Переслідуваний - Кінг Стівен

Дитина. Господи, хлопче, тобі ж, мабуть, і шести ще нема.

— У березні вісім буде! — сердито відповів хлопчик. — У моєї сестри, Кессі, рак,— додав він. — Вона ввесь час плаче, тож мені більше подобається сидіти тут. Я сам поцупив цей бісів акумулятор. Сигаретки з марихуаною не хочете, містере?

— Ні, й тобі не раджу курити. Хочеш заробити два долари, Стейсі?

— Хочу, їй-Богу! — В очах його відбилася недовіра. — Тільки звідки в тебе ті долари, коли ти щойно з каналізації виліз? Брешеш.

Річардс дістав нового долара й подав хлопцеві. Той витріщився на папірець з благоговійним острахом, мало не з жахом.

— Якщо приведеш сюди брата, одержиш іще одного,— сказав Річардс і, помітивши зляканий вираз на обличчі хлопчини, швидко додав: — Я тобі дам долар так, щоб він не бачив. Але більше нікого не приводь.

— Не здумай убивати Бредлі, це тобі не вдасться. Він тобі так надає, що...

— ...що я повні штани накладу. Чув уже. Біжи й приводь його сюди. Тільки щоб ніхто не знав.

— Три долари.

— Ні.

— Та послухай же, за три долари я зможу купити для Кессі ліки в аптеці. Тоді менше вереску буде.

Річардсове обличчя раптом пересмикнулося, ніби його хтось ударив.

— Гаразд. Три.

— Три нових долари,— нагадав хлопчик.

— Та звісно, Господи, звісно. Давай сюди брата. Але як приведеш поліцію, то нічого не одержиш.

Хлоп'як, який уже майже вибрався із свого барлогу, зупинився.

— Дурний ти, якщо так думаєш. Я ненавиджу розтаких лягавих дужче, ніж будь-кого. Навіть ніж диявола.

Він пішов. Тепер життя Річардса було в брудних, укритих струпами руках семирічного хлопчиська. Річардс надто стомився, щоб боятися. Він вимкнув світло, прихилився до стіни й задрімав.

65 проти 100...

Тільки-но Річардс поринув у сон, як його щось розбуркало. Він ще хвилю перебував у полоні кошмару: вві сні на нього стрибала поліційна вівчарка — страхітлива жива зброя футів із сім заввишки. Він мало не скрикнув, коли Стейсі повернув його до дійсності, засичавши:

— Якщо цей сучий син поламав мого ліхтаря, то я його...

На хлопця хтось шикнув. Запона гойднулася. Річардс увімкнув світло й побачив Стейсі, а поруч з ним ще одного чорного, з вигляду років на вісімнадцять, одягненого в шкіряну куртку. Він дивився на Річардса з ненавистю й цікавістю.

У руці в Бредлі щось клацнуло — зблиснуло лезо ножа.

— Викинь зброю, якщо маєш.

— Не маю.

— Не бре... — Молодик затнувся й вирячив очі. — Еге! То це тебе по БТБ показували? Ти пустив з димом готель Молодих християн на Ганігтон-авеню.— Мимовільна білозуба усмішка розділила навпіл похмуру чорноту його обличчя. — Вони оголосили, ніби ти засмажив п'ятьох полісменів. Мабуть, це означає всі п'ятнадцять.

— Він виліз із каналізаційного люка,— поважно промовив Стейсі. — Я відразу побачив, що він ніякий не диявол. Я здогадався, що він — блідопикий. Ти його заріжеш, Бредлі?

— Стули пельку й дай чоловікам побалакати. — Бредлі вліз до халупи й незграбно сів на хисткий ящик від апельсинів навпроти Річардса. Тоді здивовано глянув на ножа, якого й досі тримав у руці, і склав його.

— У тебе земля під ногами горить,— промовив він нарешті.

— Горить.

— Куди думаєш податись?

— Не знаю. Треба якось вибратись із Бостона.

Бредлі замислився, а згодом проказав:

— Доведеться тобі піти з нами до нас додому. Треба поговорити, а тут не вийде. Халупа в усіх на очах.

