Тіні в раю - Ремарк Еріх Марія
Бо навіть перев'язати рани у камері — це була неабияка мужність. Траплялося, що людей, які на це наважувалися, просто забивали до смерті як саботажників. Ґрефенгайм пригадував жертв, яких приволікали назад у камеру. Вони були майже нерухомі, дивилися гарячими і блискучими очима з застиглим виразом тихого божевілля, дехто ще міг шепотіти хриплим від криків голосом: "Мені пощастило, вони мене відпустили!" "Відпустили" означало, що їх не заволокли в підвал, де до смерті затоптали б ногами, або не кинули в концтабір, де катували б доти, доки вони з розпачу не кинулись би на колючий електричний дріт.
Одного разу Ґрефенгайм знову повернувся. Свій кабінет він уже давно передав іншому лікареві. Його наступник запропонував заплатити йому тридцять тисяч марок, врешті заплатив тільки тисячу, хоч сам кабінет був вартий трьохсот. А все було так: одного прекрасного дня з'явився унтерштурмфюрер, родич наступника, і поставив Ґрефенгайма перед вибором — або через нелегальне лікування пацієнтів він кине лікаря до концтабору, або той візьме тисячу марок і напише розписку на тридцять. Ґрефенгайм знав, що обрати. Зрештою, його дружина вже і так дозріла до будинку для божевільних. Але все одно не хотіла розлучатися. Жінка свято вірила, що саме вона — останній порятунок Ґрефенгайма, саме через неї його ще не кинули до концтабору. Вона погоджувалася розлучитися тільки за умови, що Ґрефенгайму дозволять покинути країну. Вона хотіла знати, що він у безпеці. Тоді Ґрефенгайму нарешті трохи поталанило. Однієї ночі до нього завітав унтерштурмфюрер, який на той час уже здобув звання обер-штурмфюрера. Він був у цивільному і, трохи провагавшись, попросив Ґрефенгайма зробити аборт його коханці. Він був одружений, а його дружина не поділяла націонал-соціалістичних ідей, що треба народжувати якнайбільше дітей, навіть якщо в процесі продукування потомства братимуть участь кілька кровних ліній. Вона вважала, що її кровної лінії цілком достатньо. Ґрефенгайм спершу відмовлявся. Думав, що це — пастка. Він обачно пояснив, що його наступник — теж лікар і оберштурмфюрер може звернутися до нього, крім того, він навіть його родич і завдячує йому — Ґрефенгайм натякнув на це дуже обережно — велетенським статком. Оберштурмфюрер цілком відкинув цю ідею. "Та падлюка не хоче, — пояснив він. — Я здалека заговорив про це. А ця сволота прочитала мені цілу лекцію про спадкові риси, генофонд нації та іншу маячню. От бачите, яка буває вдячність! А без мене він вашого кабінету не отримав би ніколи!" В очах добре вгодованого оберштурмфюрера Ґрефенгайм не побачив і тіні іронії. "А ви — інша річ, — пояснив чоловік. — Усе залишиться між нами. Мій шваґер, паскуда така, рано чи пізно все вибовкає. Або шантажуватиме мене все життя". — "Ви б теж змогли його шантажувати: через заборонене хірургічне втручання", — наважився відповісти Ґрефенгайм. "Я простий солдат, — відповів оберштурмфюрер. — Я на такому не знаюся. А з вами, дорогенький, усе простіше. З вами ми точно домовимося. Бо вам заборонено працювати, а мені заборонено допускати аборт; отож ми обидва нічим не ризикуємо. Вона прийде до вас сьогодні вночі, а вранці піде додому. Домовилися?" — "Ні!" — з-за дверей відповіла пані Ґрефенгайм.
Вона підслухала всю розмову, хоч страх і роздирав її душу. Наче привид, стояла вона, тримаючись за двері. Ґрефенгайм скочив на рівні ноги.
"Дайте мені спокій! — сказала жінка. — Я чула все. Ти нічого не робитимеш! Нічого, аж поки не отримаєш дозвіл на виїзд. Це — ціна за роботу. Подбайте про дозвіл", — обернулася вона до оберштурмфюрера.
