Лілея долини - Бальзак Оноре де

Скільки ж зла наробила еміграція! Скільки занапащено людей, прекрасних надій! Якби все склалося інакше, граф був би сьогодні, я цього певна, великим генералом, славою своєї вітчизни.

— Згоден з вами,— урвав я її і собі, даючи зрозуміти, що мене не ошукати.

Вона замовкла, притуливши руку до чола.

— Звідки ви взялися в нашому домі? Може, це Бог хоче підтримати мене, посилаючи мені підпору, живу, приятельську допомогу? — знов заговорила вона, стискаючи міцно мою руку.— Який ви добрий, великодушний!..

Вона звела очі до неба, ніби шукаючи там підтвердження своїх потаємних сподівань, і перевела їх потім на мене. Зачарований цим поглядом, відчуваючи, що наші душі зливаються водно, я допустився нетактовності з погляду світського кодексу. Але ж такі вчинки бувають іноді викликані шляхетним бажанням відвести небезпеку або запобігти ударові, страхом перед загрозою лиха, а найчастіше прагненням знайти негайний відгук в іншому серці, дізнатися, чи б'ється воно в такт з вашим. Просяяння нібито прийшло до мене, і я зрозумів, що треба змити гріх, який плямив мою щирість в ту хвилину, коли я мав бути втаємничений у кохання.

— Перш ніж провадити розмову,— сказав я зміненим голосом, бо серце так гупало в грудях, що його биття чути було в навколишній глибокій тиші,— дозвольте мені виправдатися перед вами за минуле.

— Цитьте! — притьмом сказала вона, притискаючи пальчик до моїх уст, але одразу ж відсмикнула руку. Вона гордовито глянула на мене, як жінка, поставлена на п'єдестал надто високо, щоб її могла досягти зневага, і сказала схвильовано: — Я знаю, що ви маєте на увазі. Йдеться про першу, про останню і єдину образу, завдану мені. Ніколи не згадуйте про цей бал. Якщо християнка і простила вас, то жінка в мені ще страждає.

— Не будьте ж немилосердніші, ніж сам Господь Бог! — прошепотів я, насилу стримуючи сльози, що наринули мені на очі.

— Я мушу бути суворіша, бо я слабша,— заперечила вона.

— Ні, вислухайте мене,— вів далі я з хлопчачим завзяттям,— вислухайте, навіть якщо це буде перший, останній і єдиний раз у вашому житті!

— Гаразд, говоріть! А то ви ще подумаєте, що я ваших слів боюся.

Відчуваючи, що надійшла неповторна хвилина в нашому житті, я сказав їй владним тоном, що всі жінки на балу були мені байдужі, так само як і ті, що зустрічалися мені раніше. Але, побачивши її, я був охоплений, попри мою сором'язливість і відлюдне життя, ніби якимсь шалом,— хай кинуть у мене камінь ті, хто не зазнав такої пожежі,— і моє серце заповнило почуття, побороти яке годі, бо воно може подужати геть усе, навіть смерть.

— А зневагу? — спитала вона, уриваючи мене.

— Невже ви зневажали мене?

— Годі про це.

— Ні, не годі! — заперечив я з гарячковістю, викликаною нестерпними муками.— Йдеться про моє святе святих, про сокровенний бік мого життя, про таємницю, яку ви повинні взнати, інакше я помру з розпуки! Йдеться також і про вас, хіба ви не були, самі того не відаючи, прекрасною дамою, в чиїх руках пишає вінок, призначений звитяжцеві на турнірі?

Я повідав їй про своє дитинство і юність, але не так, як оце вам, бо тепер я суджу про них на відстані, тоді ж говорив жагучими словами молодика, чиї рани ще кривавіють. Мій голос лунав, як цюкіт сокири в лісі, і від його звуку, здавалося, з грюкотом падали пережиті роки, як голі дерева, листя яких так і не розповилося, побите тривалими приморозками. Я гарячково пригадував багато моторошних подробиць, яких позбавив вас. Я відкрив перед нею скарби своїх блискучих надій, щире золото своїх прагнень, усе своє серце, чий жар не згасав під крижаним панцером вічної зими. Коли, зігнутий під тягарем своїх спогадів, розказаних з полум'яним красномовством Ісайї30, я замовк, чекаючи, що скаже ця жінка, яка слухала мене, похнюплена, вона одним поглядом осяяла морок моєї душі, одним словом воскресила мої мрії, земні й небесні.

— Ми з вами мали однаково сумне дитинство! — озвалася вона, звівши чоло, і я уздрів довколо нього ореол мучеництва.

