Коля пише Олі, Оля пише Колі - Алексін Анатолій

А вона ж велика й важка. Ти сама бачила. Сьогодні притяг її Тимкові у школу.

Лише там я зрозумів, що справа не тільки в живому куточку, а в тому, що Тимко дуже хоче показати мене своїм приятелям.

— Вони кажуть, ніби Олі набридло зі мною дружити… І не вірять, що вона виїхала. От і нехай знають, що у мене є новий товариш.

Тимко вперше назвав мене своїм товаришем.

Він навмисне довго ходив зі мною шкільним коридором і з усіма знайомив:

— Це Микола Незлобін, мій товариш. Він вчиться у шостому класі.

І чому Тимко так пишається дружбою зі мною? Він хотів, щоб я довше не йшов зі школи й усі встигли мене побачити. Тому він довго тримав мене в живому куточку: знайомив із їжаками, рибами, білими пацюками, черепахою і сонним вужем. Жодна клітка в живому куточку не була порожньою, крім моєї, саморобної. Я вирішив обов'язково знайти якогось птаха й відкрити нову пташину лікарню у Тимка в школі.

Зі школи ми йшли разом із Тимком. Він увесь час про щось мене запитував, щоб усі бачили, — у нас серйозна чоловіча розмова.

По-моєму, Тимко вже починає потроху до мене прив'язуватися. І я до нього теж.

Коля

Оля пише Колі

Дорогий Колю!

Я рада, що Тимко вже назвав тебе своїм товаришем. Адже він дуже стриманий і не кидається такими словами.

Ти не розумієш, чому Тимко пишається дружбою з тобою? Та тому, що кожен хлопчик, мені здається, мріє дружити з тим, хто хоч трошки старший від нього за віком. Хіба ти не хотів би бути близьким товаришем Фелікса?

Тимко засмучується, що народився посеред зими й через це пішов до школи не у сім років, а майже у вісім. Я втішала Тимка тим, що колись давно, в першому класі, пропустила через хворобу цілий навчальний рік і зараз старша майже від усіх своїх однокласників. І від тебе, Колю, теж…

Ти не забув, що у Тимка 29 грудня день народження?

Зроби так, щоб цього дня йому було добре і весело.

Відміть десь на календарі: двадцять дев'яте грудня.

Оля

Оля пише Колі

Дорогий Колю!

Наш рибний порт достроково виконав річний план! У всіх у місті свято, бо це тільки пишеться так просто: "Виконав план". А за цими словами криється і важка робота, і негода, і холод, і шторм… Та я думаю, що коли успіхи легко дістаються, їх не дуже цінують, а коли важко — тоді вони надзвичайно дорогі.

І все наше місто тому має вигляд іменинника.

Завітало свято і до нас у школу. Уяви собі, дали премії усім хлопцям і дівчаткам, хто найбільш активно шефствував над портом. Ці премії поклали до піонерської скарбнички.

І моя премія також лягла у скарбничку. Наші хлопці й дівчата вносять туди все, що одержують за збирання брухту і паперу, щоб улітку поїхати до Ленінграда, як вони кажуть, за свій рахунок.

Я б, звичайно, з радістю знову приїхала до нас у "Сосновий бір", де знаю кожну стежинку, кожний видолинок… Але вже, напевне, не доведеться мені там побувати. І листування наше з тобою перевірятимуть біля старого дуба вже без мене. Ти покажеш усі листи, які одержав… Читати їх, я гадаю, не будуть, а тільки перелічать — і тоді пересвідчаться, що я виконала доручення.

А я твої листи не пришлю: вони завжди зберігатимуться у мене. Я просто надішлю нашому Феліксові довідку про те, що ти "перевиконав завдання" і замість трьох листів на місяць писав іноді значно більше.

Нехай і далі буде так.

