Воно - Кінг Стівен

Ригайло перфектно вирахував цю подачу (повільні м'ячі, вибачте за каламбур, гальмівному якраз і були до снаги) і вдарив по Шморгуновому старому "Сполдингу"[533] так сильно, що в того луснула обшивка і, затріпотівши великим білим метелеком, лише кілька футів не долетіла до другої бази. Сам м'яч продовжив линути вгору й угору в дивоглядне присмеркове небо, дедалі розплітаючись і розплітаючись, хлопці оберталися, стежачи за його рухом у німому зачудуванні; м'яч полинув угору, все ще здіймаючись, поза сітчасту огорожу, і Едді пригадав, як Стрінгер Дедем ніжно й благоговійно промовив "свяаата срака!", коли м'яч усе ще простував у небо, і всі вони бачили, як розплітається пряжа, і, мабуть, ще раніше, ніж він упав, шестеро хлопчаків уже дерлися на огорожу, і ще Едді згадав, як вражено, мов скажений, реготав і скрикував Тоні Трекер: "Цей міг би вилетіти й за стадіон "Янкі"![534] Ви чуєте мене? Цей міг би вилетіти навіть за той йобаний стадіон "Янкі!М'яча тоді знайшов Пітер Гордон — неподалік від того ручаю, який члени Клубу Невдах менш ніж за три тижні по тому перегородили греблею. Те, що від нього залишилося, не мало навіть трьох дюймів у перетині; але подиву гідним чудом було те, що нитка так і не порвалася[535].

За згодою, що не потребувала обговорення, хлопці принесли рештки Шморгунового м'яча Тоні Трекеру, який роздивлявся його, не кажучи ані слова, в оточенні так само мовчазних дітей. Звіддаля це коло хлопців навкруг високого чоловіка з великим обвислим черевом могло комусь здатися ледь не релігійним ритуалом — вшануванням якоїсь священної реліквії. Ригайло Хаґґінс навіть не оббіг бази. Він просто стояв серед інших, мов той, хто не має чіткого уявлення, де саме він перебуває. Те, що віддав йому того дня Тоні Трекер, було меншим за тенісну кульку.

Занурившись у спогади, Едді вирушив з того місця, де була домашня база, через пітчерський горбок (тільки він ніколи не був горбком, а натомість западиною, звідки було дочиста вичищено весь гравій) у королівство між другою і третьою базами. Там він на мить зупинився, вражений тишею, а потім прогулявся далі, до сітчастої огорожі. Іржавіша, ніж будь-коли, й обросла якоюсь огидною виткою травою, вона все ж таки залишалася на своєму місці. Подивившись крізь неї, він побачив, як донизу збігає схил, агресивно-зелений.

Пустовище ще дужче, аніж колись, скидалося на джунглі, і Едді вперше в житті загадався — чому таку буйно зарослу, дику ділянку взагалі могли назвати Пустовищем: там було багато різних речей, але пустка до них не належала. Чому не Хащі? Або Джунглі?

"Пустовище".

Звучить якось похмуро, навіть зловісно, але аж ніяк не викликає в уяві такої густої плутаниці чагарників і дерев, що вони змушені воювати між собою за сонячне світло; це слово наводило на думку піщані дюни, що безмежно котяться вдалечінь, або сірий безплідний простір сланцевих порід чи пустель. Безпліддя. Майк сьогодні сказав, що вони всі безплідні, і так воно, здається, й є.

Семеро, і ні в кого з них жодної дитини. Навіть у ці часи планованого батьківства це заперечує будь-які ймовірності.

Він дивився крізь іржаві ромбоподібні вічка, чуючи віддалений Гул автомобілів на Канзас-стрит, чуючи віддалене жебоніння Й шумну течію води глибоко внизу. Йому було видно її відблиски на весняному сонці, наче від скла. Так само внизу стирчали жердини бамбука, хворобливо-білі, як плями грибка серед усієї тієї зелені. Поза ними, на заболочених ділянках землі вздовж Кендаскіґ, як вважалося, є пливуни.