— Гаразд,— стомлено погодився Річардс. — Мені однаково.

— Підемо задвірками. Лягаві патрулюють усі вулиці. Тепер мені зрозуміло чому.

Щойно вони вийшли надвір, Стейсі боляче копнув Річардса в гомілку. Річардс здивовано витріщився на нього, та потім згадав про свою обіцянку. Він крадькома тицьнув хлопцеві в руку три нових долари, і той одразу сховав їх.

64 проти 100...

Жінка була старезна; Річардс подумав, що вперше бачить людину, якій пощастило дожити до таких літ. Вона готувала вечерю з продуктів, куплених на Річардсові гроші, й крізь широку проріху в ситцевому халаті, що репнув під пахвою, він бачив, як за кожним порухом гойдається її зморшкувата стареча грудь. Пожовклі від нікотину пальці невтомно різали, чистили, кришили. Плескаті натруджені ступні баби нагадували химерні човни й були засунуті в рожеві махрові капці. Зачіска мала такий вигляд, наче рука, тримаючи плойку, весь час тремтіла; вгору волосся здіймалось пірамідою, а ззаду було запхане в сіточку. Час добряче попрацював над обличчям старої: воно вже стало не брунатним і не чорним, а сіруватим, усіяним цілою мережею зморщок, складок та мішків. Беззубий рот управно катав сигарету, пахкаючи димом, що тягся за нею букетиками блакитних клубочків. Баба шастала туди-сюди, виписуючи трикутник між кухонною шафкою, каструлею та столом. Над відкоченими під коліна бавовняними панчохами, наче пружини, синіли набряклі вени. У приміщенні стояв задавлений дух капусти.

У сусідній кімнаті заплакала Кессі, потім розкашлялась і врешті стихла. Бредлі з сердитою сором'язливістю сказав Річардсові, щоб той не зважав на це. В дівчинки був рак обох легенів, а недавно метастази пішли в горло та шлунок. Дівчинці минав п'ятий рік.

Стейсі кудись подався.

Поки Річардс розмовляв із Бредлі, в кімнаті смачно запахло вареним м'ясом з овочами й томатним соусом. Ці пахощі розігнали дух капусти по кутках і нагадали Річардсові, який він голодний.

— Я міг би здати тебе в поліцію. Спершу вбити, вичистити кишені, а потім заявити в поліцію, одержати ще тисячу зелененьких і жити на повну губу.

— Гадаю, ти не зміг би так зробити,— сказав Річардс. — Принаймні я знаю, що я не зміг би.

— А якого ж ти біса!.. — роздратовано кинув Бредлі. — Нащо клюнув на їхній гачок? Невже такий жадібний до грошей?

— Мою доньку звати Кеті,— сказав Річардс. — Вона ще менша за Кессі. У неї грип і запалення легенів. Теж увесь час плаче.

Бредлі мовчав.

— Її ще можна вилікувати. Не те, що... Кессі. Запалення легенів не страшніше від застуди. Аби тільки ліки та лікар. А це дорого. Я не маю іншого способу заробити грошей.

— Однаково ти дурень! — сказав Бредлі з якимось моторошним притиском. — Щовечора о шостій тридцять блазнюєш на втіху половини світу, а всі плюють тобі в душу. В цьому світі твоїй доньці гірше, ніж нашій Кессі.

— Яз цим не згоден.

— Тоді ти сміливіший за мене. Я тут одного хлопця був підрізав, до лікарні забрали. Багатий. Лягаві за мною три дні ганялися. Але ти ще сміливіший. — Він дістав сигарету й закурив. — А може, ти цілий місяць протримаєшся? Мільярд доларів, розтуди його... Доведеться тобі купити поїзда, щоб вивезти таку купу грошей.

— Краще Бога хвалив би, ніж лаятись,— обізвалася стара, кришачи моркву.

Бредлі пустив її слова повз вуха.

— Отоді ти, й твоя дружина, й донька заживете! Два дні в тебе вже позаду.

