Воно - Кінг Стівен

Беверлі лише якусь мить пролежала розпластаною на тротуарі, десь углибині себе впевнена, що ось-ось вона мусить прокинутись, що таке не може бути справжнім, це мусить бути сновидіння…

Вона зрозуміла, що це не так, за мить до того, як її торкнулися скорчені, з довгими пазурами, пальці клоуна. Воно справжнє; воно може вбити її. Так, як Воно повбивало дітей.

— Гракли знають твоє справжнє ім'я! — крикнула вона зненацька йому.

Воно відсахнулося, і на якусь мить їй здалося, ніби усмішка На губах усередині намальованої довкола них великої червоної усмішки стала гримасою ненависті й болю… а можливо, також ще й страху. Це могло бути всього лиш її уявою, і, безумовно, Беверлі не мала ані найменшого поняття, чому вона прокричала такі божевільні слова, але це подарувало їй дещицю часу.

Вона схопилась на ноги й побігла. Заверещали гальма, розлючений і водночас переляканий голос заволав:

— Чому не дивишся, куди йдеш, ти, тупа хвойдо!

Бев непевно відзначила собі нібито хлібний фургон, який мало не збив її, коли вона кинулася через дорогу, неначе дитина за гумовим м'ячем, а потім вона вже стояла на протилежному хіднику, хекаючи, з пекучим шпичаком у лівому боці. Хлібний фургон поїхав собі далі по Нижній Головній.

Клоун зник. Нога зникла. Будинок стояв на своєму місці, але тепер вона побачила, що він занепалий і покинутий, вікна забиті дошками, а сходи, що ведуть на ґанок, потріскані й поламані.

"Я й справді була там чи мені все примарилося?"

Але джинси на ній були брудними, а блузка в пилюці.

І шоколад на пальцях.

Вона витерла їх об холоші джинсів і швидко вирушила геть — із палаючим обличчям, з холодною, мов крига, спиною, очі в неї вибалушувалися й западали в єдиному ритмі з приспішеним биттям її серця.

"Ми не можемо побити Воно. Чим би Воно не було, ми не можемо побити Воно. Воно навіть само бажає, аби ми спробували — Воно бажає відіграти старий рахунок. Нічиєю задовольнитися не зможе, я гадаю. Ми мусимо забиратися звідси… просто поїхати геть".

Щось погладило їй литку, легесенько, як цікавий кіт лапкою.

Вона від того відсмикнулась, стиха вискнувши. Поглянула вниз і зіщулилась, закриваючи долонею собі рота.

Побачила повітряну кульку — жовту, точно як її блуза. На кульці флуоресцентно-синіми літерами було написано: "АВШЕШ, ПВАВИЛЬНО, КВОЛИКУ".

У неї на очах кулька, легенько підстрибуючи, полетіла далі вулицею, гнана приємним весняним вітерцем.

4

РІЧІ ТОЗІЕР ДАЄ ДРАЛА

"Авжеж, це було того дня, коли Генрі з його дружками гналися за мною; перед закінченням шкільного року це було…"

Річі йшов по Зовнішній Канал-стрит, повз Бессі-парк. Та тепер зупинився, руки в кишенях, дивлячись на Міст Поцілунків, але насправді не бачачи його.

"Я відірвався від них у відділі іграшок "Фрізіса"".

Після божевільного фіналу возз'єднувального обіду він гуляв безцільно, намагаючись бодай якось змиритися з тими жахливими сюрпризами, що виявилися у віщувальних коржиках… чи то, як їм здавалося, нібито вони там виявилися. Він думав, що радше за все нічого такого з тих коржиків не вилазило. То була групова галюцинація, викликана усім тим моторошним лайном, про яке вони там балакали. Найкращим доказом цієї гіпотези слугувало те, що нічого не побачила Роза. Звісно, батьки Беверлі також зовсім не бачили крові, яка вихлюпувалася зі стоку вмивальника, але це не те саме.

"Ні? Чому ні?"

— Тому що ми тепер дорослі, — пробурмотів він, усвідомлюючи, що ця думка не має абсолютно жодної сили чи логіки; з тим самим успіхом вона могла бути безглуздим рядком з якоїсь дитячої лічилки, під яку стрибають через скакалку.

Річі вирушив знову.

"Тоді я пішов у бік міської ради й посидів на парковій лавочці якийсь час, і мені здалося, ніби я бачив…

Він зупинився знову, нахмурений.

Побачив що?

…але то мені просто лише щось примарилося".

Чи так? Чи й справді так?

Він подивився ліворуч і побачив велику будівлю з цегли, скла і сталі, яка наприкінці п'ятдесятих здавалася такою модерною, а зараз мала вигляд доволі древній і вбогий.

"А ось я й тут, — подумав Річі. — Знов опинився просто біля клятої міської ради. На місці тієї ще галюцинації. Або мари. Або чим воно там було".

Усі інші бачили в ньому Класного Блазня, Шаленого Дотепника, і він гладесенько й легко знов увійшов у цю роль. "Ах, усі ми гладесенько й легко входимо знову у свої старі ролі, хіба ви цього не помічали?" Але хіба в цьому було щось аж таке надзвичайне? Він вважав, що так, мабуть, відбувається під час будь-якої зустрічі з нагоди десяти— чи двадцятиріччя випуску — шкільний кумедник, який у коледжі відкрив у собі покликання до священства, після пари келишків майже автоматично обертається на того всезнайка, яким він колись був; Великий Літературний Ум, який піднявся на торгівлі ваговозами "Дженерал Моторз", раптом починає пащекувати про Джона Ірвінга й Джона Чивера[549]; парубок, який колись суботніми вечорами грав із "Місячними псами", а став професором математики в Корнельському університеті, раптом, сам того не очікуючи, опиняється на сцені з місцевим гуртом, з гітарою "Фендер" на плечі й із радісною, п'яною люттю волає "Глорію" й "Прибійного птаха"[550]. Чи не Спрінгстін про це якось сказав? Не відступай, дитятко, не зраджуй[551]… але в старі рефрени легше вірити, коли вони крутяться на вертушці, та ще й після пари чарочок або курінця доброї панамської червоної[552].

Крім того, Річі вважав, що галюцинація належить минувшині, а не теперішньому життю. Можливо, дитя й є батьком чоловіка, проте батьки з синами часто мають вельми різні інтереси й лише побіжну схожість[553]. Вони…

"Але ти кажеш дорослі й тепер це звучить як нонсенс, це звучить якимсь курзу-верзу. Чому це так, Річі? Чому?"

"Тому що Деррі таке ж химерне, як завжди. Чому б нам його на цьому просто не залишити?"

Тому що все зовсім не так просто. Ось чому.

Хлопчиком він був приколістом, інколи вульгарним, інколи забавним коміком, тому що це був єдиний спосіб не дати себе вбити таким, як Генрі Баверз, чи поїхати глуздом від нудьги й самотності. Тепер Річі усвідомив, що значною мірою проблема полягала в його власному мозку, який діяв зазвичай зі швидкістю разів у десять чи двадцять більшою, ніж у його однокласників. Вони вважали його дивним, химерним, навіть схильним до самогубства, залежно від конкретної ескапади, проте можливо, то було простим випадком ментального форсажу — якщо взагалі постійне перебування в режимі ментального форсажу можна вважати простим.

У всякому разі, це така властивість, яку з часом починаєш контролювати — починаєш контролювати або знаходиш засоби каналізування, наприклад, створюючи таких осіб, як Перверс Барсет чи Бафорд Слинь-Поцілуй. Річі відкрив це для себе через кілька місяців після того, як забрів до студентської радіостанції в коледжі, і сам не знаючи, з якої примхи, а протягом першого тижня перед мікрофоном відкрив усе, чого будь-коли для себе бажав. Спочатку в нього виходило не вельми майстерно; він надто переймався тим, щоб бути майстерним. Та потім він зрозумів, що його потенціал полягає не в тому, щоби стати у цій професії просто майстерним, він мусить бути незрівнянним, і самого цього розуміння вистачило, щоб висадити його вище місяця, на хмару ейфорії. У той же час він почав розуміти великий принцип, який рухає всесвітом, принаймні тією частиною всесвіту, яка має стосунок до кар'єри й успіху: знайди того божевільного, який гасає всередині тебе, паскудячи тобі життя. Заганяєш його в кут і хапаєш. Але не вбиваєш. У жодному разі. Смерть — надто добрий рятунок для таких, як він, гівнюків. Ти накидаєш йому на шию ярмо й починаєш ним орати. Той скажений працює, як демон, щойно ти його загнав у борозну. Ще й час від часу підкидуючи тобі щось, з чого можна поіржати. Оце було й усе, що відбулося. І цього було достатньо.

Він був забавним, авжеж, що хвилина — то сміх, але врешті-решт він переріс ті кошмари, які наїлися на темному боці його смішливості. Чи то йому так здавалося. До сьогодні, коли слово "дорослий" раптом утратило сенс для його власних вух. А тепер раптом тут з'явилося ще дещо, з чим належить розібратися чи принаймні обдумати; тут, перед міською радою, стояла та велетенська, ідіотська статуя Пола Баньяна.

"Я маю бути тим винятком, який підтверджує правило, Великий Білле".

"Але ти дійсно певен, що нічого не було, Річі? Зовсім нічого?"

"Там, біля Міського центру… мені здалося, ніби я бачив…"

Гострий біль уже вдруге цього дня голкою пройняв йому очі, і Річі вхопився за них руками, злякано стогнучи. Потім це знову минулося — так само, як і прийшло. Але заразом він дочув певний запах, хіба не так? Запах чогось тут насправді відсутнього, проте такого, що колись тут було, дечого, що змушувало його думати про

("я тут поряд з тобою, Річі, тримай мене за руку, вхопись і тримай")

Майка Хенлона. Це через дим йому запекло, засльозило очі. Двадцять сім років тому вони дихали тим димом; наприкінці залишилися тільки він із Майком, і вони побачили…

Але воно щезло.

Він зробив крок ближче до пластикової статуї Пола Баньяна, вражаючись її радісній вульгарності зараз так само, як у дитинстві був у захваті від її розміру. Міфічний Пол мав двадцять футів зросту, і ще шість футів йому додавав п'єдестал. Він стояв, посміхаючись із краю галявини міської ради вниз — руху машин і пішоходам на Зовнішній Канал-стрит. Міський центр було зведено у 1954–1955 роках для баскетбольної команди малої ліги, яка так ніколи й не матеріалізувалася. Деррійська міська рада проголосувала за виділення грошей на цю статую за рік по тому, у 1956-му. Тема обговорювалася гаряче, як на відкритих засіданнях ради, так і в колонці листів до редакції "Деррі Ньюз". Багато хто думав, що це буде абсолютно прекрасна статуя, яка стане визначною пам'яткою і принадою для туристів. Були й інші, які вважали саму ідею пластикового Пола Баньяна жахливою, недоладною і взагалі невимовним несмаком. Викладачка мистецтва в Деррійській середній школі, пригадав Річі, написала листа в "Ньюз", заявляючи, що, якщо в Деррі насправді буде встановлено таке одоробало, вона його підірве. Щирячись, Річі загадався, чи було потім подовжено контракт цієї бейбі.

Та дискусія, яку Річі тепер визнав за цілком типову для невеличкого містечка/міста бурю у склянці води, вирувала протягом шести місяців і, звичайно ж, не мала жодного сенсу; статую вже було придбано, і навіть якби міська рада пішла на такий аномальний (особливо для Нової Англії) крок, як невикористання речі, за яку вже заплачено гроші, де, в ім'я Бога, вони змогли б ту статую зберігати? А отже, статую, яка насправді була зовсім не ліпленою, а вилитою на якомусь заводі пластмас в Огайо, встановили на місце — все ще оповиту таким великим полотнищем брезенту, що воно могло б слугувати вітрилом на кораблі класу кліперів.