Серафіта - Бальзак Оноре де

Він вивчив суспільні закони, гру інтересів, що ґрунтуються на пристрастях, і, здавалося, ще в юні літа освоїв абстрактні поняття, на яких тримаються суспільства. Він корпів над книгами, в яких відображалися колишні людські діяння, потім проводив безсонні ночі у розкішних європейських столицях, прокидався не тільки в ліжку і, мабуть, спав на полі бою в ніч перед битвою й у ніч після перемоги; може, бурхлива молодість кидала його на верхній палубі якогось капорного судна через найконтрастніші країни планети, тому він спізнав сучасні людські діяння. Отже, Вільфрід знав теперішнє й минуле, дві історії — давню й сучасну. Багато таких самих людей, як Вільфрід, мали однаково могутні Руку, Серце й Голову; і так само, як і він, зловживали своєю потрійною владою. І хоч цей чоловік ще своїм тілом перебував близько від грішної частини людства, він, звісно, душею водночас належав до сфери, де головною силою є розум. Незважаючи на серпанок, що огортав його душу, в ньому проявлялися ті невимовні ознаки, що їх помічали лише очі чистих створінь — очі дітей, на чию невинність ще не вплинула жодна погана пристрасть, очі старого, який переборов свою невинність; ці ознаки виказували в ньому Каїна, в якому ще жила надія і який, здавалося, шукав виправдання на краю землі. Мінна бачила в цьому чоловікові славетного каторжника, а Серафіта знала його; обидві вони були "в захваті від нього й жаліли його. Звідки в них було це передчуття? Нічого надто простого або незвичайного не було в ньому. Тільки-но людина хоче проникнути в таємниці природи, де нема нічого таємничого, де тільки треба все побачити, вона помічає, що просте творить у ній чудеса.

— Серафітусе, — сказала одного вечора Мінна через кілька днів після приїзду Вільфріда до Ярвіса, — ви читаєте в душі цього чужинця, а на мене він справляє якесь невизначене враження. Мене кидає від нього то в жар, то в холод, ви, певне, знаєте причину, звідки беруться цей жар і холод, і скажіть мені це, адже ви знаєте все про нього.

— Еге ж, я дізналась про ці причини, — відповів Серафітус, опустивши на очі свої широкі повіки.

— Яким чином? — з цікавістю спитала Мінна.

— Я володію даром ясновидіння, — відповів він. — Ясновидіння — вид внутрішнього бачення, яке проникає скрізь, ти зможеш це зрозуміти тільки через порівняння. У великих містах Європи, де з’являються твори, в яких людська рука намагається відтворити духовний світ так само, як і фізичну природу, є талановиті люди, що виражають думки через мармур. Скульптор обтісує мармур, надає йому певної форми, вкладає в нього певний світ думок. Є мармур, який людська рука наділила властивістю виражати кращу чи гіршу рису людства, більшість людей бачать у ньому постать людини — та й годі, друга, значно менша частина людей, що перебувають на вищому щаблі свого розвитку, бачать втілені митцем у скульптуру думки й милуються її формою; але втаємничені в мистецтво цілком розуміють скульптора: бачачи його мармур, вони вловлюють у ньому цілий світ його думок. Вони і є князями мистецтва, вони носять у собі дзеркало, в якому відбивається природа з усіма своїми найменшими шерехатостями. Отож у мені є щось схоже на дзеркало, в якому відбивається духовний світ з усіма своїми причинами й наслідками. Я розгадую майбутнє й минуле, проникаючи в такий спосіб у людську самотність. "Як?" — знову ти мене спитаєш. Припусти, що мармур став тілом людини, що скульптор несе в собі почуття, пристрасть, ваду чи злочин, чесноти, гріх чи каяття, тоді ти зрозумієш, як я прочитала все в душі чужинця, хоч і не пояснюватиму тобі, що таке ясновидіння, адже щоб збагнути цю властивість, треба нею володіти.

