Вигнанці - Конан Дойл Артур

Ви розумієте мене?

Де Катіна вклонився.

— Що ж я хочу сказати?

— Я гадаю, що ви хочете сказати, що боретесь із згаданою дамою за королівську милість.

— Закликаю небо в свідки, що я не думаю про себе особисто. Я борюся з дияволом за душу короля.

— Це те саме, мадам.

Вона усміхнулась.

— Якби тіло короля було в небезпеці, я покликала б на допомогу його вірних охоронців, але тут ідеться про щось далеко важливіше. Отже, скажіть мені, о котрій годині король має бути у маркізи?

— О четвертій, мадам.

— Дякую вам. Ви зробили мені послугу, якої я ніколи не забуду.

— Король іде, мадам, — сказала Нанон, просуваючи в двері голову.

— Значить, вам треба йти, капітан. Пройдіть через другу кімнату в коридор. І візьміть ось це. Тут виклад католицької віри, твір Боссюета. Він пом'якшив серця інших, може, пом'якшить і ваше. Тепер прощайте.

Де Катіна вийшов у другі двері. На порозі він оглянувся. Де Ментенон стояла спиною до нього, піднявши руку до каміна. В ту мить, коли він глянув на неї, вона повернулась, і він міг розглядіти, що вона робила. Де Ментенон пересувала назад стрілку годинника.

Розділ IX

КОРОЛЬ РОЗВАЖАЄТЬСЯ

Тільки-но капітан де Катіна вийшов в одні двері, як мадмуазель Нанон відчинила другі, і король увійшов у кімнату. Мадам де Ментенон, приємно усміхаючись, низько присіла перед ним. Але на обличчі гостя не з'явилась усмішка на відповідь їй. Він кинувся у вільне крісло, надув Туби і насупив брови.

— Однак це дуже поганий комплімент мені, — вигукнула вона з веселістю, яку вміла виявляти щоразу, коли треба було розвіяти похмурий настрій короля. — Моя темна кімната вже кинула на вас тінь.

— Ні, не вона. Отець Лашез і єпископ із Мо весь час ганялися за мною, наче собаки за оленем, і товкли про мої обов'язки, моє становище, мої гріхи, причому наприкінці цих умовлянь неминуче з'являвся на сцену страшний суд і пекельний вогонь.

— Чого ж вони хочуть від вашої величності?

— Щоб я зламав присягу, дану мною, коли я сходив на престол, і ще раніше моїм дідом. Вони хочуть, щоб я скасував Нантський едикт і вигнав гугенотів з Франції.

— О, вашій величності не слід тривожити себе такими речами.

— Ви не хотіли б, мадам, щоб я це зробив?

— Ні в якому. разі, якщо це може засмутити вашу величність.

— Може, у вас лишилась деяка прихильність до релігії вашої юності?

— Ні, ваша величність, я ненавиджу єресь.

— А проте не хочете вигнання єретиків?

— Пригадайте, ваша величність, що всемогутній може, коли буде на те його воля, схилити серця їх до блага, як він схилив моє. Чи не краще вам залишити їх у руках божих?

— Слово честі, це прекрасно сказано, — зауважив Людовік, і обличчя його проясніло. — Побачимо, що на це може відповісти отець Лашез. Важко слухати загрози вічними муками тільки за те, що не бажаєш згубити своє королівство. Вічні муки! Я бачив обличчя чоловіка, який пробув у Бастілії лише п'ятнадцять років. Воно вже було схоже на страшний літопис; кожна година історії злочинця ще за життя була відзначена рубцем або зморшкою. А вічність?

Він здригнувся від самої цієї думки, і вираз жаху майнув у його очах. Вищі мотиви мало впливали на душу короля, як це давно помітили близькі до нього, але жах майбутнього життя страшив Людовіка.

— Нащо думати про такі речі, ваша величність? — спитала мадам де Ментенон своїм звучним заспокійливим голосом. Чого боятися вам, істинному синові церкви?

