Лілея долини - Бальзак Оноре де
Щоб поліпшити своє господарство, він узявся обробляти землю і навіть знайшов у цьому якусь утіху. Але тут народився Жак, і лікар прирік немовля до смерті. Це горе було як удар грому серед ясного неба: воно перекреслювало теперішнє і майбутнє нещасливого батька. Граф старанно приховував фатальний присуд від дружини. Потім сам звернувся за порадою до лікаря і дістав жахливу відповідь, яка згодом підтвердилася народженням Мадлени. Ці події і графова впевненість у слушності лікаревих слів погіршили хворобливий стан колишнього вигнанця. Отож рід Морсофів вигасне, молода, чиста, бездоганна жінка буде нещасна з його вини: діти принесуть їй не радощі материнства, а лише саме страждання. Гіркота минулого, джерело нових мук, знялася в графовій душі і геть озлобила його. Графиня вгадала чоловікове минуле, судячи про нього з теперішнього, і зуміла заглянути в майбутнє. Хоча нема нічого важчого, ніж ощасливити чоловіка, пригніченого свідомістю свого гріха, графиня взялася за цей ангельський подвиг, їй довелося навчитися стоїцизму. Зійшовши в безодню, звідки лише яснів клаптик блакиті, вона присвятила себе служінню одній людині так само, як сестра-жалібниця присвячує себе служінню всім зболілим, і, аби помирити чоловіка із самим собою, простила йому те, чого він не міг сам собі простити. Пан де Морсоф був скнара — вона пристала на будь-які нестатки; він був підозріливий, як усі, хто виніс зі світського життя лише почуття огиди,— вона стала цуратися людей, без ремства переносячи чоловікову недовіру; вона вдавалася до жіночих хитрощів, щоб напутити його на добро, і навіювала графові думки, які він вважав за свої, тішачись удома перевагами, недоступними йому в товаристві. Потім, по кількох роках заміжжя, пані де Морсоф вирішила жити безвиїзно в Клошгурді: адже істеричні спалахи графа неминуче викличуть плітки і кпини, шкідливі для виховання діток. Ніхто не міг запідозрити, наскільки пан де Морсоф нікчема: таку бо щільну запону опустила графиня над своїм безталанним життям. Граф був на вдачу капризний і скоріше дратівливий, ніж злісний, але цей себелюбець знайшов біля дружини сприятливий грунт, бо бальзам утіхи полегшив нарешті його приховані страждання.
Ось короткий переказ того, що мені повідав пан де Шессель, допечений досадою. Знаючи світ і людей, він зумів розгадати таємницю, поховану в Клошгурді. Але якщо шляхетне поводження пані де Морсоф ввело в оману світ, ніщо не могло обманути всевидющого ока любові. Я вже ліг спати в своїй кімнатці, аж це мене осяяв здогад про муки графині; я зіскочив з ліжка, одягнувся, скрадаючись, зійшов гвинтовими сходами вежки і вийшов надвір через бічні двері: нестерпно було думати, що ось я залишаюся в Фрапелі замість того, щоб дивитися на вікна її спальні. Мене заспокоїв нічний холод. Я перейшов через Ендр містком біля Червоного Млина, знайшовши в березі човна, доплив до Клошгурда; з боку Азе в останньому віконці ще блимало світло. Тут я знову задумався, як колись, і мої думки, вже спокійніші, уривали тьохкання співця любовних ночей і дзвінке пугукання "болотного соловейка". Думки роїлися в моїй голові, виникаючи, як примари, і несучи геть із собою жалобну завісу, яка ховала досі від мене майбутнє. І душа моя, і почуття були під владою чарів. З яким запалом я линув до неї всією душею! Скільки разів я повторював собі, як шаленець: "Невже вона буде моєю?" Якщо в ці дні світ у моїх очах геть змінився, то за одну ніч у ньому з'явилося осереддя. Всі мої бажання, всі