Перша світова війна - Говард Майкл
Це нарешті зламало Людендорфа. 29 вересня він сповістив кайзера, що тепер нема жодного шансу виграти війну. Аби уникнути розгрому, якнайшвидше треба було укласти замирення.
Крах Центральних держав
З початку серпня німецька армія втратила ще 228 000 душ, половину з них дезертирами. Їхній Генеральний штаб вважав готовими до бою заледве п'ятдесят дивізій. Основний склад війська, заражений дедалі понурішими звістками з дому та чутливий до комуністичної пропаганди, хилитався на межі страйку, якщо й не бунту. Ще гіршим був стан в Австро–Угорщині: у квітні 1918–го Клемансо цинічно роздзвонив про розпачливі спроби тамтешнього імператора прихилити Францію до умов миру. Їхню армію — голодну, обідрану, дедалі розбиту на етнічні друзки — 15 червня виштовхали в останній наступ на Італійському фронті. В результаті її відбили назад з утратами в 143 000 солдат, 25 000 з них полоненими. Після того втеча у військах стала масовою. Лишалися зовсім хворі та охлялі, як і населення Відня та решти міст. 16 вересня імператор відкрито запросив умовин миру в президента Вільсона, та спробував випередити етнічний розпад, оголосивши імперію Габсбургів федеральною державою. Коли 24 жовтня італійська армія, міцно покріплена французькими й англійськими підрозділами, нарешті пішла в наступ, австрійські сили розсипалися по 48–ми годинах, і Союзники ледве встигали за ними бігти. Італійцям тільки й було часу на окрему атаку при Вітторіо Венето. Вони знову зібрали потужні жнива на полонених, поки 4 жовтня не настало замирення, домовлене двома днями раніше.
Тим часом давно дрімотний Македонський фронт пробуркався від появи енергійного нового командуючого, генерала Франше д'Еспері. 15 вересня французькі війська та сербські гірські загони успішно атакували до того болгарські позиції, до того неприступні. До них приєдналися грецькі й англійські сили, і болгари, позбавлені німецької та австрійської підтримки, капітулювали 30 вересня — здалися першими з Центральних держав. Через місяць 30 жовтня відпали турки, відтак звільнивши собі руки, аби провадити далі осібну кампанію на Кавказі до 1919–го.
В Германії мали минути шість тижнів, поки людендорфове рішення запросити перемир'я отримало будь–які результати. На його погляд замирення було передишкою та нічим більшим — призупинити бойові дії в полі, щоб уможливити перегрупування сил та переговори, що вели б до узгодженого замирення. Треба чітко з'ясувати, наполягав він, що "ми несхитно готові воювати далі, якщо ворог не дасть нам миру, чи тільки мир безчесний". Він нарешті визнав, що Німеччині доведеться віддати Бельгію чи й навіть Ельзас–Лотарінгію, але він усе ще сподівався, що Антанта дозволить Германії втримати завойоване на сході, як бастіон проти "більшовизму". Надалі, він розумів, що Союзники просто–таки затялися не мати жодної справи з режимом, існуючим у Берліні, тож треба було встановити новий, який би прийняв на себе відповідальність домовитися про засади миру — та ганьбу за це. Отож 3 жовтня кайзер призначив канцлером принца Макса Баденського, розважливого й поміркованого. Колишній американський посол у Берліні казав був, що той — "один їз нечисленних німецьких дуків, що ніби–то здатен думати, як нормальна людина". Кайзер наказав йому звернутися до президента Вільсона з проханням про негайне перемир'я. Коли Макс запротестував, кайзер відрізав, що "Верховне командування вважає це за необхідне, а вас не для того сюди покликали, щоб ви йому вставляли палки в колеса". Скорившися, наступного дня Макс запросив президента Вільсона, найбільш приступного — чи пак найменш неприступного — з ворогів Германії, зробити кроки до відновлення миру, "спираючись на помірну програму, викладену 8 січня" — т. зв. Чотирнадцять пунктів (див. Додаток I).
Але ж Вільсон у жовтні був уже не Вільсон у січні. Попередньо він усе ще міг бачити себе, як і його бачили, обіч битви. Він ні з ким був не радився щодо Чотирнадцяти пунктів — вже точно не зі споборниками (co–belligerents), яких він і досі не вважав за "союзників" (allies). (Оскільки не існувало формального альянсу, Сполучені Штати визначали своїх споборників просто як "споріднені держави" ("associated powers")). Але з часу оприлюднення Пунктів, німці виявили своє бачення засад миру в умовах, накинутих росіянам у Брест–Литовській угоді. Ще важливіше, Сполучені Штати вже вісім місяців як занурилися у війну у Франції, де померло багато американських хлопців. На додачу 12 жовтня німецький підводний човен потопив пасажирське судно "Лейнстер", де загинули кількасот американців та англійців. Американський народ нині опинився в лещатах воєнного психозу ще лютішого за той, що затис утомлених європейських партнерів. Відповідаючи на листи з Берліну, Вільсон з'ясував їм, що він більше не благодійний deus ex machina, натомість є лідером переможного та невблаганного альянсу. Він заявив, що "єдине перемир'я, яке він бачить виправданим представити на розгляд, є таке, що дозволяє Сполученим Штатам і державам, з ними пов'язаним [sic], диктувати будь–які наступні умовини та внеможливлює поновлення ворожих дій з боку Германії". На додачу він зажадав, щоб Німеччина ся перетворила на конституційну державу, таким чином забезпечивши "знищення будь–якої та кожної довільної влади, що може діяти окремо й таємно, самочинно та за власним бажанням порушуючи мир усвіті; якщо ж неможливо знищити тепер і негайно, принаймні звести її до повного безсилля".