Оля

Коля пише Олі

Вітаю тебе, Олю, з премією! Мене ще ніколи ні за що не преміювали. Але головне, що ти поїдеш у Ленінград. Щаслива! Прочитати — це, звичайно, зовсім не те, що побачити на свої власні очі, але ти мені все-таки розкажеш потім у листі про свою поїздку. Гаразд? А я перекажу твого листа нашим. Я взагалі розказую їм про тебе все, що не стосується твоїх завдань. Як ми тоді біля дуба домовилися, пам'ятаєш?..

Вчора так вийшло, що я у Тимка у дворі просто зіткнувся з Феліксом. Він повертався додому.

Фелікс зовсім не здивувався, що зустрів мене:

— Коли Тимко сказав, мені, що у нього з'явився якийсь новий товариш, я одразу зрозумів, що це ти.

— Чому?

— Адже ти допомагаєш Олі виграти заклад!

— Який заклад? Фелікс нічого не відповів.

Він раптом притиснув мене до себе: чи то обійняв, чи то хотів зі мною в жарт поборотися. Я так і не зрозумів.

Коля

Коля пише Олі

Здрастуй, Олю!

Мені справді здається, що ми з Тимком уже трохи прив'язалися одне до одного. Адже у нас з ним зараз багато спільного: він чекає сюрпризу від мене (я повинен допомогти йому відшукати його Олю), а я чекаю якогось сюрпризу від тебе. Хоча я іноді й забуваю про цей сюрприз, просто мені стало самому цікаво з Тимком.

Сьогодні ми пішли на вулицю шукати майбутнього мешканця моєї дерев'яної клітки. Ми робимо це вже не вперше і ніяк не можемо знайти. Тимко обов'язково хоче відшукати хвору пташку, щоб можна було її лікувати, а навесні відпустити на волю.

У нас, Олю, вже настала зима. Мороз добре відпочив і знудився за своєю роботою: осінь якесь одразу перейшла в холодну зиму, без будь-яких там поступових переходів. У нас у дворі навіть лопнуло одне дерево. І лежить на снігу розколоте пополам, ніби у нього стався розрив серця.

Ми з Тимком йшли засніженою вулицею, ліпили білі холодні грудочки й шпурляли їх поперед себе: хто найдалі. Найдалі кидав я. Тимко сказав, що Фелікс своєю лівою рукою може закинути сніжку так далеко, що її знайти не можна. І ще, виявляється, у Фелікса влітку камінці стрибають по воді стільки разів, скільки у мене ніколи не стрибатимуть. Я погодився з Тимком…

Але пташку ми так і не знайшли.

— Невже жодна не обморозилася? — сумував Тимко.

— Та це ж добре! — вигукнув я. — Значить, усі вони живі-здорові! І нехай наша лікарня довше буде порожньою. Знаєш, як було б добре, якби всі лікарні й поліклініки були порожніми!

Та його це, здається, не дуже втішало.

Коля

Оля пише Колі

Дорогий Колю!

Пам'ятаєш, як ти спочатку присилав мені листи на півтора рядка? А зараз пишеш частіше, ніж я. І це зовсім не дивно. Адже виконувати завдання набагато важче, ніж давати їх, тож тобі є про що розповісти мені й про що порадитись.

Артамонов сидить зі мною поряд і передає тобі вітання.

Я давно розповіла йому про наше листування. І він трохи заздрить: теж хоче з ким-небудь листуватися.

Я часто думаю: чому він так змінився? Просто, певно, дівчина, яка живе в Заполяр'ї і про яку пам'ятають на Уралі, на його думку, заслуговує уваги. І ще через рукавичну майстерню… Так я принаймні думаю. Звісно, хотілося б, щоб він і тих, про кого на Уралі не турбуються, теж поважав. Я йому якось сказала про це. З нетерпінням чекаю на твої листи. Скоро ти одержиш мій заповітний сюрприз. Якщо все доведеш до кінця!..

Оля

Коля пише Олі

Я, Олю, й справді почав перевиконувати завдання нашої табірної дружини: пишу тобі частіше, ніж ти мені. Олена Станіславівна думає, що це я уроки почав так акуратно готувати, і навіть кілька разів ставила мене у приклад Нелі: "Бачиш, як Коля старається. Йому, може, навчання й нелегко дається, а він старається…" І звідки вона взяла, ніби мені навчання важко дається?