"Я провів найщасливіші години свого дитинства там, унизу, у тих хащах", — подумав він, пересмикуючись.

Він уже мало не відвернувся, та тут щось упало йому в око: один із тих бетонних циліндрів з металевою кришкою згори. "Колодязі морлоків" — називав їх Бен, сам сміючись з цього голосом, але не сміючись очима. Якщо до такого підійти, він тобі буде по пояс, якщо ти дитина, і можна прочитати штампований опуклими літерами півокруглий напис: "ДЕРРІЙСЬКИЙ ДЕПАРТАМЕНТ КОМУНАЛЬНИХ РОБІТ". І почути, як із глибини його доноситься гул. Якихось машин.

"Колодязі морлоків.

От туди ми й полізли. У серпні. У кінці. Ми полізли в один із цих Бенових колодязів морлоків, у каналізаційні тунелі, але трохи далі там пішли вже зовсім не каналізаційні тунелі. Там було… було… що?

Патрік Гокстеттер був там, унизу. Перед тим як його забрало Воно, Беверлі бачила, як він робив щось погане. Вона з цього сміялася, але розуміла, що то погане. Щось пов'язане з Генрі Баверзом, чи не так? Так, гадаю, що так. І…"

Він раптом розвернувся і вирушив назад до покинутого гаража, не бажаючи більше дивитися вниз у Пустовище, не до вподоби йому стали думки, які звідти зринали. Йому хотілося опинитися вдома, з Майрою. Йому не хотілося перебувати тут. Він…

— Лови, хлопче!

Він обернувся на звук цього голосу, і звідти полетів наче якийсь м'яч, через огорожу, просто в його бік. М'яч ударився об гравій і підскочив. Едді виставив руку й уловив його. Бездумним, рефлективним рухом він зробив це вправно, майже елегантно.

Він опустив очі на те, що вловилося йому в руку, і в ньому все похололо, обірвалося. Колись це був бейсбольний м'яч. А тепер лише обмотана ниткою куля, оскільки обшивку було зідрано. Едді побачив, що нитка тягнеться від м'яча. Немов відстала від павутиння одинока волосінь, вона тягнулася через верх огорожі й зникала в Пустовищі.

"Господи Ісусе, — подумав він. — Господи Ісусе, Воно тут, Воно тут зі мною ЗАРАЗ…"

— Спускайся сюди, Едді, пограємося, — промовив голос з-поза огорожі, і Едді з якимсь млосним жахом зрозумів, що це голос Ригайла Хаґґінса, якого було замордовано в тунелі під Деррі в серпні 1958-го. А ось з'явився і сам Хаґґінс — він важко видирався нагору по той бік огорожі.

На ньому була одягнена бейсбольна уніформа "Нью-Йорк Янкі" у тоненьку смужечку, закаляна зеленню, з прилиплими дрібками осіннього листя. Це був Ригайло, але водночас і той прокажений — страховидна істота, повстала після довгих років із сирої могили. Плоть з його важкого обличчя звисала гнилим дрантям і смугами. Одна очниця була порожньою. Щось комашилося у волоссі. На одній руці в нього була поросла мохом бейсбольна рукавиця. Гниючі пальці правої руки Ригайло встромив у ромбоподібні вічка сітчастої огорожі, а коли він їх зігнув, Едді почув жахливе чвиркання — звук, який, подумалося йому, зведе його з розуму.

— Цей міг би вилетіти й за стадіон "Янкі", — промовив Ригайло й усміхнувся. Жаба, мертвотно-біла, вивалилася йому в корчах з рота й гепнулась на землю. — Ти чуєш мене? Цей міг би вилетіти навіть за той йобаний стадіон "Янкі"! І, до речі, Едді, хочеш відсмокчу? Я це зроблю всього за дайм. Чорт, я відсмокчу тобі задарма.

