Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою

Воно - Кінг Стівен

Читаємо онлайн Воно - Кінг Стівен

Як той раптовий відблиск сонця з браслета на щиколотці Беверлі Марш був поцілив стрілою примітивнішого за просту прихильність чи закоханість відчуття йому в серце в день закінчення школи 1958 року, так і побачені трусики старшокласниці тоді вразили його; він пригадав, як сидів потім за столом у дитячій бібліотеці й думав про те несподіване видовище, мабуть, цілих двадцять хвилин думав, з розпашілими щоками й лобом, з розкритою і нечитаною книжкою з історії залізничних потягів перед собою, його пеніс став твердим паростком у штанях, паростком, що запустив своє коріння вгору, по всьому його животу. Він дофантазувався до того, що вони з нею побралися і живуть у маленькому будиночку на околиці міста, віддаючись утіхам, яких він ані найменшою мірою не розумів.

Ті відчуття минулися майже так само раптово, як і надійшли; але він більше ніколи не проходив під сходами без того, щоб позирнути вгору. Він більше ніколи не бачив там нічого такого ж цікавого та хвилюючого (одного разу там з ваговитою обережністю спускалась якась товста пані, але він постійно відвернув очі від цього видовища з відчуттям сорому, наче якийсь напасник), але звичка залишилася — він їй оце щойно був піддався, уже дорослим.

Він повільно йшов заскленим коридором, відзначаючи тепер ще й інші зміни: жовті липучки з написами "ОПЕК[517] ЛЮБИТЬ, КОЛИ ВИ МАРНУЄТЕ ЕЛЕКТРОЕНЕРГІЮ, ТОМУ ЕКОНОМТЕ КОЖЕН ВАТ!", наклеєні на панелі вмикачів. З обрамлених фотографій на дальній стіні, коли він увійшов до цього маломірного світу столиків з білого дикту й маленьких стільців з білого дикту, світу, де питний фонтанчик був лише чотири фути заввишки, дивилися не Двайт Айзенгавер і Річард Ніксон, а Роналд Рейган і Джордж Буш — Рейган[518], пригадав Бен, був ведучим "Дж. Е. Театру" [519] в тому році, коли Бен закінчив п'ятий клас, а Джордж Буш тоді ще не сягнув і тридцяти.

Але…

Те відчуття дежавю охопило його знову. Бен був перед ним безпорадним, і цього разу відчув терпкий жах людини, яка після півгодинного бовтання врешті усвідомила, що берег не наближається, а вона тоне.

Тривала година оповідок, далі в кутку приблизно дюжина малюків тихо сиділи півколом на маленьких стільчиках і слухали. "Хто це такий тупотить тут по моєму мосту?", — прогарчала бібліотекарка голосом троля з казки. І Бен подумав: "Коли вона підведе голову, я побачу, що це міс Дейвіс, так, це буде міс Дейвіс і лице в неї буде ані на день не старшим за…"

Але коли вона підвела голову, він побачив жінку набагато молодшу, ніж та, якою була міс Дейвіс навіть у ті часи.

Дехто з дітей, прикриваючи собі рота, хихотів, але решта тільки дивились на неї, в їхніх очах відбивалося вічне питання чарівної казки: буде подолано чудовисько… чи воно попоїсть?

— Це я, Біллі Кмітливий Козлик, тупочу по твоєму мосту, — продовжила бібліотекарка, і Бен, збліднувши, пройшов повз неї.

"Як таке може бути, що тут звучить та сама казка? Точнісінько та сама казка. І я мушу повірити, що це лише збіг? Тому що я не… не можу я просто, чорти забирай, у це повірити!"

Він нахилився до питного фонтанчика так низько, що відчув себе Річі, котрий робить отой свій ритуал з поклонами, теревенячи заразом оті свої нісенітниці.