Залягла мовчанка, під час якої наші душі поєдналися, підбадьорені втішною думкою: "Ми зазнали тих самих мук!" По чому графиня розповіла мені ніжним голосом, яким озивалася лише до своїх коханих діточок, про знегоди свого дитинства: її провина була в тому, що вона народилася дівчинкою в ту пору, коли всі сини в родині перемерли. Вона пояснила мені, що доля дочки, яка живе при матері, куди важча від долі хлопця, кинутого напризволяще у галасливому світі шкільних товаришів. Моя самота була раєм проти того гніту, що гнув її доти, доки її названа мати, її добра тітка, не вирвала небоги з того пекла з його постійними муками. Її вічно діймали шпильками, такими болісними для чутливих натур — краще вже удар кинджала або смерть від дамоклова меча: то сувора нагінка за якесь великодушне поривання дитини, то холодний погляд у відповідь на поцілунок, то наказ мовчати, то докір за вимушену мовчанку, то дошкульні слова, що лягали на серце як камінь, бо виплакати горе годі, і, нарешті, коли мати одвідувала її в монастирському пансіоні, вічні причіпки — так ось, усе це не що інше, як висока материнська любов. Мати хвалилася дочкою перед чужими, адже та лестила її марнославству, але наступного дня бідолашне дитя дорого розплачувалося за ці похвали, необхідні для тріумфу немилосердної виховательки. Коли дівчинка гадала, що слухняністю, сумирністю зворушила матір, і виливала їй свою душу, хатня тиранка робилася ще нещадніша, озброївшись її простодушними звіряннями. Шпигун, і той був би не такий підлий і зрадливий. Кожна розвага дівоча, кожна радість коштувала їй дорого; адже її лаяли за хвилину щастя, як за злочин! Її виховували як дворянку, але науку їй давали не з любов'ю, а з убивчою іронією. Неприязні до матері вона не плекала і дорікала собі за те, що скорше боїться її, ніж любить. А може, думала ця ангелиця, суворість і необхідна, бо сувора муштра гартувала її до життєвих випробувань. Коли я слухав її, мені здавалося, що арфі Йова31, з якої я добував такі різкі звуки, приграє інша арфа, підносячи до неба літанії, схожі на благання Богоматері біля ніг Розп'ятого.

— Ми жили в тій самій сфері перед тим, як зустрілися тут: ви прибули зі сходу, я — з заходу.

Вона розпачливо покивала головою.

— Ні, схід не для мене, а для вас,— промовила вона.— Ви будете щасливі, а я помру з горя! Чоловіки самі розпоряджаються своїм життям, моя ж доля визначена навіки. Жодній силі не розірвати важкого ланцюга, до якого жінка прикута золотим кільцем: емблемою вірності подружньої.

Почуваючи себе моєю сестрою по нещастю, вона вирішила, що між близнюками, які пили воду з того самого джерела, не може бути недомовок. З глибоким зітханням, що йшло від щирого серця, вона поділилася зі мною своїми заповітними думками, розповіла про перші дні заміжжя, про перші розчарування, і про поновлення своїх мук. Їй було відомо, як і мені, що будь-який дріб'язок стає важливим для обраних душ, бо все в них здригається з болю від найменшого удару: так камінь, кинутий в озеро, породжує хвилі і на поверхні його, і в глибині. Ще дівчиною вона мала заощадження: трошки золота, символ радісних сподівань, тисяч утіх молодості. Одружившись, вона при першій же біді віддала чоловікові свої маленькі статки, не заїкнувшись про те, що для неї це пам'ять, а не тільки золоті монети; чоловік так і не згадав про цей подарунок з вдячністю: він не вважав себе її боржником! В обмін на той скарб, похований у нетечі забуття, вона не зустріла того зволоженого сльозою погляду, який віддячує великодушних людей за всі перенесені страждання і осяює морок розпуки, мов той блискучий діамант. Який хресний шлях вона пройшла! Пан де Морсоф завжди забував давати гроші на хазяйство; коли ж, подолавши свою жіночу сором'язливість, вона просила в нього гроші, він дивився на неї здивовано і ні разу не позбавив дружину від цього приниження! Який жах пойняв її того дня, коли вона зрозуміла важку недугу цієї пропащої людини! Вона відчула себе зламаною після першого ж нападу його дикого гніву. Скільки важких дум мусила вона передумати, перш ніж призналася собі, що її чоловік не володар і наставник дружини, а нікчема та й годі! Яких мук їй завдали пологи! Як жахнулася безталанна матір, побачивши обох немовлят, які народилися майже мертвими! Скільки мужності треба було, щоб сказати собі: "Я вдмухну в них нове життя! Я щодня народжуватиму їх заново!" І яке горе охопило її, коли вона зустріла в чоловікові лише тягар, а не підпору. З кожною подоланою перешкодою перед нею знову стелилася пустеля муки, їй знову доводилося брести крем'янистими стежками. З вершини кожної скелі її зорові відкривалися далекі й безрадісні обрії, поки вона не зрозуміла чоловікової вдачі, хвороби дітей і всієї глибини свого безталання; поки, як той новобранець, вирваний Наполеоном з лона сім'ї, вона не привчила своїх ніг ступати по болоту й снігу, не звикла до свисту ядер над головою і не навчилася безмовній покорі солдатській. Я передав вам кількома словами те, що вона повідала мені безладно й розлого, супроводжуючи свою розповідь описом сумних сутичок, програних битв, безплідних зусиль.

— Зрештою,— сказала вона на закінчення,— вам треба було б провести тут кілька місяців, щоб збагнути, якої праці коштує мені вдосконалення Клошгурда, скільки доводиться умовляти пана де Морсофа, щоб він погодився дбати про свій же зиск! Як він по-дитячому зловтішається, коли те, що робиться за моєю порадою, спочатку не вдається! З якою радістю приписує собі найдрібніший успіх! Скільки мені треба терпцю, щоб вислуховувати його вічні докори, коли я силкуюся використати на пожиток його час, зігріти повітря, яким він дихає, посипати пісочком і заквітчати його стежки, які він позакидав камінюччям. А в подяку я чую лише цю страшну скаргу: "Я втомився, я хочу померти!" Якщо, на щастя, він приймає когось, усе міняється: він робиться добрий, хоч до рани прикладай. Чому ж він не такий у сім'ї? Не знаю, звідки цей брак шляхетності у того, хто іноді поводиться по-лицарському. Він може, скажімо, нишком од мене помчати до Парижа, щоб купити якесь дороге вбрання, як це він зробив недавно напередодні міського балу. Скупий на хатні видатки, він щедро тратить гроші на мене, як тільки я побажаю цього.