Обличчя Ригайла перемінилося. Драглиста бульба носа запала, відкривши пару сирих червоних каналів, які Едді бачив у своїх снах. Волосся його згрубшало й відтягнулося назад зі скронь, ставши павутинно-білим. Гниюча шкіра лоба тріснула, явивши, немов мутну лінзу прожектора, покриту якоюсь слизовою субстанцією кістку. Ригайло зник; тепер тут була та істота, що ховалася під ґанком будинку № 29 на Нейболт-стрит.

— Боббі смокче мені за дайм, — мугикало страховисько, почавши перелазити через огорожу. Воно губило шматки своєї Плоті на перехрестях дротяних ромбовидних вічок. Паркан деренчав і торохкав під його вагою. Коли страховисько торкалося трави-плітухи, вона чорніла. — Йому тільки того дай. А за п'ятнадцять центів — рай.

Едді спробував закричати. Ніц, окрім безглуздого сухого писку, не видобулося з нього. Легені в ньому немов перетворилися на найдревніші в світі окарини. Він опустив очі вниз, на м'яч у своїй руці, і раптом кров почала сочитися між намотаних на нього ниток. Вона скрапувала на гравій, ляпала Едді на черевики.

Він відкинув м'яч і зробив два хистких, непевних кроки назад, з вибалушеними очима, витираючи руки собі об сорочку. Прокажене страховисько дісталося верхівки огорожі. Його голова силуетом хиталася проти неба — кошмарним пухирем, немов якийсь розпухлий гелловінський гарбуз. Язик висолопився з ощиреного рота на чотири фути, а може, й на шість. І зміївся вниз по паркану, наче якась гадюка.

Так було одну секунду… а в наступну щезло.

Воно не розтануло, як привид у кіно; воно просто вмить зникло з лиця світу. Проте Едді дочув звук, який підтверджував матеріальність страховиська: звук "пах!", наче корок вистрелив з пляшки шампанського. То був звук повітря, що ринуло раптом у той простір, який перед цим займав прокажений.

Едді розвернувся й кинувся тікати, але не встиг він пробігти й десяти футів, як з-під вантажного дебаркадера покинутої цегляної автобази виринули чотири силуети. Він спершу подумав, що то кажани, і закричав, прикриваючи собі голову… Та потім роздивився, що то чотири квадратні шматки брезенту — ті шматки брезенту, що слугували базами, коли тут грали старші хлопці.

Вони крутилися й перекидалися у помертвілому повітрі: Едді довелося пригнутись, щоб уникнути одного з них. Вони всі разом простелилися на звичних місцях, здійнявши невеличкі вири піску: домашня, перша, друга, третя бази.

Задихаючись від нестачі в горлі повітря, Едді пробіг повз домашню базу — губи розтягнуті, обличчя біле, як бринза.

ТОРОХ! Звук кия, що відбиває фантомний м'яч. А потім…

Едді зупинився, вся сила пішла йому з ніг, крізь губи промайнув стогін. Ґрунт почав здиматися в напрямку від домашньої до першої бази, немов якийсь велетенський ховрах поспішливо проривав тунель під поверхнею землі. Обабіч того здимання скочувався гравій. Те, що було під землею, досягло бази, і брезентовий клапоть спурхнув у повітря. Та так різко й швидко, що аж залопотів — такий звук видає хлопець-чистильник взуття, коли йому гарно й він струшує свою ганчірку[536]. Земля почала здиматися між першою й другою базами, бігом, бігом. Друга база злетіла в повітря з подібним лопотінням, і щойно вона вляглася назад, як істота під землею досягла третьої і вже поспішала до домашньої.

Так само спурхнула й домашня база, але перш ніж вона встигла опуститися, істота вискочила з-під землі, наче якийсь страхітний чортик-сюрприз із дарованої коробки, і виявилася ця істота Тоні Трекером, з черепом замість лиця, до якого ще ліпилося кілька почорнілих шматків плоті, його біла сорочка нагадувала плутанину зогнилих лляних ниток.