— Так ви думаєте, що я спасусь?

— Звичайно, ваша величність.

— Але ж я грішив, і багато грішив. Ви самі не раз казали мені це.

— Це вже все минуло, ваша величність. Хто не був грішний? Ви відвернулися від спокуси і безперечно заслужили прощення.

— Мені хотілося б, щоб королева була ще жива. Вона побачила б, що я став кращий.

— Я сама бажала б цього, ваша величність.

— І вона знала б, що цією зміною я завдячую вам. О, Франсуаза, ви мій ангел-охоронець у плоті. Чим я можу віддячити вам за все, зроблене для мене?

Він нагнувся, і взяв її за руку. Але при цьому доторку в очах короля нараз спалахнув огонь пристрасті, і він простяг руку, щоб обняти жінку. Мадам де Ментенон швидко встала з місця, уникаючи цих обіймів.

— Ваша величність! — промовила вона, підіймаючи палець.

Обличчя її набрало суворого виразу.

— Маєте рацію, маєте рацію, Франсуаза. Сядьте, будь ласка, я зумію стримати себе. Усе та сама вишивка!

Він підняв один край шовковистого полотна. Де Ментенон сіла знову на своє місце, попереду кинувши швидкий пронизливий погляд на співбесідника, і, взявши на коліна другий край вишивки, взялася знову до роботи.

— Так, ваша величність. Це сцена з полювання у ваших лісах, у Фонтенебло. Ось олень, за яким женуться собаки і пишна кавалькада кавалерів та дам. Ви виїздили сьогодні, ваша величність?

— Ні. Чому у вас таке крижане серце, Франсуаза?

— Хотіла би, щоб воно було крижаним, ваша величність. А може, ви полювали з соколами?

— Ні. Мабуть, кохання мужчини ніколи не торкалось вашого серця. А тим часом ви були дружиною.

— Певніше, сиділкою, а не дружиною, ваша величність. Подивіться, що то за дама в парку? Напевне, мадмуазель. Я не знала, що вона повернулася з Шуазі.

Але король не хотів міняти розмови.

— Так ви не любили цього Скаррона? — казав він. — Я чув, що він був старий і шкутильгав, як деякі з його віршів.

— Не говоріть так про нього, ваша величність. Я була вдячна йому; я поважала його; я була піддана йому.

— Але не кохали?

— Навіщо вам знати таємниці жіночого серця?

— Ви не кохали його, Франсуаза?

— У всякому разі я виконувала свій обов'язок перед ним.

— Так це серце монахині ще не знало кохання?

— Не питайте мене, ваша величність.

— Воно ніколи…

— Змилуйтесь, ваша величність, благаю вас!

— Але я повинен знати, бо від вашої відповіді залежить мій душевний спокій.

— Ваші слова засмучують мене до глибини душі.

— Невже, Франсуаза, ви не почували у вашому серці ні найменшої іскри кохання, яке горить у моєму?

Монарх піднявся і благаючи простяг руки до своєї співбесідниці. Вона відступила на кілька кроків і схилила голову.

— Будьте певні тільки в тому, ваша величність, — промовила вона, — що хоч би я любила вас, як ніколи ще ні одна жінка не любила мужчину, то й тоді я швидше кинулась би з цього вікна вниз на мармурову терасу, ніж натякнула б вам про це хоч єдиним словом чи рухом.

— А чому, Франсуаза?

— Тому, ваша величність, що найвища мета мого земного життя (так принаймні здається мені) — обернути ваш дух до більш високих речей, і ніхто так добре не знає величі й благородства вашої душі, як я.

— Хіба моє кохання таке низьке?

— Ви витратили занадто багато думок і часу на кохання до жінок. А тепер, сір, роки минають, і наближається день, коли навіть вам доведеться дати відповідь за свої вчинки і найпотаємніші думки. Я хочу, щоб ви прожили решту свого життя, упорядковуючи церкву, і показали благородний приклад вашим підданим та виправили зло, яке ви, може, заподіяли в минулому.

