Вигнанці - Конан Дойл Артур

Тим-то вони терпляче вичікували повернення блудного сина і мовчки обмірковували, як би краще зустріти його.

З цією метою королівський сповідник, отець Лашез, і Боссюет, славетний єпископ із Мо, одного разу з'явились ранком у кімнату мадам де Ментенон. Перед мадам стояв глобус, і вона викладала географію кульгавому герцогові Менському й пустотливому маленькому графові Тулузькому, що обидва достатньою мірою дістали в спадок від батька нелюбов до навчання, а від матері — зненависть до всякої дисципліни й обмежень. Проте дивовижний такт і невичерпне терпіння мадам де Ментенон викликали любов і довір'я до неї навіть у цих зіпсованих принців, і однією з найбільших прикростей мадам де Монтеспань було те, що не тільки її королівський коханець, а навіть і власні її діти відчували тяготу в її блискучому розкішному салоні й охочіше проводили час у скромній квартирі її суперниці.

Мадам де Ментенон, відпустивши учнів, зустріла духовних осіб з виразом прихильності й поваги не тільки як особистих друзів, але і як великих світочів галльської церкви. Міністрові Лувуа вона запропонувала сісти на стільчик в її присутності, а тепер запросила гостей в обидва крісла, а сама рішуче наполягла на тому, щоб сісти на скромніше місце. За останні дні обличчя її трохи зблідло, риси його зробилися ще тоншими, але вираз спокою і ясності лишався незмінним.

— Я бачу, у вас було горе, дорога дочко моя, — промовив Боссюет, глянувши на неї ласкавим, але проникливим поглядом.

— Так, ваша милість. Всю минулу ніч я молилась, благаючи бога звільнити нас від цього лиха.

— А тим часом вам немає чого боятися, мадам… Запевняю вас, зовсім нема чого. Інші можуть гадати, що ваш вплив зник, але ми, хто знає серце короля, думаємо інакше. Мине кілька днів, найбільше — кілька тижнів, і знову очі всієї Франції звернуться до вашої сходячої зірки.

Обличчя де Ментенон затуманилось, і вона так глянула на прелата, ніби слова його не дуже припали їй до смаку.

— Сподіваюсь, що гордість не засліплює мене, — сказала вона. — Але, коли я можу читати в своїй душі, то в горі, Що шматує моє серце, немає й найменшого помислу про себе особисто. Нащо мені влада? Чого я бажаю? Кімнатка, вільний час для виконання моїх релігійних обов'язків, невелике утримання, щоб не дійти до вбозтва, — чого більшого можу я бажати? Навіщо ж мені прагнути до влади? Якщо в мене тяжко на серці, то зовсім не через те невелике, що я втратила. Я думаю про це не більше, ніж про те, як обрізати нитки в п'яльцях ось цього вишивання. Мені боляче за короля, за благородне серце, за добру душу, яка могла б піднестися так високо і яку примушують спускатися так низько, подібно до королівського орла, обтяженого якоюсь брудною ношею, що постійно затримує його літ. Заради нього, заради Франції я проводжу дні в журбі, а ночі — навколішках.

— І все ж ви честолюбні, дочко моя.

Слова ці сказав єзуїт. Голос його був ясний і холодний, а проникливі сірі очі, здавалось, читали найпотаємніше в її серці.

— Може, ви й маєте рацію, отче мій. Боронь боже, щоб я цінила себе занадто високо. Але я не здаюсь сама собі честолюбною. Король, з своєї доброти, пропонував мені титули — я відмовилась від них, гроші — я повернула їх назад. Він вшановував мене честю радитися зі "Мною про державні справи — я утримувалась від порад. В чому ж тоді моя честолюбність?

— У вашому серці, дочко моя. Але честолюбність ця не гріховна. Вона не від світу цього. Хіба ви не прагнули б навернути короля на шлях добра?

— Я віддала б життя за це.

