Тіні в раю - Ремарк Еріх Марія
— Скажіть новоспеченому мільйонерові, що йому треба купити Ренуара, — і він візьме вас на кпини, бо не знатиме — картина це чи велосипед! Але натякніть лишень, що Ренуар підвищить його соціальний статус, і він відразу купить кілька полотен! Розумієте?
Я слухав із задоволенням. Час від часу Льові давав мені уроки практичного життя, здебільшого після обіду, коли було небагато клієнтів, або ввечері, перш ніж я закінчував роботу в підвалі. Сьогодні це було саме після обіду.
— Знаєте, чому я читаю вам курс лекцій з торгівлі картинами на найвищому рівні? — запитав Льові-старший.
— Щоб підготувати мене до війни у світі бізнесу. Бо іншу війну я вже знаю.
— Ви познайомилися з першою у світі тотальною війною і думаєте, що вона — це щось новеньке. Але у світі бізнесу така війна триває, відколи Земля крутиться навколо Сонця. Тотальна. — Льові потягнувся. — Зокрема і в сімейному житті.
— Ви одружений? — запитав я, щоб перевести мову в інший бік. Не любив, коли війну з чимсь безглуздо порівнювали. Війна була для мене поза межами будь-яких порівнянь, навіть, можливо, і слушних.
— Я — ні! — вмить насупившись, відповів Льові. — Але у мого брата рояться такі думки. Ви тільки уявіть собі! Та це ж трагедія! Він хоче одружитися з якоюсь американською дівулею! Це буде початком нашого кінця.
— З дівулею?
— Так, з такою собі Христиною, з вибіленим пергідролем і начесаним над вухами волоссям, з виряченими, як у скумбрії, очима, і з писком, із якого стирчать аж сорок вісім зубів, щоб жадібно вгризтися в наші тяжко зароблені грошенята. Себто в наші зелені американські долари! Фарбована гієна з кривими ногами, до того ж — обидві праві!
Якусь мить я намагався уявити собі цю картинку.
— Бідна моя матуся! Добре, що вона не дожила до такого, — вів своєї Льові. — Якби вісім років тому її тіло не кремували, зараз би вона у труні перевернулася.
Мене не вистачало, щоб уявити собі ще й цю заплутану балаканину. Але дещо примусило мене стрепенутися, мов сигнал сирени.
— Кремували?
— Ну так, у крематорії. Вона була побожна єврейка, народилася в Польщі. Померла тут. Знаєте…
— Знаю, — квапливо відповів я. — А ваш брат? Чому йому не можна одружуватися?
— Але ж не з американською дівулею! — обурився Льові. — У Нью-Йорку порядних єврейських дівчат більше, ніж будь-де у світі. То чому б і йому такої не знайти? Цілі міські квартали аж кишать ними! Але ж ні, йому треба домогтися свого. Це однаково, що в Єрусалимі одружитися з дівчиною на ім'я Брунгільда.
Я мовчки слухав цей вибух емоцій. Не наважився закинути Льові його антисемітизм навиворіт. Тут було так само, як і на війні: будь-які жарти — недоречні, іронічні порівняння — неприпустимі.
Льові заспокоївся.
— Даруйте, — вибачився він. —Деколи в людини просто уривається терпець. Але з вами я хотів поговорити на зовсім іншу тему. Про паразитів. Учора я спілкувався з одним таким щодо вас. Йому потрібен хтось, хто знається на картинах. Але не так добре, щоб розгледіти якийсь шедевр, а потім продати його конкурентам. Тобто хтось такий, як ви, — який багато не розпатякує, а сидить тихше води, нижче трави. Було б добре, якби ви поговорили з ним. Скажімо, сьогодні годині о шостій вечора. Я вже домовився про зустріч. То як, підете?
— Дуже дякую, — сказав я здивовано. — Я вам справді неймовірно вдячний!
