Перша світова війна - Говард Майкл
Усі та будь–які виниклі проблеми, доводили вони, вирішила би взаємодія. Аж ніяк. Коли тепер Хейг заблагав допомоги, Петен відмовився її надати, боячись розкрити Париж. Хейг втамував гординю та звернувся до свого політичного начальства. 26 березня міжсоюзницька конференція зібралася в Дулансі (Doullens) неподалік од Ам'єна. Рішуча позиція, яку там зайняв Фош, тепер голова французького Генштабу, справила на Хейга достатнє враження, щоби він визнав за Фошем "координацію" союзницьких армій — через тиждень в обов'язки було включено ще й "спрямування операцій". Відтоді до кінця війни Союзники билися під спільним загальним командуванням.
Тимчасом німецький наступ уповільнився та став. Їхні комунікації надмірно розтягнулись; артилерія не встигала за швидким рухом піхоти, а просування зробилося важчим, бо доводилося тепер іти по розритих бойовищах Сомми. Захоплені союзниці склади, звісно, постачали ресусі у величезних об'ємах, але виснаженим і зголоднілим німецьким солдатам було ще й надто спокусливо спинитися, передихнуть і заморити черв'ячка. Людендорф обірвав операцію 5 квітня та переключився на атаку на півночі, як Хейг і чекав. Наступ почався 9 квітня, після звичного Брухмюлерового артобстрілу, у долині Лісс (Lys) на південь од Іпрського виступу. За кілька днів німці відібрали всі землі західніше від Іпра, які попередньої осені дісталися були англійцям ціною трьохмісячних боїв та 400 000 душ. Британські загони тепер так тонко розпорошилися, що звичайно некрасномовний Хейг зважив за необхідне оголосити драматичний Загальний наказ: "Нас приперто до стіни, але твердо вірячи, що наше діло праве, кожен мусить битися до кінця. Безпека наших домівок і свобода людства однаково залежать од кожного з нас у цю критичну годину." Це прийшлося до смаку пресі, хоча самі війська зустріли звернення солоним–пересоленим слівцем. Але битися вони билися. Фронт утримався, та 30 квітня Людендорф зупинив наступ. З 21 березня він уже втратив десь 350 000 солдат, Союзники майже стільки ж; але в Антанти гаман був значно більший, а тепер, коли американські війська вливалився у Францію по 300 000 чоловік на місяць, грошам правдиво не було ні кінця, ні ліку.
Тепер Людендорф звернув на Францію. Для нападу він вибрав Айсну (Aisne), де Нівель роком раніше наступаючи, наковтався лиха. 27 травня німці використали свої тепер знайомі прийоми — гармати Брухмюлера вистрелили 3 мільйони снарядів за чотири з половиною години — щоб роздавити 16–ту французьку армію, чиї командири досі нехтували глибокою обороною, шануючи натомість захищати кожну п'ядь рідної землі. Противник взяв 50 000 у полон, пройшов 40 миль та захопив Суассон. Далекосяжна артилерія почала обстрілювати Париж, де уряд знову готувався, як уже було у вересні 1914–го, перебратися в Бордо. Але в ході атаки самі німці втратили ще 130 000 солдат; і, найголовніше, декого з них повбивали американці.
Американці приходять на фронт
І співвітчизники, і вороги ганили Людендорфа за неспроможність визначити хоч яку значну ціль свого наступу та по тому її триматися. Але ж, навіть якби він захопив порти Ла–Манша, війна все одно тривала би далі, як сталося в 1940–му. Якби він навіть узяв Париж, американців з англійцями це б не зупинило. Людендорфовою задачею було, подібно як і в Фалькенгайна двома роками раніше, не стільки знищити Союзницькі армії, як роздавити волю та готовність урядів Антанти тягнути війну далі, та змусити їх прийняти компромісний мир. Йому навіть може це вдалося би з французами. Ще з рік — і, ймовірно, з англійцями. Але ніяк і ніколи — зі Сполученими Штатами.
На початок 1918–го у Франції вже був мільйон американських солдат, хоча все ще не зорганізованих у бойові загони. З початку Першінг наполягав, що їм годиться діяти окремою армією. Йому виділили власний фронт на крайньому правому флангу Союзницького фронту, у поки що бездіяльному театрі Лотарінгії. Але, хоча Сполучені Штати мобілізували солдат вражаюче швидко — призов було введено у травні 1917–го — в них забирало довше часу переналагодити промисловість на вироблення важкої зброї. До кійця війни армія США залежала від своїх європейських союзників у танках, аеропланах та — найважливіше — у гарматах та набоях. Відтак, згадавши ще нестачу бойового досвіду, французам і британцям здавалося логічним, що необстріляні американські підрозділи треба, хоча б на початку, змішати зі своїми більш досвідченими силами, щоб навчити новачків. Від цього Першінг, за напученням президента Вільсона, зрозуміло, відмовився. Він, проте, дозволив дивізіям США, коли їх було сформовано, служити під французьким началом. Перша дивізія нюхнула пороху 28 травня при Кантін'Ї — пам'ятна дата в американській військовій історії — а ще дві нагодилися на допомогу підперти французький фронт при Шато–Тьєрі, де німці пробились атакою на початку червня. Брак досвіду відлився їм тяжкою кров'ю — більше 10 тісяч убитими чи пораненими — але вчилися вони швидко; а сама присутність цих рослих, бадьорих, добре годованих парубків з Середнього Заходу, та їхній невгамовний оптимізм переконували зморених і знесилених союзників, що теперка–то війну програти неможливо. Ще важливіше, вони запевнювали своїх ще більш вижлуктаних супротивників, що віднині виграти її вже не вигорить.