"Я мушу з кимсь поговорити, — подумав він, панікуючи. — З Майком… Біллом… з ким-небудь. Чи це насправді щось зшиває тут разом минуле й теперішнє, чи мені це тільки уявляється? Тому що, якщо це не просто моя уява, я не певен, що достатньо підготовлений до такого. Я…"

Він подивився на реєстраційну стійку, і серце на мить немов зупинилося йому в грудях, перш ніж почати битися вдвічі швидше. Простий плакат впадав у вічі… і був знайомим. Він просто повідомляв:

ПАМ'ЯТАЙ ПРО ЗАБОРОНЕНИЙ ЧАС.

19:00

ДЕПАРТАМЕНТ ПОЛІЦІЇ ДЕРРІ

Тієї ж миті йому нібито все стало ясно — усе прояснилося для нього в одному страшному спалаху просвітлення, і він зрозумів, що голосування, у якому вони взяли участь, було жартом. Не було ніякого повернення, ніколи не було. Вони потрапили в колію так само наперед визначену, як та колія пам'яті, що змусила його подивитися вгору, коли він проходив під сходами, які ведуть до книгосховища. Тут, у Деррі, якесь відлуння, якесь смертельне відлуння, і все, на що вони можуть надіятися, це те, що це відлуння вони зможуть змінити на свою користь так, аби забратися звідси разом зі своїми життями.

— Господи, — пробурмотів він, потираючи долонею собі щоку, і то жорстко.

— Чи можу я вам чимось допомогти, сер? — пролунав голос у нього біля ліктя, і він аж трохи здригнувся. Питала дівчина, либонь сімнадцятирічна, її русяве волосся було стягнуте назад від гарненького обличчя старшокласниці шпильками-пряжками. Бібліотечна помічниця, звичайно; вони були тут і в 1958, старшокласниці й старшокласники, які розставляли по полицях книжки, показували дітям, як користуватися картотекою, обговорювали задані твори з аналізом прочитаних книжок і шкільні газети, допомагали розгубленим школярам, які писали наукові роботи, з коментарями й бібліографіями. Платня була жалюгідною, але завжди знаходилися діти, які бажали цим займатися. Це була приємна робота.

Навздогін за цим, уважніше прочитавши приємний, проте допитливий вираз на обличчі дівчини, Бен згадав, що насправді він не належить більше до цього місця — він тут велетень у країні маленьких людей. Сторонній. У дорослій бібліотеці він почувався незатишно через можливість того, що його розглядатимуть або заговорять з ним, але тут отримав щось на кшталт полегшення. По-перше, це доводило, що він усе-таки дорослий, і той факт, що дівчина під своєю тонкою сорочкою в стилі вестерн не мала ліфчика, також дарував полегшення, а не збудження: якщо потрібен був доказ того, що зараз 1985, а не 1958 рік, то явно виражені соски, що впиралися у тканину її сорочки, якраз ним і був.

— Ні, дякую, — відповів Бен, а потім без жодної зрозумілої йому самому причини почув, як він додає: — Я шукав свого сина.

— О? А як його ім'я? Можливо, я його бачила, — посміхнулась вона. — Більшість дітей я знаю.

— Його звуть Бен Генском, — сказав він. — Але я його тут не бачу.

— Скажіть мені, як він виглядає, і я передам йому звістку від вас, якщо треба.

— Ну, — промовив Бен, почуваючись уже незручно та шкодуючи, що розпочав це, — він такий, доволі огрядний і дещо схожий на мене. Але нічого важливого нема, міс. Якщо ви його побачите, просто перекажіть, що сюди зазирнув його тато дорогою додому.

— Так і зроблю, — сказала вона й усміхнулась, але та усмішка не відбилася в її очах, і Бен раптом усвідомив, що вона підійшла до нього й заговорила не з простої ввічливості й бажання допомогти. Тут така справа, що вона помічниця в дитячій бібліотеці міста, в якому протягом останніх восьми місяців було замордовано дев'ятеро дітей. Бачиш чужого чоловіка в цьому маломірному світі, куди рідко заходять дорослі, хіба що залишити або забрати своїх дітей. Вмикається підозріливість… природно.

— Дякую вам, — сказав він, подарував їй посмішку, яка, як він сподівався, була заспокійливою, а потім забрався к чорту геть.