Але, правду кажучи, я через ці листи іноді не встигаю приготувати уроки. Коли сідаю за лист, то завжди думаю, що напишу коротко, а потім хочеться розповісти тобі й про те, й про се, і думки всілякі висловити. От і виходять довгі листи. Неля якось запитала мене:

— З якого це предмета ти так багато пишеш?

— З літератури, — відповів я їй. — Домашній твір!

— Невже вам так часто задають ці твори?..

— Егеж, так часто. От перейдеш зі свого п'ятого класу в шостий, тоді дізнаєшся! У шостому класі треба не тільки задачки розв'язувати чи щось там зубрити, а ще й самостійно мислити, творити!..

Зараз пишу тобі на уроці: не терпиться сповістити тобі одну новину. Вчора я посварився з Нелею… Через твої листи. Я завжди встигав виймати їх із скриньки вранці, до школи, разом з газетами. А вчора проспав, і Неля сама полізла в поштову скриньку. Вона мені цілий день не віддавала твого листа, а віддала тільки увечері, коли батька й Олени Станіславівни не було вдома.

Я запитую у Нелі:

— Ти чому його цілий день з собою носила?

А вона мені у відповідь:

— Гадала, тобі незручно буде при дорослих.

І таку при цьому фізіономію скорчила, що я не витримав і запитав у неї:

— Ти що собі в голову взяла?

— Та так, — відповідає, — нічого особливого! Просто розумію тепер, чому ти став такий нервовий…

Сіла на свій круглий верткий стільчик і почала потихеньку награвати арію герцога "Серце красуні…".

Я підійшов і закрив кришку піаніно. Сказав, що якщо мої птахи заважали їй грати, то вона заважає мені робити уроки.

— Знову домашній твір писатимеш? — запитала Неля.

Я їй вирішив не пояснювати, що нам з тобою доручили листуватися біля того старого дуба. Але й писати тобі листа я теж уже не міг, а почав навмисно голосно вчити англійську мову…

Прощай, мене викликають до дошки. Не згадуй лихим словом!

Коля

Коля пише Олі

Вчора у Тимка, мені здається, дуже боліла голова. Він нічого не сказав мені про це. Дуже терплячий… Але я, тільки-но прийшов до нього, одразу помітив, що він блідий і смутний. А на столі лежав мокрий рушник: певно, він ним голову обв'язував.

Ти писала, що йому треба більше гуляти. І я сказав:

— Ходімо ще разочок пошукаємо птаха!..

І ми пішли. Але якось так вийшло, що ми птаха майже й не шукали, а розглядали місто, яке носить придумане тобою, Олю, ім'я: Крилате!..

Ми розглядали вулиці, яких зовсім нещодавно не було, нові високі будинки, яких не було й поготів, корпуси нашого алюмінієвого заводу. А один корпус ще тільки починає будуватися. Він стоїть мов якийсь металевий кістяк і потроху обростає цеглою…

Коли я дивлюся, як ростуть будинки чи корпуси заводів, я завжди думаю про людей, які вміють ці будинки будувати. Я не знаю, як це у них так чудово виходить, і вони тому мені здаються чарівниками. А коли я кажу про це кому-небудь, то у відповідь часто сміються: "Подумаєш! Найзвичайнісінька робота… От кораблі запускати в космос — це інша справа!" Але я не згоден. І нові міста теж, мені здається, будують чарівники. Тільки вони дуже скромні, прості й самі не знають, що вони чарівники.

Можливо, мені все це здається тому, що я сам ще нічого не вмію — ні будинки будувати, ні кораблі запускати. Можливо…

Та коли вмітиму, я все одно так думатиму! Я впевнений!

Ти зараз посміхаєшся і думаєш: "Розмріявся! Теж мені філософ!" Так?..

Я й справді, Олю, часто мрію.