Серафіта - Бальзак Оноре де
"Обличчя його, — сказав святий Матвій (Євангеліє від св. Матвія, XVII, 2–5), — як те сонце, засяяло, а одежа його стала біла, як світло… і ось хмара ясна заслонила його учнів". Нарешті, коли небесне світило освітлює тільки істот, що не визнають Господа, яким його слово невідоме і яких ангельські духи зібрали з усіх кінців світу. Бог посилає ангела-винищувача, щоб змінити юрбу непокірного світу, який у неосяжності Всесвіту для нього все одно, що в природі безплідний зародок. Наближаючись на кометі до Землі, ангел-винищувач починає обертати її довкола своєї осі: і тоді континенти стають морським дном, найвищі гори — островами й колись покриті морями поверхні виринають з води, корячись законам Книги буття; Слово Боже тоді знову набирає сили на новій землі, яка зберігає в усіх місцях земну воду й небесний вогонь. На тлі сяйва, яке ангел несе з небес, сонце просто блідне. Тоді, як сказав Ісая (II, 19), "Люди підуть до скельних печер та до пороху в ями"… "…та й скажуть до гір та до скель: "Поспадайте на нас, і позакривайте ви нас від лиця того, хто сидить на престолі, і від гніву агнця!" (Об’явлення св. Иоанна Богослова, VI, 16). Агнець — велика фігура невідомих і переслідуваних ангелів на цьому світі. Христос сказав іще таке: "Щасливі ті, хто страждає! Щасливі простодушні люди! Щасливі ті, хто любить!" У цьому весь Сведенборг: страждати, вірити, любити. Щоб любити, то хіба не слід постраждати й вірити? Любов відроджує силу, а сила приносить мудрість; звідси й розум, бо сила й мудрість складають волю. Бути розумним означає знати, хотіти й могти, це і є три властивості ангельського духа. "Якщо Всесвіт має якийсь сенс, то ось що є найбільш гідним Бога!" — сказав мені святий Мартин, з яким я бачився під час його подорожі до Швеції". Пане Вільфріде, — вів далі Бекер помовчавши, — що означають ці уривки, взяті з великого твору, про який можна мати певне уявлення, лише порівнявши його з потоком світла, з полум’яними зливами? Коли людина пірнає в це сяйво, то її підхоплює страхітлива течія. Поема Дайте Аліг’єрі лише частково досягає того високого ступеня, якого прагне досягти Сведенборг у своїх численних строфах, в яких він зробив відчутними на дотик небесні світи, так само, як Бетховен збудував свої палаци гармонії з тисяч нот, як архітектори спорудили свої собори з тисяч цеглин. Ви поринаєте в них, наче в безодню, де ваш дух не завжди вас підтримує. Звісно, треба мати могутній розум, щоб повернутися звідти живим і здоровим до наших суспільних ідей.
Сведенборг особливо любив барона Серафітуса, — провадив пастор, — прізвище якого за старим шведським звичаєм набуло з незапам’ятних часів латинське закінчення "ус". Барон був найпалкішим послідовником шведського пророка, який відкрив у ньому очі внутрішньої людини й підготував його до життя, відповідного до наказів небес. Він шукав серед жінок ангельський дух, Сведенборг знайшов йому його в одному з видінь. Його нареченою стала дочка лондонського шевця, в якій, за словами Сведенборга, розквітало небесне життя й чиї внутрішні випробування звершились. Після перетворення пророка барон приїхав до Ярвіса, щоб згідно з приписами святої молитви відсвяткувати тут своє небесне весілля. Щодо мене, пане Вільфріде, то я, не будучи ясновидцем, бачив тільки земні діяння цього подружжя: їхнє життя нагадувало життя тих святих, чесноти яких складають славу римської церкви. Вони полегшили вбогість місцевих жителів, давши всім їм статок, який був не такий уже й великий, але якого цілком вистачало, щоб задовольнити власні потреби; люди, що жили біля них, ніколи не бачили, щоб вони гнівалися або нетерпеливились, вони завжди були щедрі й лагідні, сповнені приязні, вдячності й справжньої доброти, їхнє одруження було гармонією двох тісно пов’язаних між собою душ. Дві гагари, що летять крило в крило, відлуння звуку, думка в слові — ось що, може, чудово відображає цей шлюб. Тут усі їх любили тією любов’ю, яку можна передати, лише порівнявши її з любов’ю рослини до сонця, в жінки були прості манери, вона мала гарну постать, гарне обличчя й її шляхетність скидалася на шляхетність найвеличніших осіб. 1783 року, на двадцять шостому році свого життя, ця жінка зачала; її вагітність була великою радістю. Таким чином подружжя прощалося зі світом, бо, як вони обоє мені сказали, воно вознесеться, коли скине з себе плотську одежу їхня дитина, що потребувала їхньої опіки доти, коли в неї вселиться сила бути самою собою. Дитина народилась, і то була ця Серафіта, про яку ми зараз ведемо мову; коли вона була зачата, її батько й мати ще більше усамітнилися, ніж до того, пристрасно молячись до неба. Вони сподівалися побачити Сведенборга, і віра здійснила їхню надію. В день народження Серафіти Сведенборг з’явився в Ярвісі й наповнив світлом кімнату, де народжувалася дитина. Кажуть, нібито він виголосив такі слова: "Діяння відбулося, небеса втішаються!" Служники почули дивні звуки мелодії, яку, за їхніми словами, здавалося, подув вітру приносив з чотирьох сторін світу. Дух Сведенборга вивів з дому батька й