Переслідуваний - Кінг Стівен

Річардс тихенько стогнав за кожним віддихом. Йому вже не хотілося чхати.

59 проти 100...

Поїздка, здається, затяглась, їх зупиняли ще двічі. Одного разу ніби просто перевіряли права, другого полісмен мляво базікав із Бредлі про клятих комуністів, що гасають на мотоциклах і допомагають цьому Річардсові, а може, й тому другому, Лафлінові. Лафлін ще нікого не вбив, але пішла чутка, нібито він зґвалтував жінку в Топіці.

Потім не було нічого, крім монотонного завивання вітру та болю в закляклих од холоду й нерухомості м'язах. Річардс не спав, а перебував у стані напівтями — мозок не витримав напруження. Хвалити Бога, що в автомобілях на повітряній подушці не буває чадного газу.

Після останньої перевірки минула ціла вічність. Нарешті Бредлі зменшив швидкість і по спіралі став підніматися нагору. Річардс із зусиллям кліпнув очима й відчув, що зараз, мабуть, блюватиме. Вперше в житті його захитало в машині.

Коли почалися запаморочливі повороти та спуски, Річардс здогадався, що виїхали на розв'язку. Минуло ще хвилин п'ять, і довкола знову загомоніло місто. Річардс кілька разів силкувався змінити положення тіла, але це було просто неможливо. Врешті він закляк, покірливо чекаючи кінця подорожі. Права рука, на якій він лежав, затерпла ще годину тому. Тепер вона була мов шматок дерева. Річардс торкнувся її кінчиком носа, проте відчув дотик лише носом.

Звернули праворуч, трохи проїхали, потім повернули ще раз. Раптом машина пірнула й ковзнула круто вниз — у Річардса щось наче обірвалося всередині. Циліндри застукали гучніше й лункіше — машина заїхала в приміщення. У гараж.

Річардс полегшено відітхнув.

— Квиток є? — спитав чийсь голос.

— Ось, прошу.

— П'ята секція.

— Дякую.

Звернули праворуч. Машина виїхала нагору, постояла, ще раз повернула праворуч, потім ліворуч. Бредлі вимкнув швидкість, мотор заглух і машина з легким стуком осіла на підлогу. Кінець подорожі.

Якусь хвилину було тихо, тоді відчинилися й м'яко хряпнули дверцята. Бредлі наблизився до багажника, світляна смужечка зникла з-перед очей Річардса.

— Ти тут, Бенні?

— Ні,— буркнув Річардс. — Залишився на поліційному посту. Відчини цю душогубку.

— Хвилинку. Тут зараз нікого нема. Твоя машина стоїть поруч. Ти зможеш вилізти швидко?

— Не знаю.

— Постарайся. Я відчиняю.

Кришка відскочила, впускаючи тьмяне світло. Річардс звівся на руку, переставив ногу через край багажника й завмер. Страшний біль шматував затерпле тіло. Бредлі витяг Річардса за руку. Ноги в нього підтиналися. Бредлі схопив його за поперек і підвів до пошарпаного зеленого "вінта", що стояв праворуч. Відчинивши дверцята, ввіпхнув Річардса в кабіну, тоді й сам опустився на сидіння поряд.

— Господи,— промовив він стиха. — Доїхали. Таки доїхали.

— Авжеж,— сказав Річардс. — Тепер тобі можна й додому. З мене дві сотні за послугу.

Вони сиділи й мовчки курили; сигарети в напівтемряві жевріли, ніби очі.

58 проти 100...

— Ми мало не влипли біля першого поста,— сказав Бредлі, поки Річардс розтирав руку, намагаючись повернути їй чутливість. — Той полісмен уже хотів був відчинити багажника. — Він випустив великий клубок диму.

Річардс не відгукнувся.

— Як ти себе почуваєш? — спитав Бредлі.

— Краще. Вийми в мене гаманець. Рука ще погано слухається.

Бредлі відмахнувсь.

— Потім. Зараз я розповім тобі, як ми з Річем усе влаштували.

