Дженні Герхардт - Драйзер Теодор

Дженні не повели на ешафот, не закинули до в'язниці, як карали таких, як вона, декілька століть тому, але забобони й байдужість тих, що оточували її, заважали їм бачити у її становищі щось інше, крім підлого і зловмисного порушення законів суспільства, а це каралося загальним презирством. їй залишалося тільки уникати косих поглядів і мовчки переживати велику зміну, що відбувалася в ній. Як не дивно, вона не відчувала зайбих докорів совісті, безплідного жалю. Серце її було чисте, на душі легко й спокійно. Правда, горе її не забулося, але воно втратило колишню гостроту — лишилася тільки тьмяна невпевненість і здивування, від яких іноді очі Дженні заливало слізьми.

Ви чули воркування лісової горлиці серед тиші літнього дня; вам доводилось зупинятись над невідомим джерелом, що струмує й дзюркотить у гущавині, де жодне вухо не "може його почути. Під мертвим торішнім листям, під сніговими шатами розкриваються скромні проліски, немов відгукуючись на весняну синяву неба. Так зароджується й нове життя.

Дженні залишилася сама, але, як лісова горлиця, вона вся була ласкавою піснею літа. Вона клопоталася по господарству і спокійно, покірливо ждала ^звершення того, що в ній відбувалось і для чого вона служила зрештою тільки священною посудиною. В години дозвілля вона поринала у мирні роздуми, начебто заворожена чудом життя. Коли ж їй доводилося особливо багато клопотатись, допомагаючи матері, Дженні іноді починала стиха наспівувати, бо за роботою легше було все забути. І завжди вона дивилася в майбутнє спокійно, з ясною і безтрепетною мужністю. Далеко не всі жінки здатні на це. Шкода, що природа взагалі дозволяє нікчемним натурам ставати матерями. Жінки, достойні цього імені, дійшовши дозрілості, втішаються материнством і з гордістю і задоволенням виконують свій великий обов'язок перед родом людським.

Дженні, віком своїм майже дитина, фізично й духовно була вже дорослою жінкою, але ще не мала виразного уявлення про життя і про своє місце в ньому. Незвичний випадок, що спричинився до її теперішнього ненормального становища, був певною мірою даниною її гідності. Він підтверджував її мужність, чулість, готовність жертвувати собою заради того, що вона вважала своїм обов'язком. І якщо це призвело до несподіваних наслідків, які поклали на неї нову, ще тяжчу й складнішу відповідальність,— це сталося тому, що інстинкт самозбереження був у неї не настільки розвинений, як інші почуття. Інколи вона думала про майбутнє народження дитини із страхом і збентеженням, побоюючись, що коли-небудь вона ще й докорятиме їй; але відчуття одвічної справедливості завжди рятувало її і не дозволяло їй остаточно занепасти духом. Вона вважала, що люди не можуть бути навмисно жорстокими. У ній жило невиразне уявлення про божеську доброту й справедливість. Життя чудове в найгірші і в найкращі години свої, воно завжди було прекрасним.

До таких думок вона дійшла не одразу, а протягом довгих місяців очікування. Як чудово бути матір'ю, навіть і в таких важких умовах! Дженні відчувала, що полюбить свою дитину й буде їй доброю матір'ю, якщо тільки життя дозволить. Але в тім-то й річ — чи дозволить життя?

Треба було багато що зробити: пошити все потрібне для дитини, подбати про власне здоров'я, про харчування. До того ж Дженні весь час боялась, як би раптом не повернувся батько; але цього не трапилось. Звернулися до старого лікаря, що завжди лікував усіх членів родини Герхардта, чим би вони не хворіли,— до лікаря Елуонге-ра, і він дав декілька ділових і розумних порад. Релігійні

догми не завадили цьому синові лютеранської церкви стати великодушним лікарем і на підставі багатолітнього досвіду прийти до висновку, що в світі є багато такого, що й не снилося нашим мудрецям і що не вкладається у наші дрібні обивательські уявлення про життя.

— Так, так,— сказав він, коли м-с Герхардт розповіла йому про свої побоювання.— Але ви не горюйте. Такі речі трапляються частіше, ніж ви думаєте. Якби ви знали про життя й про ваших сусідів стільки ж, скільки знаю я, ви не стали б плакати. Ваша дочка чудово це перенесе. У неї відмінне здоров'я. А потім вона може куди-небудь поїхати і ніхто ні про що не дізнається. Чи варто засмучуватися заради того, що скажуть сусіди? Це не такий рідкісний випадок, як вам здається.

М-с Герхардт зітхнула з полегшенням. Який він розумний, цей лікар, його слова трохи підбадьорили її. А Дженні вислухала його з цікавістю й без страху. Вона думала не про себе, а про дитину, і неодмінно хотіла виконати все, що було наказано. Лікар поцікавився, хто батько дитини; почувши відповідь, він звів очі догори.

— Що й казати, — промовив він, — дитина повинна бути особлива.

