Звір предковічний - Лондон Джек
Він небагато й знає про інше життя, хоч деколи й почитує всякі книжки та віршики. Він дитя природи, ви це побачите одразу, лиш на нього глянете. У ньому стара ірландська заправа. Іноді він як замріється, — і я вже боюся, що він вірить у чарівниць, фей та інше домовиння. Природу він любить, як ніхто, а міста боїться. Він багато читав, але найбільше місто, що він за життя бачив, — це Дір-Лік. Він тої думки, що міста слід знищити: в них забагато людей. Тільки два роки, як він уперше побачив справжнього поїзда.
Іноді мене турбує думка: чи не помилився я, що виховував його серед природи? Але зате це виховання дало йому міць, витривалість і життєву силу, як у буйвола. Жоден городянин з ним не впорається. Звісно, Джефріз, коли він ще був у найкращих своїх літах, міг би трохи зморити його, але тільки трохи. Мій малий міг би переломити його, як соломинку. Але з першого погляду цього ніяк не скажеш. Просто диво дивне. Спочатку він здається лише вродливим хлопцем — тільки що м'язи в нього не такі, як в інших. Заждіть, ви побачите його і самі зрозумієте.
А як він любить усілякі квітки, галявинки, сосни, коли місяць на них світить, хмари на заході сонця! А то ще дивиться з верхів'я Лисої гори, як сонце сходить. Він завше малює всякі образки й читає віршики про Люцифера, про ніч… Книжки він роздобув у рудоволосої вчительки. Але це все в нього через молоді літа. Він втягнеться до гри, аби лиш розпочати. Проте будьте готові й до несподіванок, поки він перші дні звикатиме у великому місті.
Прегарна ознака: жіноцтва він боїться. Жінки не скоро стануть йому навпоперек дороги. Він не розуміє цих створінь, та й дуже мало їх бачив у наших горах. Та сама вчителька із Семсон-Флейта, що напакувала йому голову віршиками, — вона здорово залюбилася в нього, а він і на думці не мав нічого. Волосся в неї — чисто золото… Не тутешня вона, а знизу, з долини. Потроху вона зовсім упала в розпач і бігала за ним, геть сором забувши. І як ви гадаєте, що зробив малий, коли зрозумів, у чім справа? Він перелякався, як заєць. Захопив укривала та ловецьке справилля й утік на гори в ліс. Цілий місяць я його не бачив, а потім він раз прокрався до мене поночі й знов утік перед світом. І подивитися не хотів на її листи. "Спали їх", — сказав мені. Я їх і спалив. Двічі приїздила вона верхи з Семсон-Флейта, і мені дуже було жаль її. Стужилася дівчина по хлопцеві, з обличчя було знати. Три місяці опісля вона кинула школу й поїхала до себе додому. Тоді мій малий повернувся, і ми знов стали жити вкупі.
Еге ж бо, жінки занапастили чимало порядних боксерів, але його вони не подужають. Він червоніє, мов дівча, тільки-но перша спідниця гляне на нього трохи пильніш. А вони всі на нього задивляються. Але коли він б'ється… — а він же й б'ється, не приведи, господи! — в ньому спалахує дика ірландська кров і скеровує його вдари. І не подумайте лишень, що він самовладання втрачає. Я навіть замолоду не бував такий стриманий, як він. Ота запальність мене й підводила. Але він — мов лід! Він одночасно палкий і льодовий, наче електричний дріт під напругою в холодильнику.
Стюбнер куняв, але бубоніння старого розбурхало його. Сонний, він прислухався.
— Присягаюся небом, я зробив з нього справжнього борця, дав йому добрі кулаки, і ноги міцні, і очі зіркі. Я гаразд розуміюся на боксі й уважно стежив за всіма новинами. Припадання, кажете? Розуміється, він обізнаний у всіх прийомах, як зберегти силу. Він ніколи не подасться на два дюйми, коли досить і півтора. Якщо захоче, стрибне, мов кенгуру. Захист? Стривайте, — ви самі побачите. Це він ще краще робить, як напад. Він не поступився б і перед Пітером Джексоном, а Корбета побив би в найкращу того пору. Кажу ж вам, я навчив його всього, всіх способів, а він сам ще й удосконалив мою науку. Він — геній боксу. І у нього було досить товаришів, щоб з ними тренуватися. Я показав йому всі тонкощі, а вони навчили його страшенних ударів. Тут такі хлопці, що ніколи не торопіють і нічого не бояться. Коли доходить до клінчу, вони чисто скажені бугаї або дикі ведмеді. А він грається з ними. Чуєте, що я вам кажу? Грається з ними, як ви або я гралися б із цуценятами.
Стюбнер знов був задрімав і знов прокинувся від бубоніння старого.
— Найдивніше те, що він не вважає бокс за серйозну справу. Бокс дається йому так легко, що це наче забавка для нього. Але заждіть, хай-но натрапить на меткого борця. Ви тільки заждіть! Він як увімкне струм у цьому своєму холодильнику, та як сипоне градом найдобірніших, теоретично обгрунтованих ударів, то ви тільки очі вирячите з дива!
У холодному присмерку гірського світанку старий Пат раптом потяг Стюбнера з ліжка.
— Онде він іде стежкою! — хрипко прошепотів старий. — Виходьте хутчій, подивитесь на найкращого боксера, якого будь-коли бачив ринг, другого такого ринг і за тисячу років не побачить!