Річардс прикурив од недопалка ще одну сигарету. Руку поволі відпускало.

— Для тебе замовлено кімнату в готелі на Вінтроп-стріт. Готель називається "Вінтроп гаус". Звучить розкішно, проте ніяких розкошів там немає. Тебе звуть Огден Грасснер. Запам'ятав?

— Атож. З таким ім'ям мене відразу впізнають.

Бредлі сягнув рукою назад, узяв із заднього сидіння коробку й кинув Річардсові на коліна. Коробка була довгаста, брунатна, перев'язана шворкою; в таких коробках звичайно видавали напрокат мантії студентам-випускникам. Річардс запитально глянув на Бредлі.

— Розкривай.

На чорній одежині лежали масивні окуляри з темними скельцями. Річардс відклав їх на щиток і розгорнув одежину. Це була священицька ряса. Під нею, на дні коробки, лежали чотки, Біблія та пурпуровий орар.

— Священик? — спитав Річардс.

— Атож. Перевдягайся, я допоможу. Он там, на задньому сидінні, ще є ціпок. Прикидатимешся не те щоб сліпим, а так, підсліпуватим. Натикайся на все, що по дорозі траплятиметься. Ти приїхав до Манчестера на скликану Радою церков конференцію з питань зловживання наркотиками. Затямив?

— Аякже,— відповів Річардс. Одначе, розстібаючи сорочку, завагався. — А штани під цей балахон надягають?

Бредлі розреготався.

57 проти 100...

Везучи Річардса через місто, Бредлі пояснював:

— У багажнику лежить валіза, а в ній — коробка з поштовими етикетками. На етикетках написано: "Через п'ять днів повернути компанії "Брікгіл", Манчестер, штат Нью-Гемпшір". їх надрукував Річ іще з одним хлопцем. У нас на Бойлстон-стріт, де ми збираємось, є друкарський верстат. Щодня надсилатимеш мені дві свої плівки в коробочках із цими наклейками, а я з Бостона пересилатиму їх до Будинку розважальних телепрограм. Користуйся екстреною поштою. Вони нічого не зможуть уторопати.

Машина притулилася до краю тротуару навпроти готелю.

— Я віджену машину назад у гараж. Якщо виїжджатимеш з Манчестера, обов'язково зміни цей маскарад. Доведеться тобі стати хамелеоном, брате.

— Скільки, на твою думку, я буду тут у безпеці ? — спитав Річардс, а сам подумав: "Моє життя в його руках". Здавалося, він уже не міг вирішувати сам за себе. Річардс відчував, як виснажився мозок, так само, як відчував запах власного тіла.

— Кімнату зарезервовано на тиждень. Може, тебе це влаштує. А як ні — зорієнтуєшся на місці. У твоїй валізі є адреса одного хлопця з Портленда, штат Мен. Тебе переховають на день чи два. Не задарма, звичайно. Але люди надійні. Ну, мені пора. Заплачено за п'ять хвилин. Довше тут стояти не можна.

— Скільки з мене за все? — спитав Річардс.

— Шість сотень.

— Ти здурів? Ці гроші навіть видатків не покриють.

— Покриють. Ще й для сім'ї кілька доларів залишиться.

— Візьми тисячу.

— Тобі самому гроші знадобляться. Я знаю, що кажу.

Річардс безпорадно глянув на нього.

— Господи, Бредлі...

— Надішлеш нам ще, як заробиш. Надішлеш мільйон. Влаштуєш на нашій вулиці свято.

— І ти в це віриш?

Бредлі лише всміхнувся лагідною, сумною усмішкою.

— Тоді навіщо ти так багато робиш для мене? — спитав Річардс навпростець. — Я ще розумію, коли ти мене переконував. Я сам би так учинив. Але ж і твої дружки, мабуть, без грошей лишились.

— Вони знають, що до чого.

— Це ти про що?