— Зароблятимете ви недуже багато. "Річ не в тому, як починаєш, а в тому, щоб не втратити свого шансу", — казав мій батько. А тут… — Льові обвів рукою свою крамницю, — тут у вас немає жодних шансів.
— Я вдячний, що мав змогу у вас працювати. І вдячний, що ви й далі мені допомагаєте. А чому ви це робите?
— Ніколи не запитуйте чому. — Льові розглядав мене. — І справді, чому? Філантропами нас навряд чи назвеш. Але знаєте чому? Бо ви справляєте враження геть безпорадного.
— Що? — здивувався я.
— Напевно, саме в цьому річ, — відповів Льові і наче й сам здивувався. — Хоч насправді з вашого вигляду цього не скажеш. Але враження саме таке. У мого брата виникла така думка, коли ми про вас говорили. Він вважає, що ви б мали користуватися успіхом у жінок.
— Навіть так? — майже обурено сказав я.
— Не беріть близько до серця. Я вже вам пояснив, що у цьому плані мій брат гірший за носорога. Але до пірата вам точно варто піти. Його прізвище Сильверс. Сьогодні ввечері.
На дверях у Сильверса не було ніякої таблички. Він жив у звичайному приватному будинку. Я очікував, що зустрінуся з якоюсь двоногою акулою. Натомість побачив милого, худорлявого і навіть сором'язливого чоловіка, добре вбраного і стриманого. Наливши мені віскі з содовою, він почав обережно розпитувати. А потім приніс із сусідньої кімнати дві картини і поставив їх на мольберт.
— Яка картина подобається вам більше?
Я показав на праву.
— Чому? — запитав Сильверс.
— Невже обов'язково має бути якась причина?
— Так. І вона мене цікавить. Знаєте, хто художник?
— Це полотна Деґа. Це побачив би кожен.
— Не кожен, — заперечив Сильверс із дивною сором'язливою усмішкою. — Далеко не кожен мій клієнт.
— Чому ж вони їх купують?
— Щоб вдома висіла картина Дега, — меланхолійно відповів Сильверс.
Я пригадав лекцію Льові-старшого. Отже, він не брехав. Ясна річ, Льові я повірив тільки наполовину, бо він був схильний перебільшувати, надто коли у чомусь невпевнений.
— Ці картини — теж емігранти, так само як і ви, — пояснив Сильверс. — І вони часто опиняються у найдивовижніших місцях. Чи добре вони там почуваються — хтозна.
Він приніс із сусідньої кімнати дві акварелі.
— Знаєте, чиї вони?
— Сезанна.
Сильверс здивувався.
— А можете сказати, яка з них краща?
— У Сезанна всі акварелі хороші, — відповів я. — Дорожча мала би бути та, що ліворуч.
— Чому? Бо вона більшого розміру?
— Ні, не тому. Це його пізня робота, виконана майже у стилі кубізму. Дуже красивий пейзаж Провансу з вершиною Сент-Віктуар. У брюссельському музеї висить схожа.
Сильверс змінився на лиці. Він підвівся.
— Де ви раніше працювали? — спитав він різко.
Я пригадав Наташу Петровну.
— Я ніде не працював, — відповів я спокійно. — І на конкурентів теж ні. Я не шпигун. Просто провів якийсь час у брюссельському музеї.
— Коли?
— Підчас окупації. Я там переховувався, потім утік, перетнувши кордон. Саме там і набув своїх скромних знань.
Сильверс знову сів.
— У нашій професії обережність надмірною не буває, — пробурмотів він.
— Чому? — запитав я, радий, що більше не треба нічого пояснювати.
Якусь мить Сильверс вагався.
— Картини — як істоти. Як жінки. Їх не можна показувати направо й наліво, щоб вони не втратили чарівності. І вартості.
— Але ж їх саме для цього і створено?
— Можливо. Але я в цьому не зовсім переконаний. Для торговця важливо, щоб не кожен міг їх розпізнати.
— Дивно. Я думав, що саме це й підвищує ціну.