— От у цьому й є ваша честолюбність. Ах, хіба я не читаю у вашій благородній душі? Хіба ви не мрієте побачити церкву, чисту й спокійну, піднесеною над усім королівством, не бажаєте дати притулок злидарям, допомогти нужденним, направити нечестивих на шлях істини, а короля бачити на чолі всього благородного й доброго? Хіба ви не хотіли б цього, дочко моя?

Щоки мадам де Ментенон спалахнули, а очі заблищали, коли вона, глянувши на сіре обличчя єзуїта, уявила собі намальовану ним картину.

— О, яка б це була радість! — скрикнула вона.

— І ще більша — чути не з уст людських, а від голосу вашого власного серця, в тиші цієї кімнати, що ви — єдина причина всього посланого небом щастя, що ваш. вплив так спасенно подіяв на короля і на країну.

— Я готова вмерти за це.

— Ми бажаємо, може, ще важчого. Ми хочемо, щоб ви жили для цього.

— А! — вона запитливо глянула на обох.

— Дочко моя, — урочисто промовив Боссюет, простягаючи свою широку білу руку з виблискуючим на ній пурпурним стіконським перснем, — час говорити одверто. Того вимагають інтереси церкви. Ніхто не чує і ніколи не довідається про те, що відбудеться тут між нами. Коли хочете, вважайте нас за двох сповідників, які нерушимо бережуть вашу таємницю. Я кажу — таємницю, хоч це надто явно для нас, бо наш сан приписує нам читати бажання людини в її серці. Ви кохаєте короля.

— Ваша милість!

Вона здригнулась; яскравий рум'янець вкрив її бліді щоки й розлився навіть по мармуровому лобі й гарній шиї.

— Ви кохаєте короля.

— Ваша милість… отче мій!

Вона збентежено зверталась то до одного, то до другого з її співбесідників.

— Кохати зовсім не соромно, дочко моя. Соромно тільки піддаватися коханню. Повторюю, ви кохаєте короля.

— Але ніколи не казала йому про це, — пробурмотіла вона.

— І ніколи не скажете?

— Хай спершу відсохне мені язик!

— Але подумайте, дочко моя. Таке кохання в душі, як ваша — дар неба, посланий з якоюсь мудрою метою. Людське кохання надто часто буває бураном, що псує грунт, де він росте, але тут це прекрасна квітка, вся пахнуча смиренством і доброчесністю.

— Ах! Я намагалась вирвати його з мого серця.

— Ні, навпаки, старайтесь зміцнювати коріння квітки у вашому серці. Якби король знайшов у вас трохи ніжності, якусь ознаку того, що його прив'язаність має відгук у вашій душі, може, вам удалося б здійснити честолюбні мрії, і Людовік, підтриманий близькістю до вашої благородної натури, міг би жити в дусі церкви, а не тільки формально вважатися в її рядах. Усе це могло б вирости з кохання, яке ви ховаєте, мов воно носить на собі печать ганьби.

Мадам де Ментенон навіть трохи підвелась зі свого місця і дивилася то на прелата, то на сповідника очима, в глибині яких виднівся затаєних жах.

— Чи може бути, що я зрозуміла вас!'— задихаючись, промовила вона. — Який зміст криється за цими словами? Не можете ж ви радити мені…

Єзуїт устав, випроставшись перед нею на весь зріст.

— Дочко моя, ми ніколи не даємо поради, негідної нашого сану. Ми маємо на увазі інтереси святої церкви, а вони потребують вашого одруження з королем.

— Одружитися з королем! — Усе в кімнаті закрутилось перед її розширеними жахом очима. — Одружитися з королем!

— Це найкраща надія на майбутнє. Ми бачимо у вас другу Жанну д'Арк, рятівницю Франції й її короля.

Мадам де Ментенон кілька хвилин сиділа мовчки. Обличчя її набрало звичайного спокійного вигляду, а очі неуважно дивилися на вишивання, тимчасом як вона обмірковувала в думці все сказане.