Менеджер, потираючи обважнілі зі сну очі, подивився в одчинені двері й побачив у лісовому прорубові молодого велетня. Однією рукою він тримав рушницю, а з плечей його звисав здоровий олень, хоч ступав юнак так легко, ніби ноша нічого не важила. На ньому був простий синій комбінезон, розстебнута в комірі вовняна сорочка, а замість черевиків — мокасини. Стюбнер помітив, що хода його пружиста, як у кішки. Годі було й подумати, що в ньому двісті двадцять фунтів ваги, не рахуючи вбитого звіра. Юнак одразу справив на менеджера надзвичайне враження. Сила юнакова була безперечна, але від нього пашіло й чимось особливим і незвичним. Це був новий тип, зовсім відмінний від звичайного типу боксерів. Він здавався не юнаком двадцятого сторіччя, а створінням цих< нетрів, нічною блудящою примарою з чарівної казки чи давньої легенди.
Стюбнер скоро зрозумів, що молодий Пат не з говірких. Коли старий Пат познайомив їх, він, слова не кажучи, простяг руку й мовчки взявся до роботи — розпалив огонь і приготував сніданок. На запитання батькове, де він забив оленя, син вимовив лише два слова. "На Південному перевалі".
— Одинадцять миль через гори! — гордо пояснив старий. — А стежка така, що серце трісне.
Снідали чорною кавою, коржами й неймовірною кількістю смаженої на жару ведмедини. Парубчак завзято поглинав печеню, і Стюбнер зрозумів, що обидва Глендони звикли жити майже на самому м'ясі. Розмову підтримував лише батько, але до справи, що лежала йому на серці, він приступив, тільки поснідавши.
— Пате, хлопчику мій, — почав він, — ти знаєш, хто цей добродій?
Молодий Пат кивнув головою й багатозначно глянув на гостя.
— Так отже він повезе тебе до Сан-Франціско.
— Я б радніше лишився тут, батьку, — була відповідь.
Стюбнер відчув розчарування. Невже дурно він сюди
волікся? Цей парубчак — не боксер, коли він не рветься до бою. Здоровань? Але цього ще мало, щоб бути борцем. Все це не нове. Такі величезні туші звичайно й запливають салом.
Але у старому Паті спалахнула предковічна кельтська лють, і в голосі його забриніли гострі владні нотки:
— Ти поїдеш у місто й битимешся, мій хлопчику. Я тебе виховав на це, і ти мусиш скоритися.
— Гаразд, — несподівано вирвалося десь із глибини юнакових грудей.
— І битимешся як чорт! — додав старий.
Знов Стюбнер відчув розчарування, — в очах юнакові не було ні вогню, ні виблиску, коли він сказав:
— Добре. Коли ж ми поїдемо?
— О, Стюбнер ще пополює в нас, половить риби та й тебе випробує в боксі.— Він глянув на Стюбнера, і той кивнув головою. — Роздягнись і покажи, що ти вмієш.
Не минуло й години, як Стюбнер геть усе зрозумів. Він сам свого часу був боксером, ще й у важкій вазі, і тому краще, ніж хто інший, міг оцінити хлопця. Зроду він не натрапляв на таке чудове тіло, як у Пата-молодшого.
— Гляньте на округлість плечей! — приказував батько. — Все в ньому справжнє, здорове, все до останньої краплинки! Ви маєте перед собою людину, Семе, що ніколи не було ще такої на світі. Усі його м'язи вільні. Це не циркач вам і не аматор, що з книжок вчиться спорту. Погляньте на його м'язи, вони так переливаються, мов товсті зміюки. Стривайте, — ви ще побачите, як вони напружаться для удару. Він вам хоч би й зараз сорок раундів витримає, а то й цілу сотню. Ану-но, починайте, вже час.
Вони заходилися боксувати. Кілька трихвилинних раундів з хвилинною перервою, і до Стюбнера повернувся гарний настрій. Цей юнак не виявляв ані крихти обважнілості чи апатії,— він лише провадив гру ліниво-добродушно, а удари завдавав влучно і сильно, як уміють природжені досвідчені боксери.
— Не дуже, не дуже, синку, — застеріг старий Пат. — Сем уже не той, що колись!
Це зауваження лише підохотило Сема — старий того й чекав — і він згадав про свій славетний улюблений прийом: відвернув увагу супротивника клінчем і раптово завдав удару в живіт. Та хоч який випад був блискавичний, юнак устиг зрозуміти і ухилився, тим самим послабивши силу удару. Наступного разу він уже й не уникав удару, а просто підставив під кулак ліве стегно. Відстані було декілька дюймів, але ввесь ефект удару пропав. Від тої хвилини, як Стюбнер не п'явся, його кулак неодмінно наражався на стегно.
Стюбнерові колись не раз доводилося боротися з славетними боксерами, і він умів підтримувати свою репутацію в пробних матчах. Але тут годі було про це й думати. Молодий Пат просто бавився з ним, виробляючи те, що йому бажалося. У клінчі Стюбнер відчував себе безсилим немовлям: Пат заганяв супротивника з точністю великого майстра, а до того ще й начебто зовсім не помічав його перед собою. Здавалося, він майже весь час мрійливо дивиться вбік, розглядаючи краєвид навкруги себе. І тут Стюбнер зробив другу помилку. Він подумав, що це у Пата прийом, засвоєний від батька, і спробував удатися до короткого удару, але в ту саму мить його руки затиснуто і він сам дістав удар у вухо.
— Інстинктивне чуття удару, — зауважив старий. — Цього в голову не втовкмачиш, — запевняю вас. Він просто ворожбит. Відчуває удар не дивлячись і знає наперед і силу, й віддаль, і розрахованість. Я цього й не вчив його. Це натхнення. Такий уже він уродився.
У клінчі Стюбнер трохи злісно вдарив молодого Пата в рот. За хвилину, під час другого клінчу, Сем дістав такий самий удар у відповідь. Рух Патів не був дуже хапливий, проте такий міцний, що голова Семові відкинулася назад, аж суглоби затріщали, і він у ту саму секунду подумав, чи не скрутив собі в'язів.