— А про те, що нам втрачати нічого. Якщо ми ніколи не зважимось на ризик, то нам усім кінець. Марно чекати, що повітря стане чистішим. Це однаково, що провести трубу від плити до себе в кімнату, ввімкнути телевізор і чекати, що буде далі.

— Пропадеш ти,— сказав Річардс. — На тебе донесуть, і все скінчиться десь у підвалі; там тобі й бебехи відіб'ють. Або Стейсі. Або матері.

Очі у Бредлі тьмяно зблиснули.

— Страшний день наближається. Страшний день для всіх виродків, у яких черева напхані ростбіфом. Я бачу кров на місяці. Зброю та смолоскипи. Віщуна, який ходить і пророкує.

— Люди бачать усе це вже дві тисячі років.

Загудів автомат — п'ять хвилин минули. Річардсова рука почала намацувати ручку дверцят.

— Спасибі,— сказав він. — Я навіть не знаю, як тобі ще дякувати.

— Ти добалакаєшся, поки мене оштрафують,— сказав Бредлі. Його міцна чорна рука схопила Річардса за рясу. — А якщо вони до тебе таки доберуться, прихопи хоч кількох із собою на той світ.

Річардс відчинив багажника й дістав звідти чорну валізу. Бредлі мовчки подав йому брунатно-жовтий ціпок.

Машина плавно влилась у вуличний рух. Річардс, підсліпувато мружачись, провів її поглядом. Перед поворотом спалахнули червоні вогники, і машина зникла з очей. Бредлі залишить її в гаражі, а сам тією, другою машиною повернеться до Бостона. Річардс відчув дивну полегкість і зрозумів, що це співчуття: "У нього, мабуть, гора з плечей упала, коли він мене позбувся!"

Річардс умисне не потрапив ногою на першу сходинку, і швейцар допоміг йому піднятися до дверей готелю.

56 проти 100...

Минуло два дні.

Річардс грав свою роль добре — від цього ж бо залежало його життя. І першого, й другого дня вечеряв у себе в кімнаті. Прокидавсь о сьомій, читав Біблію у вестибюлі, потім рушав на свою "конференцію". Готельна обслуга ставилася до панотця з поблажливою люб'язністю — так вона взагалі ставилась до підсліпуватих, незграбних духовних осіб, якщо вони справно оплачували рахунки. Й це було не диво за часів, коли закон нерідко виправдовував убивство, коли в Єгипті та Південній Америці тривала бактеріологічна війна, а в штаті Невада діяв горезвісний закон про обов'язкові аборти. Дев'яностошестирічного папу римського сприймали як старого буркуна, а про його слиняві едикти, якими він намагався впливати на події, повідомляли в кінці семигодинного випуску новин задля розваги.

Річардс відбував свої "конференції" на самоті, в платній бібліотечній кабіні за замкненими дверима, де читав літературу про забруднення повітря. Після 2002 року інформації на цю тему було дуже мало, а те, що з'являлось, дуже погано в'язалося з опублікованим раніше. Уряд, як завжди, вів ефективну політику перебріхування.

Опівдні Річардс пішов до закусочної на розі неподалік готелю, вряди-годи натикаючись на перехожих та вибачаючись. Декотрі відповідали: "Пусте, отче", більшість байдужно лаялась і відтручувала його з-перед себе.

Другу половину дня Річардс сидів у своїй кімнаті, а за вечерею дивився "Переслідування". За два ранки він дорогою до бібліотеки опустив у поштову скриньку чотири касети. Скидалося на те, що з Бостона касети без особливих пригод доходили до місця призначення.

Ті, хто робив програму, почали застосовувати нову тактику, аби звести нанівець ефект від Річардсових промов про забруднення повітря. Річардс і далі виголошував їх із якимсь веселим шаленством — хай дійде хоча б до глухонімих, які вміють читати з губ. Телевізійники топили його слова в морі глузливих вигуків, погроз та лайки. Галас ставав дедалі несамовитішим і врешті перетворювався на потворне ревище божевільних.

Довгі години минали у роздумах про мимовільні зміни, що сталися з ним за п'ять днів переслідування.