— Не заживемо,— заперечив Річардс. — Тут усе передбачено. Бачив оті дві штуки, що я попрохав Стейсі надіслати поштою, коли він з твоєю матір'ю ходив по харчі? Я маю відсилати ті штуки щодня до півночі. — Він розповів Бредлі про умову, яка передбачала невиплату грошей в разі її невиконання, та про свою підозру, що саме поштовий штемпель привів його переслідувачів до Бостона.

— Цьому легко зарадити,— сказав Бредлі.

— Як?

— Потім скажу. Як ти думаєш вибиратися з Бостона? Тебе по всіх усюдах шукають. Вони наче показилися після того, як ти підірвав лягавих у готельному підвалі. Сьогодні ввечері про це говорили по БТБ. І тебе показували з торбою на голові. Досить круто вийшло... Ма! — гукнув роздратовано Бредлі. — Коли твоє вариво буде готове? В нас животи до спини поприсихали!

— Вже домліває,— відповіла стара. Вона накрила покришкою густе кипляче вариво й почалапала до спальні посидіти з малою.

— Сам не знаю, як виберуся звідси,— сказав Річардс. — Спробую дістати машину. Я маю фальшиві документи, але боюся скористатись ними. Трохи зміню зовнішність — надіну темні окуляри — й виберуся з міста. Я вже думав, чи не податись до Вермонту, а звідти — до Канади.

Бредлі крекнув і пішов по тарілки.

— Вони вже перекрили всі виїзди з міста. Темні окуляри лише привернуть до тебе увагу. Не встигнеш проїхати кілька миль, як з тебе кишки випустять.

— Тоді не знаю,— сказав Річардс. — Але якщо лишуся тут, тебе заарештують як співучасника.

Бредлі почав розставляти тарілки.

— Припустімо, ми дістали машину. В тебе є зелененькі папірці, а в мене — ім'я, яке поки що не цікавить поліцію. На Мілк-стріт живе знайомий мексіка— нець, він продасть мені "вінта" за три сотні. Я попрошу когось із наших хлопців перегнати його до Манчестера. Там ти будеш як у Христа за пазухою, бо вони впевнені, що заблокували тебе в Бостоні... Вже зварилося, ма?

— Атож, хвалити Бога. — Стара вийшла перевальцем із спальні. — Сестричка твоя заснула.

— Це добре. — Бредлі насипав у три тарілки тушкованого м'яса і спитав: — А де Стейсі?

— Пішов до аптеки,— задоволено промовила стара, блискавично закидаючи їжу в беззубий рот, наче в прірву. — По ліки.

— Якщо влипне, я йому голову скручу,— сказав Бредлі, важко сідаючи.

— Не влипне,— втрутився Річардс. — Має гроші.

— А може, нам не потрібно милостині від блідопикого?

Річардс засміявся й посолив страву.

— Якби не він, мене, мабуть, уже давно підрізали б,— промовив він. — Отже, я гадаю, Стейсі заробив ті гроші.

Бредлі зосереджено схилився над тарілкою. До кінця вечері ніхто не зронив ані слова. Річардс і Бредлі з'їли по дві порції, стара господиня — три. Коли закурили, у замку шкрябнув ключ, і всі заклякли, аж поки ввійшов Стейсі — винуватий і наляканий. Він дістав з рудої торби пляшечку й подав старій.

— Найкращі ліки,— сказав він. — Старий Керрі спитав, де я взяв два долари сімдесят п'ять центів, щоб купити такі добрі ліки, а я послав його к розтакій матері.

— Не лайся, бо диявол таки штрикне тебе вилами,— обізвалася стара. — Сідай вечеряти.

Хлопець вирячив очі.

— Господи, м'ясо?!

— Ні, то ми наклали туди купу, щоб густіше було,— сказав Бредлі.

Хлопчина скинув головою, побачив, що брат жартує, захихотів і накинувся

на їжу.

— А той аптекар часом не побіжить до поліції? — спокійно спитав Річардс.

— Керрі? Ні. Хіба що ми знову поткнемося до нього із зелененькими. Він знає, що для Кессі потрібні сильнодіючі ліки.

— А як щодо Манчестера?

— А-а!.. У тім-то й річ, що Вермонт не годиться. Наших там замало. Та й поліція крута.