Той намагався пояснити їй, що це не він вирішує. Але жінка була вперта. Він збирався вже був піти. Але дружина Ґрефенгайма вдалася до погроз — вона донесе на нього керівництву. Хто їй повірить? Одне свідчення проти іншого, її слова проти його. Одначе він кинувся обіцяти їй золоті гори, вона не повелася. Спершу дозвіл на виїзд, тоді — аборт.
Зрештою сталося неможливе. У хащах цього бюрократичного царства жахів деколи траплялися і такі оази. Коханка оберштурмфюрера прийшла приблизно через два тижні, вночі. Коли все було зроблено, нацист пояснив Ґрефенгайму, що він мав іще й третю причину звернутися саме до нього: єврейському лікареві він довіряв більше, ніж дурневі шваґру. Ґрефенгайм до останнього чекав на пастку. Оберштурмфюрер дав йому двісті марок гонорару. Ґрефенгайм відмовився. Тоді оберштурмфюрер насильно запхав йому гроші у кишеню: "Дорогенький, вам вони точно не завадять!" Він справді любив коханку. Ґрефенгайм до кінця не вірив у своє щастя, тому навіть не попрощався з дружиною. Він сподівався, що таким чином підкупить долю. Міркував так: якщо попрощається, то його завернуть. Але вдалося втекти. І ось він сидів у Філадельфії і шкодував, що не поцілував на прощання дружину. Ці думки не давали йому спокою. Відтоді він нічого про неї не чув. Зрештою, невдовзі почалася війна і щось довідатися стало геть неможливо.
Перед готелем "Ройбен" стояв "ролс-ройс" із водієм за кермом. Авто скидалося на золотий зливок серед купи попелу.
— А ось нарешті і кавалер, достойний вас супроводжувати, — сказав Меліков з глибини ллюшевого вестибюля. — Бо в мене, на жаль, зовсім немає часу.
У кутку я побачив Наташу Петровну.
— То ваш імпозантний "ролс-ройс" надворі? — запитав я.
— Взяла напрокат! — відповіла вона. — Так само як і сукні та прикраси, в яких мене фотографують. У мене немає нічого власного, справжнього.
— Голос — ваш власний, а "ролс-ройс" справжній.
— Добре. Але мені все одно ніщо не належить. Отже, я дурисвітка з купою справжніх речей. Так краще?
— Так значно небезпечніше, — відповів я.
— Наташі потрібен кавалер, — пояснив Меліков. — "Ролс-ройс" у неї тільки на сьогоднішній вечір. Завтра його треба буде віддати. Не хочеш на один вечір перетворитися на авантюриста і насолодитися життям?
Я засміявся.
— Уже багато років я живу, як авантюрист. Але без автомобіля. Це щось новеньке.
— У нас іще й водій є, — сказала Наташа Петровна. — Навіть в уніформі. Англійській.
— Мені потрібно перевдягнутися?
— Ні, звісно. Гляньте на мене!
Хоч перевдягатися мені не було в що. Я мав лише два костюми, і кращий із них був на мені.
— Поїдете зі мною? — запитала Наташа Петровна.
— Залюбки!
Це була чудова нагода позбутися думок про Ґрефенгайма.
— Сьогодні в мене буде ще один щасливий день, — сказав я. — Влаштував собі триденну відпустку, але про таку несподіванку не міг і мріяти.
— Ви можете самі собі давати відпустку? Я так не можу.
— Я теж не можу, але я змінюю місце роботи. Через три дні матиму досить вузьке коло обов'язків: заманюватиму клієнтів, вставлятиму картини в рами і працюватиму звичайним слугою в одного торговця картинами.
— А продавати картини теж ви будете?
— Боронь Боже! Сильверс сам продаватиме.
Наташа Петровна якусь мить вивчала мене.
— А чому ви не можете?
— Я кепсько на цьому розуміюся.
— Найкраще зовсім не розумітися на тому, що продаєш. Тоді торгівля краща. Якщо не знаєш дефектів, маєш більшу свободу.