Коли Людендорф дізнався про такі умови, він спробував обірвати переговори, але його власні генерали не попустили. "Мораль у війську тяжко занепала, — повідомляв один із його армійських командирів, принц Руппрехт Баварський, — а здатність до опору тане що не день. Варто ворогу атакувати, як солдати здаються гуртом. Довкола баз кишать тисячі грабіжників і мародерів... Що б не було, ми мусимо дійти миру, поки ворог не пробився в Германію." Уряд у Берліні трусило від іще скрутнішоїго страху — що в Німеччині вибухне революція. Макс Баденський зробив усе, що змога, аби те попередити, у три тижні напхом увібгавши всі конституційні реформи, од яких кайзер з армією одбрикувались попередні півстоліття. На кінець жовтня Рейхстаг ся виявив суверенним органом, який обирають загальним і таємним голосуванням та якому відповідальні всі міністри уряду, включно з воєнним міністром. Вільгельм II, Ясновельможний Привідця Війська, змізернів до конституційного монарха, так само безвладного, як його англійський кузен. Відтак засмілівши, Макс зажадав відставки Людендорфа, на що кайзер погодився з недохованим задоволенням. Гіндебург і надалі лишався пишною оздобою, але людендорфове місце зайняв так само плебейський генерал Вільгельм Гренер, що головою Oberstekriegsamt добряче запізнався з соціальними й економічними негараздами тилу.
Але запізно. Німці терпіли й страждали од дедалі гіршої, а останнім часом майже нестепної скрути, впевнені, що їх армії були та є всюди переможні. Одкривши, що натомість вони на краю прірви, усяка довіра до влади пішла парою. 29 жовтня екіпажі збунтувались, аніж вийти на кораблях у "Смертний рейд", запланований їхніми адміралами на порятунок честі флоту. За тиждень бунт розрісся на революцію, що охопила всі та кожне велике місто Германії. Ради робітничих і солдатських депутатів на кшталт російських захопили владу. Баварія ся проголосила незалежною республікою. Тилові армійські ешелони повстали й захопили броди й мости через Рейн. В армійських штабах подейкували, чи не варто повернути армію додому та "відновити порядок", але Гренер дуже добре знав, що інструмент може зламатися в його руках. Він зрозумів, що революція неминуча, якщо три умови не буде виконано. Кайзер мусить зректися; армія має підтримати партію більшости в Рейхстагу, соціал–демократи, єдині хто здатні пережити політичну бурю, мусять піднятися, та мир має бути встановлено за будь–якої ціни.
Отож 9 листопада Гренер повідомив кайзеру, що той більше не користається довірою армії та відправив його у вигнання до Голандії. В Берліні лідери соціал–демократів, Філіп Шейдеман та Фрідріх Еберт, проголосили республіку та здобули від армії обіцянку забезпечити їх од будь–якого зайвого перевороту; було складено делегацію на зустріч із воєнними лідерами Антанти у залізнодорожному вагоні у лісі коло Комп''єна, аби дізнатися про їхні умови.
Ці умови, наскільки це торкалося наземних операцій, диктували головним чином французи. Англійці, так само нетерплячі якнайшвидше закінчити воєнні діїї, погодилися би на щось помірніше. Першінг, зі своїми двома свіжими арміями, що ледве нюхнули пороху та рвалися зі шворки як бульдоги, з одного боку, а з другого з гавкотом про "безумовну здачу", що піднявся вдома, не попустив би нічого і був ладен воювати далі. Всі бельгійські та французькі землі малося звільнити на протязі 14 днів; Союзники мусили окупувати всю німецьку територію на лівому березі Рейну та 10–кілометрову смугу на правому березі, разом із плацдармами на Мейнсі, Кобленці, та Кельні. Всі землі, захоплені у Східній Європі з 1914–го повинні були звільнити; великі обсяги воєнних ресурсів малося віддати, разом із фльотою та всіма субмаринами; а Союзницька блокада тривала би надалі, поки не буде підписано остаточний мир. Німецькі делегати протестували, що результатом стала б анархія та голод, від чого мали би бариш хіба тільки більшовики, але Фош, голова делегації Антанти, був невблаганний. Німецьким представникам не лишалося іншого, як тільки підписати свій, як вони бачили, смертний вирок. У випадку з одним, Матіасом Ерзенбергом, так і стало. Його вполювали екстремісти правого крила та вбили двома роками пізніше.
Отак 11 листопада, об 11 годині ранку 11–го дня 11–го місяця, гармати Західного фронту нарешті замовкли, лишивши суперникам оплакати померлих.
9. Узгодження
Державні діячі Антанти, що зійшлися в Парижі укласти мирну угоду в січні 1919–го, опинилися в становищі, дуже відмінному від їхніх попередників у Відні 1814–го. Їм не було вільно сформувати світ згідно з принципами порядку й справедливості, чи національного самовизначення, або навіть традиційного балансу влади. Вони були відповідальні перед виборцями, які все ще перебували в лабетах воєнних пристрастей та передсудів, на що не можна було не зважати.