— Не завжди. Картини, що їх надто часто виставляють на показ, фахівці називають згорілими. Натомість картини, які завжди належали до приватної колекції і яких майже ніхто не бачив, називають цнотливими. Саме за останні платять більше. Не тому, що вони кращі, а тому, що у знавця чи колекціонера прокидається бажання пізнати щось нове.
— І він готовий за це платити?
Сильверс кивнув.
— На жаль, зараз удесятеро більше колекціонерів, ніж знавців. Епоха справжніх знавців-колекціонерів закінчилася після Першої світової війни, 1918 року. За кожним політичним і економічним переворотом наступає фінансовий. І змінюються власники нерухомості. Одні все втрачають, інші багатіють. Старі колекціонери продають, нові приходять, часто вони мають гроші, але не знання. Щоб стати знавцем, потрібен час, терпіння і любов.
Я його уважно слухав. Здавалося, в цій оббитій сірим оксамитом кімнаті з двома мольбертами сховалася загублена тиша мирного часу. На один мольберт Сильверс поставив іще одну картину.
— А цю знаєте?
— Моне. "Макове поле".
— Вона вам подобається?
— Просто неймовірно. Такий спокій! Сонце! Французьке сонце.
— Ми могли б спробувати, — сказав він урешті-решт. — Аж надто багато тут знати не треба. Потрібна надійна людина, яка вміє тримати язик за зубами. Як щодо шести доларів на день?
Я стрепенувся:
— Коли? До обіду чи після?
— Весь день. Але деколи у вас буде вільний час.
— Це приблизно стільки, скільки заробляє хлопчик на побігеньках.
Я вже уявляв, як Сильверс каже, що саме в цьому і полягатиме моя робота. Але він повівся делікатніше: підрахував, скільки заробляють найкращі хлопчики на побігеньках. Сума вийшла менша.
— Я не можу заробляти менше, ніж десять доларів, — сказав я. — У мене борги, які я мушу віддати.
— Вже?
— Так, я винен адвокатові, який вибиває для мене дозвіл на перебування.
Я знав, що Льові розповів про це Сильверсу, але той поводився так, наче відсутність дозволу безчестить мене і йому знову треба подумати. Нарешті хижак вишкірився.
Ми зійшлися на восьми доларах після того, як Сильверс, сором'язливо усміхаючись, повідомив мені, що оскільки я нелегал, то й податків сплачувати не доведеться. Крім того, я не розмовляю вільно англійською. Тут я його і підловив.
— Зате я розмовляю французькою, — зауважив я. — А це у вашому бізнесі важливіше.
Тоді він таки погодився на вісім доларів, пообіцявши, що, коли я впораюся з роботою, ми повернемося до цієї теми.
Повернувшись до готелю, побачив незвичайне видовище. У старомодному вестибюлі горіли всі лампи. Навіть ті, які економна адміністрація вимикала завжди. Навколо столу всередині вестибюля зібралася цікава різношерста компанія. На чолі з Раулем. Він сидів на розі стола у бежевому велетенському костюмі, схожий на гігантську спітнілу жабу, сам стіл, на мій подив, було накрито білою скатертиною, а гостей обслуговував офіціант. Поруч із Раулем сидів Меліков. Крім того, там був Лягманн із пуерториканкою, мексиканець у рожевій краватці, з кам'яним обличчям та неспокійними очима, дуже молодий блондин, який говорив басом, а не високим сопрано, як можна було припустити, дві смоляні брюнетки невизначеного віку — від тридцяти до сорока, — бистроокі, темпераментні та привабливі. А по інший бік від Мелікова — Наташа Петровна.
— Містере Росс! — гукнув Рауль. — Зробіть нам честь!
— Що сталося? — запитав я. — Колективний день народження? Чи хтось виграв у лотерею?
— Сідайте до нас, містере Росс, — відповів Рауль, ледве повер-таючи язиком, і пояснив молодому басовитому блондинові: — Один із моїх рятівників.