Нарешті настала година, коли дитині належало з'явитися на світ. При цьому був присутній лікар Елуонгер, йому допомагала м-с Герхардт, яка, бувши матір'ю шести дітей, достеменно знала, що треба робити. Все минуло щасливо; почувши перший крик новонародженого, Дженні усім єством потяглася до нього. її дитина! Це була крихітна дівчинка,— квола, безпорадна, вона так потребувала материнського піклування. Коли дитину викупали й сповили, Дженні з трепетом, з безмежною радістю під несла її до грудей. її дитя, її дочка! Дженні жадала жити й працювати заради неї, і навіть зараз, зовсім квола, раділа з того, що взагалі здоров'я у неї міцне. Лікар Елуонгер запевняв, що вона швидко одужає. Він вважав, що їй доведеться лежати в ліжку аж ніяк не більше, як два тижні. І справді, вже через десять днів вона була на ногах, бадьора й міцна, як завжди. Дженні була з природи дужа й здорова і мала всі якості, потрібн: ідеальній матері.

Вирішальна година проминула, й життя пішло майже по-старому. Сестри й брати, крім Басса, були надто молоді, щоб толком зрозуміти, що трапилось, і повірили,

є*

83

коли їм сказали, начебто Дженні одружилась з сенатором Брендером, який скоро після цього раптово помер. Вони нічого не знали про дитину, поки вона не народилася. М-с Герхардт боялася сусідів, які завжди за всім стежили і все знали. Дженні нізащо б не витримала цього становища, але саме в цей час Басе, що незадовго до цього влаштувався у Клівленді, написав їй, що, як тільки вона зовсім одужає, вся родина повинна переїхати до нього й почати нове життя. У Клівленді діла в розквіті Виїхавши з Колумбуса, вони ніколи більше не зустрінуться з теперішніми своїми сусідами, і Дженні зможе знайти собі якусь роботу. А поки що вона залишалася вдома.

Розділ XII

У той час, коли Басе потрапив до Клівленда, місто зростало не днями, а годинами, і це видовище одразу відновило душевну рівновагу юнака й викликало надію, що він полагодить і власні справи, й справи родини. "Тільки б вони приїхали,— думав він.— Тільки б їм знайти роботу,— тоді все піде, як треба". Тут ніщо не промовляло про нещастя, які недавно спіткали родину, тут не було знайомих, один вигляд яких нагадував би давнішні нещастя. Все було насичене діяльністю, енергією. Здавалося, варто лише звернути за ріг, щоб звільнитися від минулих днів і минулих провин. У кожному новому кварталі розкривався новий світ.

Басе швидко знайшов роботу в тютюновій крамниці і, прослуживши там місяця півтора, почав писати додому, викладаючи свої райдужні плани. Дженні повинна приїхати, як тільки зможе, а потім, коли вона знайде роботу, слідом за нею приїдуть і інші. 'Для дівчат її віку роботи вистачає. Тимчасово вона може оселитися разом з ним; а може, пощастить взяти в оренду будиночок з тих, які віддають тут за п'ятнадцять доларів на місяць. Тут є великі крамниці меблів, де можна купити все потрібне устаткування в розстрочку на цілком прийнятних умовах. Мати візьме на себе господарство. Вони житимуть в зовсім новому оточенні, ніхто їх не знатиме й не плестиме пліток про них. Вони почнуть життя спочатку й стануть порядними, шановними людьми, що досягають успіху.

Заполонений мріями і сподіваннями, які завжди хвилюють молоду, недосвідчену істоту на новому місці, серед нових людей, Басе, нарешті, Написав Дженні, щоб вона виїжджала негайно. В цей час її дитині минуло півроку. Тут є театри, писав Басе, красиві вулиці. Пароплави з озер заходять до самого центра міста. Клівленд дивовижне місто, і воно, дуже швидко зростає. Це найбільш подобалося Бассу в його новому житті.

Все це справило на м-е Герхардт, Дженні і інших членів родини надзвичайне враження. М-с Герхардт надто близько брала до серця наслідки провини Дженні й тепер наполягала на тому, щоб пораду Басса здійснити негайно. З природи вона була така життєрадісна й далека від смутку, що зараз зовсім захопилась сліпучими перспективами життя у Клівленді і вже бачила здійсненою свою одвічну мрію не тільки про затишний будиночок, але й про блискуче майбутнє дітей. "Звичайно, вони знайдуть роботу", говорила вона. Басе має рацію. їй завжди хотілося, щоб чоловік переїхав до якогось великого міста, але він не хотів. А тепер це потрібно, і вони поїдуть і житимуть краще, ніж будь-коли.

І Герхардт пристав до її думки. У відповідь на лист дружини він написав, що з його боку було б нерозумно відмовитися від місця, але якщо, на думку Басса, вони можуть влаштуватись у Клівленді, то, мабуть, нехай переїжджають. Він тим більш охочіше приймав цей план, що його мало не до нестями доводили тривожні думки про те, як прогодувати родину й сплатити прострочені борги. Кожного тижня він відкладав зі своєї получки п'ять доларів і посилав їх дружині. Три долари він витрачав на їжу і п'ятдесят центів залишав на дрібні витрати: на карнавку у церкві, на жменю тютюну й дуже рідко — на келишок пива. Крім того, щотижня він відкладав півтора долари в копилку. Житлом йому був голий незатишний куток на горищі фабрики. До дев'ятої години вечора Герхардт самотньо сидів на порозі фабрики, дивлячись на безлюдні, глухі вулиці, а потім забирався на горище; тут, у задушливому смороді машинного масла, який підіймався від перших поверхів, при світлі лойової свічки, старий так само самотньо закінчував свій день: читав німецьку газету, замислювався, схрестивши руки на грудях, а потім у темряві схилявся на коліна біля відчиненого вікна й, помолившись на ніч, витягався на своєму твердому ліжку. Дні тягнулися нескінченно довго, майбутнє здавалося похмурим і безрадісним.