друга половина: наполеонівські "Нотатки з острова Святої Єлени".

Слідчий Дансіже цілком поділяв подив представників прокуратури.

— Дивна бібліотека… — зауважив він.

— Навряд чи в нього була можливість вибирати, — відказав комісар.

У ногах, під соломою, було кілька одежин: сірий латаний светр з плямами фарби, що колись, мабуть, належав художникові; жовті тикові штани, повстяні пантофлі з дірками на підошвах, п'яти непарних шкарпеток. Нарешті, ножиці з відламаним вістрям.

— Він помер? — запитав помічник прокурора, який і досі тримався віддалік, немов боявся набратися бліх.

— Годину тому я дзвонив до лікарні… Він був іще живий.

— Його сподіваються врятувати?

— Намагаються… У нього проломлений череп, і, крім того, є небезпека, що почнеться запалення легень…

Мегре покатав туди й сюди поламану дитячу коляску — бродяга, певно, брав її з собою, коли йшов ритися на смітниках. Потім по черзі оглянув уважні обличчя бродяг, що мовчки стежили за представниками правосуддя. Деякі з них одверталися, інші отупіло кліпали очима.

Мегре показав пальцем на гладку жінку.

— Підійди-но сюди!

Коли б це сталося років тридцять тому, він би, мабуть, зміг назвати на ім'я кожного з них: тоді він служив у відділі охорони порядку і знав особисто мало не всіх паризьких бродяг.

Вони не дуже змінилися за ці тридцять років. Хіба що їх стало трохи менше.

— Де ти ночуєш?

Жінка посміхнулася до нього, немов хотіла його задобрити.

— Там, — відповіла вона, показуючи на міст Луї-Філіпа.

— Ти знаєш чоловіка, якого вночі витягли з води?

У неї було брезкле обличчя, з рота тхнуло. Склавши руки на животі, вона кивнула головою.

— Ми звали його Професором.

— Чому?

— Він був дуже вчений… Кажуть, колись він і справді був лікарем…

— А давно він живе під мостами?

— Давно…

— Скільки років?

— Не знаю… Я їх не лічу.

Гладуха вдоволено засміялася і відкинула з обличчя сіре пасмо. Коли вона мовчала, їй можна було дати років шістдесят. Зараз, з відкритим беззубим ротом вона здавалася значно старішою. Розмовляючи, вона раз у раз повертала голову до своїх друзів, неначе запрошувала їх у свідки.

— Хіба ж не правда? — запитувала вона.

Бродяги мовчки кивали головами. Їм було явно не по собі в присутності поліції та цих вичепурених панів.

— Він жив сам?

Стара знову засміялася.

— А з ким йому було жити?

— Він завжди ночував під цим мостом?

— Ні… Раніше він спав під Новим мостом… Там я з ним і познайомилася… А ще раніше — на набережній Берсі…

— А на Центральному ринку? Чи не на Центральному ринку збираються щоночі більшість паризьких бродяг?

— Ні, — відповіла вона.

— Він ходив по смітниках?

— Бувало…

— Отже, незважаючи на дитячу коляску, він не був лахмітником. Інакше він би не ліг спати, як тільки стемніло.

— Він здебільшого працював "сендвічем"… Ходив по вулицях з рекламними щитами.

— А що ти ще про нього знаєш?

— Більш нічого…

— Ви ніколи не розмовляли?

— Чому? Я навіть іноді підстригала йому волосся… Треба допомагати одне одному…

— Він пив?

Стара з подивом глянула на нього. Наївне запитання!

— А що саме — вино чи щось міцніше?

— Червоне вино… Як і всі ми…

— І багато?

— Не більше за мене… П'яним я його ніколи не бачила… А от про мене цього не скажеш! — Вона знов засміялася. — Я вас знаю… Ви добра людина… Колись, років двадцять тому, ви вже допитували мене у себе в кабінеті. Я тоді працювала біля воріт Сен-Дені…

— Ти нічого не чула минулої ночі?

Стара показала на міст Луї-Філіпа, немов виміряючи відстань до нього.

— Хіба ж почуєш? Тут далеченько…

— І нічого не бачила?

— Бачила, як під'їздила швидка допомога… Я впізнала її по фарах… Близько я не підходила, не хотіла встрявати…

— А ви що-небудь бачили? — звернувся Мегре до трьох інших бродяг.

Все ще занепокоєні, ті захитали головами.

— А чи не краще нам відвідати хазяїна "Пуату"? — запропонував помічник прокурора.

Його явно гнітило це оточення.

Їх зустрів невисокий, кремезний, уже літній чолов'яга з маленькими хитрими очицями.

— Жюстен Гуле, — відрекомендувався він, не відриваючи од губи затухлої сигарети.

На відміну від фламандця він не був власником баржі, а лише орендував її для перевезення піску з верхів'я Сени до Парижа.

На баржі разом з ним плавала вся його родина: жінка та двоє дітей.

Тут доводилося добряче напружувати горлянку, щоб пересилити скрегіт лебідки.

— Комедія, та й годі! — мовив Гуле.

— Яка комедія?

— І не полінувався ж хтось напасти на бродягу та ще й жбурнути його в воду!

— Ви бачили, хто це зробив?

— Я нічогісінько не бачив.

— А де ви були?

— Коли його торохнули? У ліжку…

— І що ви чули?

— Чув, як хтось горлає…

— А шуму машини не чули?

— Можливо, й чув… Набережною весь час ходять машини… Я не звернув уваги…

— Ви вийшли на палубу?

— Авжеж… Як був, у самій піжамі… Навіть не встиг натягти штани.

— Ваша жінка теж спала?

— Так… Лише запитала спросоння: "Ти куди?"

— І що ви побачили з палуби?

— Нічого незвичайного… Як завжди, пливли якісь уламки, але нічого більше… Я крикнув: о-го-го! — щоб той відповів… Тоді б я знав, з якого боку він хлюпається…

— А де цю мить був Йєф ван Хутте?

— Фламандець? Я згодом побачив його на баржі… Він саме одв'язував шлюпку.