привів на Фіорд, де його покинув. Кілька жителів Ярвіса підійшли були тоді до пана Серафітуса й почули, як він виголосив ніжні слова зі Святого письма: "Які гарні на горах ступні ангела, що його нам посилає Господь!" Я вийшов був зі свого дому й подався до замку, щоб охрестити дитину, дати їй ім’я й виконати покладений на мене обов’язок, але зустрів дорогою барона. "Ви даремно клопочетесь, пасторе, — сказав він мені, — наша дитина повинна бути без імені на цій землі. Ми вам не дамо хрестити за допомогою води земної церкви дитину, щойно освячену в небесному вогні. Ця дитина залишиться квіткою, ви не побачите її старіння, ви лише бачитимете, як вона проходитиме повз вас; ви існуєте, а вона живе; ви володієте зовнішніми чуттями, а вона ні, в неї все внутрішнє". Він виголосив ці слова якимсь надприродним голосом, який збентежив мене дужче, ніж вираз його обличчя, що випромінювало світло. Барон був схожий на ті фантастичні образи, якими нам уявляються апостоли, коли ми читаємо пророцтва Біблії. Але такі враження бувають не так уже й рідко в наших горах, де довгі сніжні зими викликають у нашому організмі дивні явища. Я спитав у нього, чому він так вирішив. "Мене провідав Сведенборг, я щойно розпрощався з ним, я дихав небесним повітрям", — відповів мені він. "Який у нього був вигляд, коли явився?" — спитав я барона. "Сведенборг був таким, яким я бачив його востаннє, незадовго до його смерті, в липні 1771 року, у Річарда Шерсміта, що мешкав у лондонському кварталі Клод-Бат-Філд. На ньому був ратиновий фрак зі сталевими ґудзиками, застебнутий жилет, біла краватка, на голові — та сама чудова перука з припудреними на боках локонами, що обрамлювала його широке осяйне чоло, яке так гармоніювало з вольовим і спокійним обличчям. Я впізнав ніс з розширеними, повними вогню ніздрями; знову побачив завжди всміхнені вуста, ті самі ангельські вуста, що з них прозвучали слова, які ощасливили мене: "До скорої зустрічі!" І я відчув сяйво небесної любові, — вів далі пастор. — Баронове обличчя випромінювало впевненість, і це відбирало в мене бажання сперечатися з бароном, я слухав його мовчки, баронів голос мав у собі щемке тепло, що зігрівало моє нутро; його вигляд зворушував моє серце, так само, як чийсь гнів збуджує наші нерви. Я ступав за ним мовчки й так прийшов до замку, де побачив безіменну дитину, що лежала на руках своєї матері. Серафіта почула мої кроки й підвела до мене голівку: очі в неї були зовсім не такі, як у звичайної дитини, щоб висловити своє враження від них, я мав би сказати, що вони вже бачили й мислили. Дитинство цього приреченого створіння супроводжувалося незвичайними обставинами нашого клімату. Впродовж дев’яти років наші зими були м’якші й літа довші, ніж звичайно. Це явище спричинило багато суперечок серед учених; їхні пояснення здалися достатніми академікам, зате вони викликали посмішку в барона, коли я йому розповів про них. Ніколи ніхто не бачив Серафіти голенькою, як це бачать іноді інших дітей; ніколи жоден чоловік і жодна жінка не торкалися її; вона жила ніким не займана біля маминих грудей і ніколи не плакала. Старий Давид вам це підтвердить, коли ви розпитаєте в нього про його господиню, до якої він, до речі, ставиться з таким захопленням, з яким ставився до святого ковчега той цар, чиє ім’я він носить. У дев’ятирічному віці дитина почала молитися: молитва — це сенс її життя, ви бачили її в нашому храмі на різдво, куди вона приходить сама-одна: там вона тримається на чималій відстані від інших людей. Якщо ця відстань не відділяє її від чоловіків, вона страждає. Тож Серафіта проводить більшість часу в замку. До речі, як вона там живе, ніхто не знає; Серафіта не з’являється на людях; всі якості, всі почуття в неї часто внутрішні; вона здебільшого перебуває, за словами письменників-папістів, у стані містичного споглядання, властивого першим усамітненим християнам, у яких жила традиція Христового слова. її розум, душа, тіло таке пречисте, як сніги на наших горах. У десять років Серафіта вже була така, якою ви тепер її бачите. Коли вона мала дев’ять років, її батько й мати померли, без мук, без очевидної недуги, лише перед цим назвали час, коли їх не стане. Серафіта стояла й спокійно дивилася на них, не виявивши ні смутку, ні душевного болю, ні радості, ні цікавості; батько й мати їй усміхалися. Коли ми прийшли забрати їхні тіла, Серафіта сказала: "Забирайте!" — "Серафіто, — мовив я до неї — саме так ми її називали, — невже вас не вразила смерть вашого батька й матері? Вони ж бо вас так любили!" — "Хіба вони повмирали? — відповіла вона. — Ні, вони залишилися в мені назавжди. Це нічого не означає", — додала вона, байдуже кивнувши на тіла покійників. Я бачив Серафіту втретє після її народження. В храмі важко її побачити, бо вона стоїть у затінку під колоною, де неможливо розгледіти її обличчя. Із служників цього дому залишився з того часу лише старий Давид, який, незважаючи на свої вісімдесят два роки, цілком упорується з обслуговуванням своєї господині. Дехто із жителів Ярвіса розповідав дивовижні речі про цю дівчину.