Людендорф планував останній удар проти англійців на півночі, але після місячного вагання вирішив спершу завдати ще нещаднішого й лютого та, як він сподівався, остаточно нищівного удару по французах — охрестив він це Friedenssturm, удар до миру, аби заохотити свої виснажені війська. 16 липня удар упав на Реймс, на східній частині виступа, де німцям вдалося загнатися на південь аж до Марни. Але на цей раз французи були готові. Німецькі дезертири — саме їх число свідчить про рівень деморалізації — вчасно повідомили про атаку, а французи спромоглися випередити германський артобстріл своїм власним. Вони ще й нарешті вивчили урок про гнучку оборону — перечекали німецький артобстріл, віддали їм передню лінію окопів, порожню, крім колючого дроту, мін та нечисленних кулеметних гнізд, а тоді винищили упень гарматним контрабажем та вогнем із флангів. Через два дні запальний генерал Манжін на західній частині виступа пішов у контатаку з ярмією, до якої тепер входили американські дивізії. На 5 серпня спільні французькі, американські й англійські сили відвоювали назад увесь виступ та полонили 30 000 солдат. Людендорф скасував свої накази на вирішальний удар на півночі. Він остаточно влип у повну прогру.
Контатака Союзників, липень 1918–го
Тепер Союзникам настала черга атакувати, і 26 липня Фош віддав наказ до загального наступу на всіх фронтах. Фош невеликий був статег, але, казав Наполеон, на війні мораль співмірна силі три до одного. Його здатність запалити інших своїм ентузіазмом немало сприяла тому, що спромоглися зупинити просування німців у битві на Марні у 1914–му. З того часу його вперте поривання кидатися в наступ за будь–яких обставин часто було згубним, але тепер Союзницькі армії були достатні числом і, ще важливіше, умінням, аби той запал пішов на користь. Першінг нині мав у розпорядженні 42 дивізії США, кожна вдвічі більша за європейський відповідник, і мав змогу злити їх в одну армію — пізніше розділену на дві — на правому флангу Союзного фронту. Атакуючи на північ через Аргонський ліс, він загрожував головній залізничній гілці обіч фронту, з Метца в Антверпен, яка живила німецькі армії. На лівому флангу британці лагодилися почати атаку на сходження, поки французькі армії, відживлені двома бойовими генералами Манжіном і Гуро, стримували тиск у центрі. Оскільки пійшов би деякий час в американців на переміщення, а у французів, щоб оклигати відвеликих боїв червня та липня, то на англійців упало завдати першого удару 8 серпня на схід від Ам'єну.
Зважаючи на десь півмільйонні втрати, яких вона зазнала з початку року, британська армія надивовижу оговталася, це ще більша правда стосовно Хейга.Його бойовий дух, як у Фоша, чи не раз у раз доводив до згубних наслідків, але тепер, як і з Фошем, навстав–таки його час. Хейгові часті пророцтва , що німці от–от заваляться мали нарешті справдитись, і, на відміну від більшости своїх колег, що планували кампанію на 1919–й, він вважав, війну можна виграти до кінця цього року. Він охоче став під начало Фоша та, дослухаючись до свого оновленого штабу, сприймав та втілював нові тактичні концепції, розроблені та подані знизу. Його австралійські та канадські загони виявилися найгрізнішими бійцями Західного фронту, а ще, після безлічі проб і помилок, англійська армія навчилася, що робити з танками. Успішна невелика сутичка 4 липня при Гамелі підтвердила модель піхотно–танкової взаємодії, і відтепер такими методами користалися на значно більших обширах. Разом із піхотно–артилерійською взаємодією, яку англійці тепер опанували, та ще одною новиною — використанням бойових аеропланів, атакуючих на малій висоті, — це складало переможну комбінацію, неможливу — та недосяжну — двома роками раніше. Разом з французькою армією на своєму правому флангу, англійці занурилися на 7 миль за перший день атаки та взяли в полон 30 000 солдат. То була перша за чотири роки боїв цілковита, відверта та безповоротна поразка, якої зазнали німці, і сам Людендорф казав похмуро, що це "чорний день" для германської армії.
Німці почали тепер відступати з боями до лінії Генденбурга, встановленої на початку 1917–го. Їхній дух ще було далеко не зламано: на час, коли вони дісталися лінії Генденбурга на початку вересня, вони завдали англійцям втрат іще на 190 000 чоловік, а французам — на 100 000. Британський кабінет знову занепокоївся. Попри все це, 3 вересня Фош віддав наказ до нового наступу по всьому фронту: tout le monde a la bataille! (Усі до бою! — фр.) Першінг наполягав, що йому би спершу краще дати своїй армії новачків випробувати себе в бою, влаштувавши обмежену атаку, аби відрізати виступ у Сент–Мішель у тихому Лотарінгському секторі. Дводенна битва скінчилася до 14 вересня, і по тому вони повернули на північ, аби 26 вересня приєднатися до загального наступу. Назавтра англійські та французькі сили атакували головні споруди лінії Гінденбурга, вистреливши за добу майже мільйон снарядів.