честолюбні заміри зосередилися на ній, я хотів бути всім для цієї жінки, щоб воскресити і зцілити її роздерте серце. Яка ж гарна була ця ніч, яку я провів попід її вікнами, наслухаючи плюскіт води у лотоках млина і бій дзиґарів на дзвіниці Саше! Тієї променистої ночі моя неземна лілея осяяла ціле моє життя; я віддав їй душу з беззастережною відданістю бездольного кастільського лицаря25, з якого ми сміємося, читаючи Сервантеса. Та хіба ми зазнаємо не того ж самого, коли в нас пробуджується кохання? З першими проблисками зорі, з першим пташиним криком я сховався в парку Фрапеля; жодний селянин не помітив мене, ніхто не здогадався про мій вибрик, я вернувся додому і любісінько проспав собі до тієї миті, коли бамкнув дзвін: заклик до мешканців замку снідати. Після сніданку, незважаючи на спеку, я спустився в долину, немовби наміряючись обійти береги й острови Ендру, левади і пагорби: я вдав із себе палкого шанувальника природи. Насправді ж я гайнув з прудкістю лошака, який вирвався на волю, в той самий човен і скоро доплив до Клошгурда та любого моєму серцю вербняка. Трепетна тиша, яка буває в полудень у селі, панувала довкола. На тлі небесної блакиті чітко малювалося нерухоме листя дерев; круг дерев і заростей очерету вилися зелені бабки й золотисті мухи; в затінку ліниво ремиґали корови; на осонні палала червоняста земля виноградників, і по схилах пагорба нечутно шастали вужі.
Як же змінився краєвид, ще рано-вранці такий свіжий і такий яскравий! Мені нараз примарилось, ніби я побачив графа; я мерщій вискочив з човна та й побрався вгору стежкою, яка бігла довкола Клошгурда. І справді він простував понад живоплотом, збираючись, мабуть, вийти на шлях, що зміївся понад річкою.
— Як ви себе почуваєте сьогодні, графе? — спитав я.
Пан де Морсоф аж помолодшав: певне, графом його величали не часто.
— Дякую, добре,— відповів він,— але ви, мабуть, любите село, якщо гуляєте в таку спеку?
— Як же інакше, графе? Адже задля сільського повітря мене сюди й послано!
— Хочете побачити, як жнуть жито?
— З дорогою душею. Признатися, я тут повний невіглас. Не відрізняю жита від пшениці і тополі від осики. На рільництві і на способах хазяйнування зовсім не розуміюся.
— Ну, то ходімо зі мною! — сказав він радісно.— Там, трошечки вище, хвіртка, заходьте.
І він рушив уздовж живоплоту по один бік, тоді як я пішов по другий.
— Ви у пана де Шесселя не навчитеся нічому,— вів далі граф,— це надто великий пан, щоб хазяйнувати, він тільки приймає рахунки в управителя, та й годі.
Господар повів мене по своїх подвір'ях і прибудовах, своїх садах та городах. Нарешті ми вибрались на довгу алею, обсаджену акаціями та сумахами, алея йшла над річкою, і на далекому краю її я уздрів пані де Морсоф, вона сиділа на лаві зі своїми діточками. Яка ж хороша буває жінка у затінку дрібного, ніби ажурового листя! Наївна поквапливість мого візиту, може, графиню й здивувала, але вона не дала цього навзнаки і спокійно чекала, поки ми наблизимося. Граф закликав мене помилуватися на долину, звідси вона виглядала зовсім не так, як з пагорбів по дорозі на Клошгурд. Тут вона скидалася на куточок Швейцарії. Змережена струмками, які вливаються в Ендр, долина тяглася в далечінь і зникала в синястому мареві. Скелясті, вкриті гаями, пагорби зводилися обабіч її, а в напрямку Монбазона око натикалося на широкі зелені розлоги. Ми наддали ходи, щоб привітати пані де Морсоф. Графиня раптом упустила книжку, з якої читала Мадлена, і підхопила на руки Жака, бо хлопчик надривно забухикав.
