Перша світова війна - Говард Майкл

1. Європа в 1914 році

У Великій війні 1914–18 рр. баталії розгорталися на всіх океанах світу і конечно в боях були зав'язані учасники з усіх континентів, тож виправдано буде визначити її "світовою". Але, звісна річ, ніяк не першою. Європейські держави воювали одна з одною по всіх кутках земної кулі попередні 300 літ. Ті, хто билися в ній, називали її просто "Велика війна". Як і всі попередниці, вона почалася з суто європейського конфлікту, виникнувши з амбіцій, що зіткнулися, та взаємних страхів європейських держав. Те, що перебіг її виявився настільки жахливим, а наслідки катастрофічними, стало результатом не стільки всесвітнього обсягу, скільки поєднання воєнної технології та культури народів, щов ній воювали. Карл фон Клаузевіц писав навздогін Наполеонівських воєн, що війна є трійця, складена з урядової політики, військових дій та "народних пристрастей". Кожне з цих варто взяти до уваги, коли ми важимо зрозуміти, чому сталася ця війна та чому вона пішла саме тим шляхом.

Європейські держави в 1914 році

За кількох незначних вийнятків, "Великі держави" Європи (як вони звуться й зараз) були ті ж самі , що й у попередні два століття, але баланс між ними радикально змінився. Найсильнішою була тепер Германська імперія, створена Пруським королівством в результаті переможних воєн 1866 року проти Австрійської імперії та 1870 року проти Франції. За поразки Франція перетворилася на другорядну країну, від чого дуже потерпала. Різномовні землі Австрійської імперії з 1867 року реорганізувалися на Двоїсту Монархію Австро–Угорщини, та змирилися з підрядним статусом союзника Німеччини. Хоча Угорщина й була квазі–автономною державою, Монархію часто спрощено називали "Австрією", а народи її "австрійцями" (як і З'єднане королівство було за кордоном загальновідоме як "Англія", а громадяни його — "англійці"). По боках цих континентальних держав стояли дві імперії, тільки частково зацікавлені в європейських справах: велетенська напів–азіатська Російська імперія — значний, хоча й не безперервний гравець на полі південно–східної Європи; та Британія — її головною турботою було зберігати рівновагу сил на континенті, поки вона сама поширювала та закріплювала свої володіння за морями. Іспанія, втративши останні крихти своєї заморської імперії (окрім прибережної смуги в Північній Африці), програла Сполученим Штатам на початку століття — і повзла позаду третьою.

Її колишнє місце між великих гравців зайняла Італія: об'єднання її під рукою Савойського дому між 1860 та 1871 здавалося радше малореальним, але вже й химерні вибрики її доста дошкуляли решті держав, заслуживши їй осторожливу повагу.

До кінця XVIII ст., ці держави було соціально однорідні. Усі — головним чином аграрні суспільства, доміновані земельною аристократією та правлені давніми династіями, які взаконювала церква. За наступні сто років все це або повністю змінилося, або ж переживало швидке й дестабілізуюче перетворення. Але міра поступу була, як ми побачимо, дуже нерівною.

Британія

Британія передувала на шляху. На початок ХХ ст. вона вже була повністю урбанізованою й індустріалізованою нацією. Земельна аристократія лишалася суспільно домінуючою, але останні рештки політичної влади в неї виборола Палата спільнот, де дві головні партії змагалися за голоси не тільки середнього класу, але з розширенням прав і привілеїв дедалі більше й працюючих класів. Ліберально–радикальна коаліція прийшла до влади в 1906 р. та почала закладати підвалини держави добробуту (welfare state; держава, де вирішення питань добробуту людей у сферах соціальної безпеки, здоров'я та освіти, житла та умов роботи покладається головне на уряд), але вона не могла знехтувати парадоксальною халепою, в якій Британія опинилася на початку століття. Вона все ще — найбагатша держава над усіма та пишна властителька найбільшої імперії, яку тільки знав світ. Але ніколи досі за всю історію не була вона настільки вразливою. Вісь тотої імперії становив густо заселений острів, багатство якого залежало від світової торгівлі. Ще важливіше, залежав він од імпортованих продуктів, аби мати змогу нагодувати своїх городян. Королівська фльота, "володарка морів", і тримала Імперію укупі — і забезпечувала, аби ставало чим нагодувати британців. Втрата морського панування — кошмар, що переслідував кожен наступний британський уряд, та визначав їхні стосунки з рештою держав. Вони мріяли тільки лишитися осторонь від європейських суперечок, але найменший натяк, що сусіди зазіхають — поодинці чи сукупно — на британську владу на морях, у попередні 20 літ ставав ураз пекучим національним клопотом.