Я розсміявся:
— Звідкіля ви про таке знаєте?
— Іноді я теж продаю. Сукні й капелюшки. — Вона знову мене вивчала. — Але тоді я отримую комісійні. Вам теж їх мали б виплачувати!
— Я ще взагалі нічого не знаю. Може, мені не доведеться підмітати будинок і приносити клієнтам каву. Чи коктейлі.
Ми повільно їхали вулицею, перед нами бовваніли широка, вбрана в кордовий піджак водієва спина і його бежева кепка. Наташа натиснула на кнопку, і з обшитої червоним деревом стінки повільно висунувся складаний столик.
— Коктейлі, — сказала вона і засунула руку в нішу під столом, де стояли склянки й кілька пляшок. — Холодні, мов лід, — пояснила вона. — Останній писк моди. Маленький вбудований холодильник. Що б ви хотіли випити? Горілки, віскі чи мінералки? Горілки. Правда ж?
— Авжеж. — Я глянув на пляшку. — Але ж це справжня російська горілка. Як вона тут опинилася?
— Трунок богів! Навіть краще — нектар! Один із небагатьох приємних наслідків війни. Власник цього автомобіля якось пов'язаний із зовнішньою політикою. Він часто літає до Росії і до Вашингтона. —
Вона засміялася. — Але годі дивуватися, краще насолоджуватися. Мені дозволили її пити.
— А мені — ні.
— Власник автомобіля знає, що я не їздитиму на ньому сама.
Горілка була просто прекрасна. Усе, що я досі пив, здавалося тепер занадто міцним і огидним, наче звичайний спирт.
— Ще по одній? — запитала вона.
— А чом би й ні? Очевидно, така моя доля — наживатися на війні. Мені дозволили приїхати до Америки, бо війна; я знайшов роботу, бо війна; а тепер я п'ю російську горілку, бо знову ж таки — війна. Мимоволі я став паразитом.
Наташа Петровна підморгнула.
— А чому б не стати ним із власної волі? Так значно приємніше.
Ми їхали вгору по П'ятій авеню, вздовж Центрального парку.
— Тут починається ваша територія, — сказала Наташа Петровна.
Невдовзі ми звернули на Вісімдесят шосту вулицю. То була типова широка американська вулиця, втім, вона відразу нагадала мені маленькі німецькі містечка. По обидва боки тулилися цукерні, пивнички, будки з гарячими сосисками.
— А тут іще розмовляють німецькою? — запитав я.
— Та скільки завгодно. Американці великодушні. За таке вони нікого не посадять. Це вам не німці.
— І не росіяни, — відповів я.
Наташа Петровна засміялася.
— Американці теж кидають людей за грати, — зауважила вона. — Наприклад, японців, які тут живуть.
— А ще французів та емігрантів із Європи.
— Думаю, всюди ув'язнюють невинних. Правда ж?
— Можливо. Хай там як, але нацисти, які мешкають на цій вулиці, досі на волі. Чи могли б ми поїхати деінде?
Наташа Петровна якусь мить мовчки дивилася на мене.
— Зазвичай я не така, — мовила задумливо. — У вас є дещо таке, що мене дратує.
— Цікаво. І зі мною це відбувається.
Вона не звернула уваги на мої слова.
— Оте "дещо" — це прихована самовдоволеність, —. пояснила вона. — Вона схована так далеко" що годі знайти. І все одно вона злить. Розумієте?
— Звісно. Я і сам злюся, коли відчуваю таке в інших. Але чому ви мені це розказуєте?
— Щоб вас подратувати, — відповіла Наташа Петровна. — Саме тому. А я? Що вас у мені роздражнює?
— Нічого, — відповів я, розсміявшись.
Вона спаленіла. Я відразу пошкодував, але було вже надто пізно.
— Клятий німець, — сказала тоді.
Вона зблідла і почала уникати мого погляду.
— Можливо, вам буде цікаво знати, що Німеччина позбавила мене громадянства, — відповів я і відразу розлютився, що таке бовкнув.
— Це й не дивно! — Наташа Петровна постукала по шибці.