— Що таке? Що сталося? — загукав граф, пополотнівши як стіна.
— Горло в нього болить,— відповіла мати, не звертаючи на мене ніякої уваги.— Заспокойтеся, це минеться.
Вона пригортала до себе сина, підтримуючи йому голову, а очі її неначе вливали життя в це бідолашне кволе створіннячко.
— Ох, які ж ви необачні,— озвався граф шорстко.— Від річки тягне холодом, а ви ще й посадили Жака на кам'яну лаву.
— Але ж лавка від жару аж пашить, тату! — гукнула Мадлена.
— Вдома така задуха, — промовила графиня.
— Жінкам завжди хочеться, щоб їхнє було зверху! — буркнув граф, обертаючись до мене.
Не бажаючи ні підтримувати, ні ганити його поглядом, я перевів очі на Жака, який нарікав, що йому дере в горлі. Мати мусила нести його додому.
— Коли сплоджують таких кволих діток, треба ж уміти дбати про них! — гукнув чоловік навздогін.
Докір цей був геть неслушний, але самолюбивий граф хотів виправдати себе коштом дружини. Графиня так і злетіла схилом на ґанок, пропала в засклених дверях. Пан де Морсоф умостився на лаві і похнюпився, задумавшись; я стояв ні в сих ні в тих, він навіть не дивився на мене і мовчав. Отже, виходить, прощай, прогулянко, під час якої я збирався втертися в його довіру! Не пригадую, щоб мені в житті випадали такі тоскні хвилини. Піт очі мені заливав, і я нерішуче питав себе: "Що ж його діяти? Лишитися? Піти?" Як же важко, мабуть, катувався пан де Морсоф, якщо навіть не пішов узнати, як почуває себе Жак! Та ось він рвучко підхопився й підступив до мене. Ми обернулися, щоб іще раз помилуватися на мальовничу долину.
— Відкладімо нашу прогулянку на інший раз, графе, — лагідно мовив я йому.
— Ні, ходімо,— заперечив він.— На жаль, такі напади кашлю я вже звик бачити, хоча з радістю віддав би своє життя за життя бідолашного хлопця.
— Жакові ліпше, любий мій, він заснув,— залунав сріблястий голос.
Пані де Морсоф нараз показалася в кінці алеї. Вона підійшла до нас, і в ній не було ні гіркоти, ні жовчі. Ласкаво відповівши на мій уклін, вона сказала:
— Я рада, що ви так уподобали Клошгурд.
— Чи не з'їздити мені верхи по лікаря Деланда, серце? — вихопився граф, щоб затерти свою провину.
— Не переживайте даремно,— відказала вона.— Просто Жак кепсько спав уночі, та й годі. Ви знаєте, який це нервовий хлопчик: приснився йому якийсь лихий сон, і я майже до ранку розповідала йому казки, щоб приспати. Його кашель нервовий. Жак заспокоївся і задрімав, як тільки я дала йому карамельку.
— Бідолашна моя! — озвався він, стискаючи жінчину руку і окидаючи її вогким поглядом.— А я нічого не знав.
— Навіщо вас турбувати дрібницями? А тепер гайда до свого жита! А то орендарі пустять збирачів колосків перше, ніж ми звеземо всі снопи.
— Для мене це буде перший урок з агрономії, графине,— сказав я.
— Ви потрапили до хороших рук,— відповіла вона, показуючи на графа, той самозакохано усміхнувся, або, як кажуть по-простому, склав губи бантиком.
Лише через два місяці я довідався, яку жахливу ніч вона провела, потерпаючи, як би Жак не захворів на круп. А я сидів у човні, заколисуваний любовними мареннями, і уявляв, ніби вона помітить з вікна, як я пасу побожним поглядом вогник її свічки, а свічка тоді освітлювала лице матері, таке стривожене і зболене! Адже в Турі лютував круп.
Біля хвіртки граф сказав розчулено:
— Моя дружина просто ангел!
Ці слова вразили мене.