Король, застогнавши, упав у крісло.

— Знову те саме, — промовив він. — Та ви ще гірші за отця Лашеза й Боссюета.

— Ні, ні! — весело перебила вона з ніколи не зраджуючим її тактом. — Я набридла вам, тоді як ви зробили мені високу честь, відвідавши мене в моїй келії. Це, справді, чорна невдячність моя, і я була б справедливо покарана, коли б ви не поділили завтра зі мною моєї самотності і тим затьмарили весь день. Але скажіть, сір, як посувається будівництво в Марлі? Я горю від нетерпіння знати, чи діятиме великий фонтан.

— Так, фонтан прекрасно б'є, але Мансар занадто відсунув правий флігель. Я зробив з нього непоганого архітектора, але ще доводиться вчити його багато чого. Сьогодні я показав йому на плані цю помилку, і він обіцяв мені виправити її.

— А скільки коштуватиме ця зміна, ваша величність?

— Кілька мільйонів ліврів, зате вигляд з південного боку буде далеко кращий. Я забрав під будинок ще милю землі праворуч, бо там жило багато бідняків, халупи яких були не дуже гарні.

— А чому ви не їздили сьогодні верхи, ваша величність?

— Це не дає мені ні найменшої приємності. Був час, що кров у мене закипала, коли заграє ріг чи затупотять копита, але тепер усе це тільки стомлює мене.

— А полювання з соколами?

— Мене й це більше не цікавить.

— Але ж вам потрібні якісь розваги, сір?

— Що може бути нудніше за розваги, які вже не розважають? Не знаю, як це вийшло. Коли я був хлопцем, мене й матір весь час ганяли з місця на місце. Тоді проти нас бунтувала Фронда, а Париж кипів заколотами, — і все ж, навіть життя серед небезпек здавалося мені ясним, новим, повним інтересу. А тепер, коли скрізь безхмарно, коли голос мій — перший у Франції, а голос Франції — перший в Європі, все здається мені стомлюючим і нудним. Яка користь від утіхи, коли вона набридає мені, як тільки я її спробую?

— Справжня втіха, сір, полягає лише в ясності духу, в спокої совісті. І хіба не природно, що, коли насувається старість, наші думки забарвлюються у більш серйозний колір? Якби було інакше, ми могли б докоряти собі за те, що не дістали ніякої користі з уроків, даних нам життям.

— Можливо, але у всякому разі сумно й нудно почувати, що вже ніщо більше не цікавить тебе. Але хто це стукає?

— Це моя компаньйонка. Що треба, мадмуазель?

— Прийшов мосьє Корнель читати королеві, — відповіла молода дівчина, відчиняючи двері.

— Ах, так, ваша величність. Я знаю, як часом докучає дурна жіноча балаканина, а тому запросила декого розумнішого розважити вас. Мав прийти мосьє Расін, але мені переказали, що він упав з коня, і замість себе він прислав свого друга. Дозволите йому увійти?

— Як бажаєте, мадам, як бажаєте, — байдуже відповів король.

На знак компаньйонки в кімнату ввійшов маленький чоловічок, хворобливий на вигляд, з хитрим, жвавим обличчям і довгим сивим волоссям, що спадало на плечі. Він тричі низько вклонився і потім несміливо сів на самий краєчок стільчика, з якого господиня зняла свою робочу корзинку. Вона усміхнулась і кивнула поетові головою, підбадьорюючи його, а король з покірним виглядом відкинувся на спинку крісла.

— Накажете комедію, чи трагедію, чи комічну пастораль? — несміливо спитав Корнель.

— Тільки не комічну пастораль, — рішуче сказав король. — Такі речі можна грати, а не "читати: вони приємніші для ока, ніж для слуху.

Поет уклонився на знак згоди.

— І не трагедію, мосьє, — додала мадам де Ментенон, підводячи очі від роботи.