Франція

Більше століття, між 1689 і 1815, Франція була для Британії головним суперницею на владу в світі. По тому знадобилося ще років сто, поки Британія втямила, що то вже не так. Франція настільки відстала в еконосічному розвитку, що ніяк уже не важила на серйозного конкурента. Революція 1789 року знищила три стовпи Давнього порядку (Ancien Regime) — монархію, аристократію та церкву — та розподілила їхні землі межи дрібними селянами–землевласниками, які стояли твердо супроти будь–якого розвитку (байдуже чи реакції чи подальшої революції), що загрожував позбавити їх майна. Устрій їхнього життя не заохочував ні росту населення, ні нагромадження капіталу, що вможливлювало би економічний розвиток. У 1801 році населення Франції сягнуло 27 мільйонів і було найбільшим в Європі. В 1910 році воно становило тільки 35 млн., за той самий час населення Британії зросло від 11 млн. до 40 млн., тоді як в наново об'єднаній Германії вже проживало більше 65 млн. і зростання тривало. Після нищівної поразки в 1870 р., французька армія знайшла відтулину в африканських завоюваннях, що призвело до тертя з імперськими інтересами Британії, як перетиналися вони й у традиційних змаганнях у східному Сепедземномор'ї, але для французького народу то були зайві справи. Французи лишалися глибоко розколені на тих, хто отримав зиск з Революції; тих, хто під поводарством Католицької церкви досі відмовлялися змиритись і наладнатися з тим; і соціалістичним рухом, що дедалі набирав сили та влади, бажаючи зробити наступні крок–два. Франція лишалася і багатою, і культурно панівною, але її внутрішній політикум був нестійкий і вкрай вибуховий. За кордоном, французи не забули й не вибачили німецьку анексію Ельзасу й Лотарингії, а страх німецької сили взалежнював знервовану Францію і в'язав її до єдиного міцного союзника — Росії.

Росія

Іншим континентальним суперником, щи викликав острах у Британії в XIXст., була велетенська Російська імперія, чия експансія на південь і схід загрожувала і шляху в Індію через Близький Схід (що призвело Британію взятися підпирати трухляву Турецьку імперію), і самим кордонам Індії. Звісно, потенціал Росії був (як і лишається) велетенським, але його обмежувало (як і тепер) відстале суспільство та безтямна влада. Капіталізм та індустріалізація прийшли в Росію пізно, та й тоді головним чином внаслідок вкладення іноземних грошей та уміння. На початку ХХ століття царі владарювали над населенням з 164 млн. чи не виключно селян, визволених зі справжнього рабства тільки покоління тому. Царі все ще провадили абсолютизм, якого в Західній Європі не знали ніколи — підпертий Православною церквою, що неї не торкалася будь–яка Реформація, та впроваджуваний через неосяжні маси летаргічної бюрократії.

Освічена еліта була розколота на "західників" (що вбачали Європу зразком та намагалися впровадити економічний розвиток та відповідальне урадування) та "слов'янофілів" (що вважали такі задуми недолугими та жадали зберегти питомо слов'янську культуру). Але низка воєнних поразок — від рук фрацузів та британців у 1855–6 рр. та від японців у 1904–5 рр. — втовкмачила урок, вивчений ще Петром Великим: воєнна сила в закордонні залежить сукупно від політичного та економічного розвитку вдома. Кріпосне рабство було відмінено після Кримської війни й такі–сякі представницькі засади впроваджено після воєнної поразки та ледве–не–революції 1905 року. Розвиток залізниці величезно збільшив промислове виробництво в 1890–х, підвівши Росію, на погляд деяких економістів, до порога економічного "злету". Але правлячий режим незмінно жахало, що промисловий розвій, яким би ключовим не був для воєнної ефективності, тільки заохочуватиме вимоги до подальшої політичної реформи. Тож влада давила дисидентів з такою жорстокістю, що тільки заводило їх до крайнощів "тероризму" (термін і засіб боротьби, винайдені саме російськими революціонерами в XIX ст.). Така закуція робила Росію, хай би й потрібним, але стидким союзником для ліберального Заходу.

На кінець XIX ст. увагу російського уряду було зосереджено на поширенні в Азії, але після поразки від Японії в 1904–5 рр. Росія перемкнулася на південно–східну Європу. Тут рухи національного опору, первісно засновані православними спільнотами Греції, Сербії та Болгарії, традиційно пошукували помочі від росіян — попервах як єдиновірців, потім як теж слов'ян. Всі троє заснували незалежні держави на протязі XIX століття. Але багато слов'ян , особливо сербів та сурідних їм хорватів, було в Австро–Угорщині. Тож чим дедалі успішніше нові слов'янські нації покріплювали свою осібність та незалежність, тим сильніше Габсбурги побоювалися і росту хвилювань у своїх меншинах, і ролі Росії, що тих заохочувала.

Австро–Угорщина

У Західній Європі — у Британії, Франції, Германії, Італії та навіть у Росії — націоналізм був силою зчеплення, хоча й такі "поглинутих народи", як поляки та ірландці, вже змагалися за незалежність. Але ж от монархія Габсбургів цілковито складалася з "поглинутих народів". У XVIIIст. тут була існувала пануюча німецька еліта, але навіть для німців тепер знайшлася батьківщина в сусідній на півночі новій Германській імперії. В 1867 році імперія Габсбургів ся перетворила на "Двоїсту монархію" , надавши найміцнішому народу, мадярам, напів–незалежного статусу в Угорському королівстві. Це останнє з домінуючими німецькими "австрійцями" мало спільними тільки монарха (імператора Франца–Йосифа, що правив з 1848 р.), армію, скарбницю та міністерство закордонних справ. Мадяри, як і німці (та й, насправді, британці, що тих мадяри вельми поважали настільки, що будинок парламенту в Будапешті збудували на штиб лондонського), вважали себе панівною расою та гнітили решту проріднених слов'янських меншин, якими правили — словаків, румун та хорватів.