— Але справді ж… справді ж цього не може бути, — нарешті промовила вона. — Нащо вигадувати плани, які ніколи не можуть здійснитися?

— Чому?

— Хто з королів Франції був одружений із своєю підданою? Дивіться: кожна з європейських принцес простягає йому руку. Королева Франції повинна бути особою царської крові, як і остання покійна королева.

— Все це можна перемогти.

— А потім інтереси держави. Якщо король має намір одружитися, то він повинен зробити це заради могутнього союзу, підтримання дружби з сусідньою нацією або, нарешті, щоб придбати як придане за нареченою якусь провінцію.

— Вашим приданим, дочко моя, були б ті дари духу й плоті, якими обдарувало вас небо. У короля досить і грошей і володінь. Що ж до держави, то чим можна краще прислужитися державі, як не певністю, що в майбутньому король буде звільнений від тих сцен, які бувають тепер у цьому палаці?

— О, якби це справді було так! Але подумайте, отче мій, про тих, що оточують його: про дофіна, брата, міністрів. Ви знаєте, як це не сподобається їм і як їм легко примусити короля змінити його наміри. Ні, ні, це мрія, отче мій; цього ніколи не може бути.

Обличчя духовних осіб, які досі відкидали її слова усмішкою й заперечливим жестом, тепер затуманились, наче де Ментенон дійсно згадала про справжню перешкоду.

— Дочко моя, — серйозно промовив єзуїт, — в цьому ви повинні покладатися на церкву. Можливо, і ми маємо деякий вплив на короля-і можемо навернути його на шлях істинний, навіть всупереч, коли треба буде, бажанню його рідних. Тільки майбутнє може показати, на чиєму боці сила. Але ви? Кохання й обов'язок ведуть вас на один і той же шлях, і церква може цілком покладатися на вас?

— До останнього подиху, отче мій.

— А ви можете покладатися-на церкву. Вона послужать вам, якщо й ви послужите їй.

— У мене не може бути бажань, вищих за ці.

— Ви будете нашою дичкою, нашою владаркою, нашою заступницею, і ви загоїте рани страждущої церкви.

— Ах, якби я могла зробити це!

— Так, ви можете. Доки єресь існує в країні, для істинно віруючих не може бути ні миру, ні спокою; це та плямочка цвілі, яка в майбутньому може зіпсувати весь плід, коли своєчасно не звернути на неї уваги.

— Чого ж ви бажаєте, отче мій?

— Гугенотів не повинно бути у Франції. Їх треба вигнати. Козлища хай відокремляться від овець. Король уже вагається. Лувуа тепер наш друг. Якщо й ви будете з нами, все буде гаразд.

— Але, отче мій, уявіть, як багато їх!

— Тим більше необхідно їх вигнати.

— І подумайте про страждання, які доведеться їм перетерпіти у вигнанні.

— Сцілення в їхніх руках.

— Це правда. Але все ж мені шкода цих людей.

Отец Лашез і єпископ похитали головами.

— Так ви заступалися б за ворогів бога?

— Ні, ні; якщо вони справді вороги його.

— Чи можете ви ще сумніватися у цьому? Чи можливо, щоб ваше серце ще схилялося до єресі ваших юних років?

— Ні, ні, отче мій; але жорстоко й протиприродно забути, що мій батько й дід…

— Ну, вони самі дали відповідь перед богом за свої гріхи… Чи можливо ж, що церква помиляється у вас? Ви відмовляєте їй у першій її просьбі, зверненій до вас? Ви ладні прийняти нашу допомогу і разом з тим не хочете допомогти нам.

Мадам де Ментенон підвелася з виглядом, який свідчив, що вона остаточно вирішила щось.

— Ви мудріші за мене, — промовила вона, — і вам вручені інтереси церкви.