Він повернувся коридором назад до дорослої бібліотеки й за якимсь імпульсом, якого не розумів, вирушив до стійки… але ж, звісно, вони й мусять сьогодні керуватися своїми імпульсами, хіба не так? Керуватися своїми імпульсами й дивитися, куди вони приведуть.

Табличка на абонементській стійці підказувала, що молоду, гарну бібліотекарку звуть Керол Деннер. Поза дівчиною Бен роздивився двері з панеллю з матового скла; на них був напис: МАЙКЛ ХЕНЛОН. ДИРЕКТОР БІБЛІОТЕКИ.

— Чи можу я вам чимось допомогти? — спитала міс Деннер.

— Гадаю, так, — сказав Бен. — Тобто, сподіваюсь, що так. Я хотів би отримати читацький квиток.

— Дуже добре, — кивнула вона, витягаючи бланк. — Ви мешканець Деррі?

— Наразі ні.

— У такому разі, ваша домашня адреса?

— Шлях Сільська Зірка, 2, Гемінгфорд-Хоум, Небраска, — він на мить затнувся, подумки трохи підсміюючись з виразу її очей, а потім продиктував поштовий індекс: — 59341.

— Це такий жарт, містере Генском?

— Зовсім ні.

— Отже, ви переїжджаєте в Деррі?

— Ні, таких планів я не маю.

— Доволі довгий шлях, щоб приїздити по книжки, чи не так? Там, у Небрасці, немає бібліотек?

— Це певного роду сентиментальний жест, — сказав Бен. Він думав, що пояснювати таке чужій людині йому буде ніяково, але виявив, що це не так. — Розумієте, я виріс у Деррі. І оце вперше сюди повернувся, відтоді як був дитиною. Я ходив містом, роздивлявся, що тут змінилося, а що ні. І зненацька мені дійшло, що я провів тут майже десять років свого життя, від трирічного до тринадцятирічного віку, але не маю жодної речі на згадку про ті роки. Навіть такої дрібниці, як поштова листівка. У мене було кілька срібних доларів, але один я загубив, а решту подарував одному другові. Гадаю, мені таки потрібен якийсь сувенір на згадку про дитинство. Трохи ніби запізно, але хіба не кажуть: краще пізно, ніж ніколи?

Керол Деннер усміхнулась, і ця посмішка перетворила її гарненьке обличчя на обличчя красуні.

— Гадаю, це дуже ґречно, — сказала вона. — Якщо ваша ласка, пороздивляйтеся хвилин десять-п'ятнадцять книжки, а коли повернетеся до мене, ваш читацький квиток буде готовий.

Бен злегка вишкірився:

— Здогадуюсь, що тут мусить бути якийсь внесок, — промовив він. — Людина з-поза цього міста, і все таке.

— Ви мали читацький квиток у дитинстві?

— Звичайно, мав, — посміхнувся Бен. — Гадаю, за винятком моїх друзів, читацький квиток був для мене найважливішим…

— Бене, ти не міг би підійти сюди? — раптом гукнув чийсь голос, розрізавши бібліотечний затишок, немов скальпелем.

Він обернувся, винувато смикнувшись, як ото роблять люди, коли хтось закричить у бібліотеці. Він не побачив жодної знайомої людини… а за мить зрозумів, що ніхто там не підвів голови й не виказав ознак роздратування. Старі люди так і читали свої журнали й газети: "Деррі Ньюз", Бостонську "Глоб", "Нейшенел Джеографікл", "Тайм", "Ньюзвік", "Ю.Ес. Ньюз & Ворлд Ріпорт". Дві старшокласниці за столиками в довідниковому відділі сиділи, так само схиливши разом голови над стосом паперів і купою каталожних карток. Кілька осіб продовжували перебирати книжки на полицях під написом: ПОТОЧНА ХУДОЖНЯ ЛІТЕРАТУРА — ВИДАЄТЬСЯ ТІЛЬКИ НА СІМ ДНІВ.

Відгуки про книгу Воно - Кінг Стівен (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: