У тумані - Биков Василь
Поступово його "загадкова" зрада стала йому зрозумілою, і він дуже шкодував, що ледве не застрелив його. То була б велика помилка, яка, вважав, цілком лягла б на сумління Бурова.. Але мабуть, вона б і врятувала життя, подумав Буров. А так ось здихай тут через своє чутливе сумління в свої двадцять сім років. Помирай дочасно, без сім'ї, без дітей, не залишивши в світі по собі нікого. Згубивши усіх і все. Правда, зате, може, залишаться ті сущенівські Анеля й малий, а може, і він у їхній вдячній пам'яті. Колись, може, і пом'януть добрим словом.
Та це — якщо лишиться живим Сущеня. Без Бурова, однак, навряд чи зостанеться... Він перестав розуміти, хто від кого залежить, Сущеня від нього чи навпаки — він від Сущені? Щось поплуталося в його млявих думках, і Буров уже певно не знав, як ліпше було б зробити — дуже різні проблеми зійшлися і замкнулися на ньому, щоб можна було тепер їх розв'язати. Мабуть, за короткий проміжок його життя нічого вже не вирішиш. Шкода цього Сущеню, шкода і себе. І помирати дуже не хочеться...
Дуже не хотілося Миколі Бурову тут помирати, свідомість чіплялася за його біду, вертаючись у ті прожиті без війни роки — з їхньою невлаштованістю, недоїданням, господарськими негараздами, маминими слізьми і батьковою заклопотаністю. Але інших років не було в Бурова, то була його доля і його молодість, яка час від часу все ж радувала скупими втіхами веселої відваги, щирої дружби чи першого молодого, дурного, але й чудового, як тепер подивитись, кохання. І в цей останній передсмертний час дуже защеміло в його свідомості від скорої розлуки саме з цими радощами — як слід не відчутими, не завершеними і не продуманими в ту бентежну пору. Тоді щось заважало, не було вільного часу, заїдала праця і прокляті клопоти про те, щоб вижити, прогодуватись, обійтися мізерною копійчиною в кишені — виплатити все, що належало виплатити державі, розрахуватися з безліччю поставок — відчувати себе вільним і хоч трохи щасливим. Та вже, мабуть, не відчуєш... Навіть тепер, перед кінцем, коли ніщо абсолютно не зобов'язувало і не зв'язувало — ні борг, ні начальство, ні навіть страх, — щось не давало відчути бажаної волі, заважало; поплутане в пам'яті заплутувалося перед смертю ще більше. Тепер уже не розібратись. А головне — не було коли. Не було коли жити, нема як по-людськи вмерти, як колись помирали старі: неспішно, скінчивши всі справи, віддавши всі заповіти. І йому дуже хотілось якось добратися до загону, хай би там свої хлопці закопали в суху землю, сказали небіжчикові пару добрих і теплих слів, яких небагато він чув за життя. Хороше він би почув і з могили. Так мало йому було треба, але й до того, мабуть, не дотягтись.
Коли трохи світлішало в свідомості і він відчував себе серед лісового пошуму, тоді не відразу, з натугою, пригадував, що поруч сидить Сущеня. Потім переставав відчувати, де він і хто з ним; усе ширшала самотність, і ось він залишився наодинці із собою.
А потім якось непомітно не лишилося нікого...
Войцик легко ішов лісом, часто озираючись навсебіч, звично й уважно слухаючи шум дерев. Спершу він трохи пройшов просікою, потім, подумавши, збочив наліво — чомусь йому здалося, що ті Бабичі повинні бути десь там. На плечі в нього висів буровський карабін, у кишенях чумарки метлялося шість обойм патронів. Свою довгу рушницю він обачливо сховав під ломаччям недалеко від просіки — вертатиметься, забере, не кидати ж справну рушницю в лісі. Віддати її Сущені він не міг було б недоречно і безглуздо озброювати зрадника. Буров, коли що, обійдеться наганом, хоча й наган йому навряд чи знадобиться. Хіба застрелити себе чи Сущеню? Цей Сущеня ніс Бурова, допомагав його перев'язувати, але що з того, — хто знає, що в нього в голові, куди він врешті рушить. Ще візьме та й відволочить його в поліцію. Собі задля вигоди. Буров каже: не чіпай Сущені. Але Бурову вигідніше так сказати, мабуть, йому вже немає чого боятися, однією ногою вже там. Коли Войцик зазирнув на світанку під його сорочку, то відразу зрозумів, що Бурову вже не жити. Тоді за все, хоч би що сталося, доведеться відповідати Войцику.
Тому він не поспішав, не ліз у зашморг, — либонь, Бурову вже не допоможеш, а самому легко нарватися на кулю. Хоч це й ліс, але, мабуть, близько десь село, а в селах, звісно, поліція, зрадники — у селах завжди небезпечно. Та й у лісі не зашкодить частіше озиратися, не зважати, що сам, і довкола тихо. Небезпека йде нечутно, на м'яких лапах, а навалюється раптово і несподівано. Як на тій боровині. Хто б міг подумати, що на відстані від села та ще й серед ночі на них так скоро наскочить поліція. Звичайно, аби не так несподівано, Войцик устиг би подати сигнал Бурову, хоч би крикнув, чи що. Але в такій ситуації не до крику. Добре, що сам вискочив, кинувши коня, звісно, тепер намуляєш ноги, піхотою по такій мокречі та ще з пораненим не дійдеш.
Але де ж ті Бабичі?
Сосняк, такий самий, як і був, — старий, рідкий, — раптом засинів попереду якимось просвітом. Незабаром Войцик помалу вийшов на узлісок і побачив перед собою велике просторе поле з дорогою, над якою височіли телеграфні стовпи з двома нитками дротів. Перетнувши поле, дорога знов ховалася в лісі, але села там не було видно. "Може, воно далі, за лісом?" — подумав Войцик. Іти туди через поле він, однак, не наважився, пішов краєм лісу, беручи трохи вбік. Звичайно, він зробить гак, може, на зайву годину, але що вдієш? Добре, немає дощу, хоч дуже скидається на те, що от-от піде і дощ, — небо затягнуло хмарами, з узлісся дув пронизливий холодний вітер, і Войцик занепокоєно озирнувся, подумавши: "Аби хоч не заблудити в цьому кружлянні по лісу".
Ідучи неподалік від узліску, він незабаром зауважив, що діл почав нижчати, збігати в низинку, там під ногами м'яко вгинався товстий шар зеленого моху, який де-не-де поріс купками молодих сосонок. Узагалі лісок тут почав дрібнішати, підліска не було зовсім і ніщо не заважало бачити далеко.
Правда, і його могли побачити здалеку. Трохи страшно, однак він ішов, не дуже відриваючись від узліску, коли раптом у низинці вгледів зарості чагарника, верболозу і вільшняка, з рідкими жмутами осіннього листя в гіллі. Войцик здогадався, що там десь була річка. Це його засмутило — перебратися через неї по такій мокречі непросто. Так воно й виявилося, коли він зійшов нижче: у болотистих берегах стояла вода, річка, мабуть, була десь далі, але, розлившись, затопила купини, вільшняк, — ніяк було через неї перейти.
Подумавши, роззирнувшись навколо, Войцик повернувся берегом ліворуч, до узліску, і там, ще раз оглянувши порожнечу осіннього поля, помалу вийшов з прибережних кущів. І раптом зупинився. Здалеку по дорозі через поле, повільно похитуючись на вибоїнах, повзло з півдюжини вкритих брезентом машин.
Войцик відразу заціпенів, утягнувши голову в плечі, потім сів, де стояв, — на вогкий прибережний обніжок, — і задки, дуже зігнувшись, подався назад, у ліс. Так, усе ще згинаючись, озирнувся: машини підійшли ближче — величезні, зеленкуваті, у плямах. Не зважаючи на вітер, було чути глухе вуркотіння їхніх двигунів. Але Войцик не став придивлятися, він швиденько подався понад прибережним баговинням у глиб лісу. Мабуть, у ті Бабичі вже не дістатися, подумав він, — там швидше від нього будуть німці. Але що ж їм там заманулося? Може, далі поїдуть, лише куди? Бабичі під пущею, казав Сущеня, значить, дорога звідси йде до пущі. Але ж у пущі партизани, їхній загін імені Суворова, — тоді чи не карателі це? Але якщо карателі, то нащо ж йому лізти в їхні лапи?
Через якусь годину він уже значно відійшов від того поля з дорогою, навкруги стояв мішаний ліс — березняк, кущі, гнучке пруття ліщини, йти стало важче, але йому трапилась якась перерита кротами стежка, і він попрямував нею. Він думав, що ця стежка виведе його на якусь лісову дорогу чи, може, взагалі з лісу, аж вона, разів зо три покружляла і вперлася в лісовий ручай, що, вируючи, гнав чорну воду між підмитим корінням вільшняка. Кладки не було, дна також не було видно, і трохи примірившись, Войцик шугнув у воду. Кроків за п'ять він подолав ручай і видерся з його багнистого дна. Потім змушений був перевзуватися, виливати з черевиків воду, викручувати онучі. Ноги намуляв дорогою, вони страшенно змерзли, та й сам задубів, тож нарешті шпарко побіг стежкою, щоб хоч зігрітися. Та, на біду, не так зігрівся, як стомився, і тому пішов помалу. Стежина вивела його на якусь лісову прогалину, тут потрібно було оглянути вce і прислухатися.
Здається, скрізь тихо, навкруги стіною стояв густуватий сосняк, а ліворуч, на краю прогалини, під кущами ліщини, притулилися два покинуті курені, що світилися напівголими ребрами. Войцик зазирнув в один, там було порожньо, у кутку лежало трохи почорнілого сіна і біліло кілька пожовклих брудних напірників. Він пішов далі через ялинник, проминув острівець березняка і тут зауважив, що стежка зникла, під ногами слалася ковдра позеленілого моху, траплялися трухляві пеньки в шерехатих заростях папороті. Войцик, здається втратив відчуття напрямку і, куди йшов, не міг собі уявити. Скидалося на те, що він заблукав. І тут, як на лихо, пішов дощик — не густий і не дуже настирливий, але холодний і зовсім недоречний. Козирчаста Войцикова кепка і плечі в чумарці вже добре змокли, ноги ж по коліна давно вже були мокрими, і він, спинившись під сосною, думав, що робити далі, куди йти. Тим більше, що вже бралося на ніч, насувалася осіння темрява. А де він опинився і в якому напрямку тепер Буров із Сущенею, давно вже не знав. Войцик вслухався в пошум лісу і тихеньке лопотіння дощу довкола — пострілів чи голосу нібито ніде не було чути. Але краще б уже почути стрілянину, щоб знати, де ворог і небезпека, ніж так-от кидатись, як заєць, по незнайомому глухому лісі. А може, і не треба кидатись, тим більше проти ночі, а піти назад та знайти ту саму стежку. Адже стежка повинна кудись вивести, може, до якого тихенького села, людей, житла?
Розваживши так і відчувши, що починає нервуватися від своєї невдачі, Войцик швидко рушив назад до близької прогалини. Тим часом дощ погустішав, звідкись з-під дерев проривався різкий низовий вітер, і ніде було від нього сховатися.