Хоч Вільфрід належав до двох перших, таких різних категорій людства — до сильних і мислячих людей, але його зловживання, неспокійне життя й помилки часто приводили його до віри, бо сумнів має дві сторони: світлу й темну. Вільфрід увібгав цілий світ у свої дві форми — матерію і дух, щоб не перейматися прагненням до незвіданого, бажанням податися світ за очі, що охоплює майже всіх людей, які все знають, усе можуть і всього хочуть. Та ні його знання, ні дії, ні бажання не мали певного спрямування. Він так заповзятливо втікав від громадського життя, як великий грішник шукає монастиря. Вільфрід ніколи не відчував докору сумління, цієї чесноти слабкодухих. Докір сумління — це безсилля, що неодмінно знову спонукає людину до гріха. Тільки каяття — сила, воно — всьому вінець. Але мандруючи світом, з якого Вільфрід зробив собі монастир, він ніде не знайшов бальзаму для своїх ран, ніде не побачив природи, до якої міг би пригорнутись. Розпач висушив у ньому всі джерела бажання. Вільфрід належав до тих умів, які, сповнившись пристрастей, почувають себе сильнішими за ці пристрасті й більше не мають чого стискати в своїх обіймах; умів, які, опустивши нагоду очолити рівних собі, щоб розчавити під копитами своєї кінноти цілі народи, здобули б за будь-яку ціну здатність слугувати якійсь вірі: одне слово, він нагадував величну скелю, що марно чекає удару чарівної палички, після якого, певне, з неї забили б глибокі джерела. До Норвегії Вільфріда закинуло неспокійне життя шукача пригод, і тут, у Ярвісі, його захопила зима. Того дня, коли Вільфрід уперше побачив Серафіту, він зовсім забув усе своє минуле. Дівчина розбудила в ньому почуття, що їх, як він гадав, уже не можна було розбудити. Здавалося, з-під попелу пробилося останнє полум’я почуттів і розвіялося під першим подувом її голосу. Чи бодай комусь випадало колись відчути себе знову молодим і чистим після того, як він зачучверів у старості й погруз у нечистотах? Раптом Вільфрід покохав, як ніколи ще не кохав, покохав таємно, щиро, глибоко, пристрасно. Все єство його переповнював неспокій від самої думки побачити Серафіту. Чекаючи на неї, він подумки переносився в незвідані світи; він німів перед нею, вона зачаровувала його. Тут, під снігами, посеред крижин, виросла на своєму стеблі ця небесна квітка, яка розбуджувала обмануті досі його бажання й вселяла в нього свіжі думки, сподівання й почуття, що клубочаться довкола нас, щоб понести у далекі краї, як на символічних картинах, продиктованих художникам якимсь близьким духом, ангели несуть обранців у небеса. Небесний запах пом’якшував граніт цієї скелі, світло, наділене словом, наповнювало його божественними мелодіями, що супроводжують мандрівника в його дорозі до неба. Врїпивши чашу земної любові, чашу, яку його зуби вщент розтрощили, він помітив іншу дивовижну чашу, де мінилися хвилі, чашу, що збуджує спрагу до непогамовних утіх; до неї він припаде гарячими вустами, сповненими віри, яка анітрохи не примусить заіскритися кришталь. Вільфрід наштовхнувся на нездоланний мідний мур, якого шукав на землі. Тепер він стрімголов мчав до замку Серафіти, щоб освідчитись їй у коханні, яке підганяло його, наче бронзового вершника на казковому коні, вершника, нездатного нічим зворушитись, непохитного, який на прудкій тварині чомусь завжди стає важчим і квапливішим. Вільфрід ішов, щоб розповісти про своє життя і, розказуючи про свої промахи, описати велич душі своєї, змалювати руїни своїх пустель; та тільки-но він проходив через браму й опинявся у полі зору її очей, чия блискотлива синь не знала ніяких меж, він ставав спокійний і упокорений, наче лев, що, накинувшись на жертву на африканській рівнині, раптом сповнюється блаженства й угамовується. Вільфрід відкривав перед собою безодню, в яку падали його гарячкові слова й звідки лунав голос, що змінював його: він ставав хлоп’ям, шістнадцятирічним хлоп’ям, сором’язливим і боязливим перед дівчиною з ясним чолом, перед цією білою постаттю, чий незворушний спокій скидався на жорстоку байдужість людської справедливості. І ця битва припинялася тільки того вечора, коли нарешті вона самим поглядом приголомшувала його, немов шуліка, який, окресливши карколомні кола круг жертви, перш ніж понести до свого гнізда, примушує її заціпеніти. У наших душах точаться тривалі битви, межею яких є одне з наших діянь і які мовби становлять зворотний бік людства. Цей зворотний бік у Господніх руках, а лицьовий — у людських. Серафіта ще раз змогла довести Вільфрідові, що вона знає цей такий різноманітний зворотний бік, який є другим життям у більшості людей. Вона часто казала йому своїм голосом горлиці: "Навіщо вся ця лють?" — коли Вільфрід збирався заволодіти нею, Вільфрід мав удосталь сили і міг обурливо закричати, як він якось закричав у домі пана Бекера, де тільки розповідь цього старого його заспокоїла. Цей такий глумливий, такий брутальний чоловік нарешті побачив, як починало жевріти сяйво зоряної віри в його ночі; він запитував себе, чи, бува, Серафіта не є вигнанкою з вищих сфер, що перебуває в дорозі на батьківщину. Вільфрід не обожнював цієї норвезької лінії, що часто роблять коханці в усіх країнах, він вірив у її божественність. Але чому вона залишилася на дні цього Фіорду? Що вона тут робить? У його голові роїлися запитання, на які не було відповіді. А головне, як складуться взаємини між ними двома? Чому доля закинула його сюди? Серафіта була для нього тією непорушною, але легкою, мов тінь, мармуровою статуєю, якою щойно побачила її Мінна на краю безодні: Серафіта застигала так перед усіма безоднями, де ніщо її не могло зворушити, де вона й бровою не вела, де світло її зіниць і не миготіло. Отже, це було безнадійне кохання, але воно таїло в собі певну цікавість. З тієї миті, коли Вільфрід запідозрив ефірну природу в чаклунці, що розповіла йому про таємниці свого життя в гармонійних снах, він забаг підкорити її собі, взяти її і понести до неба, де, певно, на неї чекали. Він, може представляв би там Людство, Землю. Гордість, це єдине почуття, яке може довго надихати людину, робило б його щасливим за цей тріумф до кінця життя. Від самої цієї думки в його жилах закипала кров, калатало серце. Якщо ж Вільфрід не доможеться успіху, він її знищить. Цілком природно люди нищать те, чим не можуть заволодіти, заперечують те, чого не розуміють, зневажають те, чого прагнуть!

Наступного дня Вільфрід, стурбований думками, що їх йому навіяло незвичайне видовисько, свідком якого він став учора, вирішив поговорити з Давидом, тож він і прийшов до старого служника під тим приводом, ніби хотів розпитати, як почуває себе Серафіта.