Молода гвардія - Фадєєв Олександр

Серьожка з свого темного кутка побачив, що защіпку на дверях піднято й двері напіводчинено, і зрозумів, що мати це зробила для нього. Але в цю мить світло прожектора впало на батька й на Серьожку, який сховався за його спиною: Серьожка не думав, що вони освітять сіни ліхтарем, і сподівався вислизнути надвір, коли вони пройдуть у світлицю.

Двоє схопили його за руки, Серьожка скрикнув, такий біль відчув у пораненій руці. Його втягли в світлицю.

— Світи світло! Чого стоїш, як молода роза! — загорлав Соліковський на матір.

Мати тремтячими руками довго не могла засвітити каганця, і Соліковський сам чиркнув запальничкою. Серьожку тримали солдат-есесівець і Фенбонг.

Мати, побачивши їх, заридала й упала до ніг. Велика, важка, вона повзла, перебираючи по долівці круглими, старечими руками. Старий стояв, зігнувшись до землі, зіпершись на ковіньку, і його тіпало.

Соліковський учинив побіжний трус — вони вже не раз обшукували квартиру Тюлейіних. Солдат витяг із кишені штанів вірьовку й став скручувати Серьожці руки ззаду.

— Син єдиний... пожалійте... візьміть усе, корову, одежу...

Бог знає, що вона говорила... Серьожці так до сліз було жалко її, що він боявся озватись, аби не розплакатись.

— Веди,— сказав Фенбонг солдатові.

Мати заважала йому, і він гидливо відсунув її ногою. Солдат, підштовхуючи Серьожку, пішов уперед, Фенбонг і Соліковський за ним. Серьожка обернувся й сказав:

— Прощай, мамо... Прощай, мій батьку...

Мати кинулась до Фенбонга й стала бити його своїми все ще сильними руками, викрикуючи:

— Душогубці, вас убити малої Заждіть, ось прийдуть наші!..

— Ах ти... знов туди ж захотіла! — заревів Соліковський і, не звертаючи уваги на хрипкі, уривчасті благання, що зривалися в "діда", поволік Олександру Василівну в старому платті-капоті, в якому вона завжди спала, на вулицю. "Дід" ледве встиг викинути їй пальто й хустку.

Розділ шістдесят четвертий

Серьожка мовчав, коли його били, мовчав, коли Фенбонг, закрутивши йому руки назад, підняв його на дибу, мовчав, терплячи страшний біль у пораненій руці, і тільки коли Фенбонг проткнув рану шомполом, Серьожка заскреготав зубами.

Все-таки він був на диво живучий. Його вкинули в одиночну камеру, і він зразу ж почав вистукувати в обидва боки, дізнаючись про сусідів. Ставши навшпиньки, він оглянув щілину під стелею,— чи не можна як-небудь розширити її, виламати дошку й вислизнути хоч би на подвір'я тюрми: він був певен, що втече звідусіль, якщо вирветься з-під замка. Він сидів і згадував, як розташовано вікно в приміщенні, де його допитували й катували, і чи на замку ті двері, що ведуть з коридора надвір. Ах, коли б не поранена рука!.. Ні, він іще не мав гадки, що все втрачено. В ці ясні морозяні ночі гудіння артилерії на Дінці чути було навіть у камерах.

На ранок вчинили очну ставку йому та Вітьці Лук'ян-ченкові.

— Ні... чув, що живе поряд, а ніколи не бачив,— говорив Вітька Лук'янченко, дивлячись повз Серьожку темними оксамитними очима, які тільки й живі були на його обличчі.

Серьожка мовчав.

Потім Вітьку Лук'янченка вивели, і через кілька хвилин у камеру в супроводі Соліковського ввійшла мати.

Вопи зірвали одяг зі старої жінки, матері одинадцяти дітей, кинули її на скривавлений тапчан і стали бити електричним дротом перед очима в її сина.

Серьожка не одвертався, він дивився, як б'ють його матір, і мовчав.

Потім Серьожку били перед очима його матері, а він мовчав. І навіть Фенбонг оскаженів і, схопивши зі столу залізний ломик, перебив Серьожці в лікті здорову руку. Серьожка сполотнів, піт виступив на його лобі. Він сказав:

— Це — все...

Того дня до тюрми привезли всю групу арештованих із селища Краснодон. Більшість уже не могли ходити, їх тягли по підлозі, взявши попід пахви, і вкидали в переповнені й без того камери. Коля Сумський ще рухався, але одне око в нього було вибите канчуком і витекло. Тося Єлисеєнко, та сама дівчина, яка колись так життєрадісно закричала, побачивши турмана, що полинув у небо, Тося Єлисеєнко могла тільки лежати на животі: перед тим як везти сюди, її посадовили на розпечену плиту.

І щойно їх привезли, як до дівчат у камеру ввійшов жандарм по Любку. Всі дівчата й сама Любка були певні, що її ведуть на страту. Вона попрощалася з дівчатами, і її вивели.

Та Любку повели не на страту. З наказу фельдкомендап-та області генерал-майора Клера її повезли в Ровеньки на допит до нього.

Був день передачі, морозяний, тихий, ні подуву; цюкання сокири, брязкіт відра біля колодязя, кроки пішоходів далеко линули в повітрі, що іскрилось від сонця та снігу. Лизавета Олексіївна та Людмила,— вони завжди носили передачу разом,— зав'язавши в хустинку харчі та прихопивши подушку, яку Володя просив в останній записці, підходили стежкою, в снігу второваною через пустир, до продовгастого будинку тюрми, яка своїми білими стінами та снігом на даху, що з тіньового боку вигравав синявою, зливалася з навколишньою місцевістю.

Обидві вони, і мати, й дочка, так схудли, що стали схожі одна на одну, мов сестри. Мати, завжди поривчаста й різка, тепер і зовсім була, здавалося, зіткана з самих нервових жил.

І вже з голосів жінок, що з'юрмились біля тюрми, і з того, що всі жінки стояли з вузликами і не було ніякого руху до дверей тюрми, Лизавета Олексіївна та Люся відчули лихе. Біля самого ґаночка, не дивлячись на юрбу жінок, стояв, як завжди, німецький вартовий, а на ґаночку, на бильцях, сидів поліцай у жовтім кожушку. Але він не приймав передач.

Ні Лизаветі Олексіївні, ні Люсі не треба було розглядати, хто тут стоїть: вони зустрічались тут щодня.

Мати Земнухова, маленька бабуся, стояла біля сходів ґанку, тримаючи перед собою вузлик та пакуночок, і просила:

— Візьми хоч що-небудь із продуктів...

— Не треба. Ми його самі нагодуємо,— казав поліцай не дивлячись.

— Він простиральце просив...

— Ми дамо йому сьогодні хорошу постіль...

Лизавета Олексіївна підійшла до ґанку й сказала своїм різким голосом:

— Чому передачі не приймаєте? Поліцай мовчав, ніби не чув.

— Ми не поспішаємо, будемо стояти, поки не вийде хтось, хто відповість! — сказала Лизавета Олексіївна, озираючись на юрбу жінок.

Так вони й стояли, поки не залунали кроки багатьох людей на подвір'ї тюрми і хтось почав грюкати, одмикаючи ворота. Жінки завжди користалися з такої нагоди, щоб зазирнути в вікна тюрми, які виходять на цей бік,— іноді їм щастило навіть побачити своїх дітей, що сиділи в цих камерах. Юрба жінок ринула на лівий бік воріт. Але з воріт, під командою сержанта Больмана, вийшло кілька солдатів, і вони стали розганяти жінок.

Жінки відбігали й знову повертались. Багато з них почали голосити.

Лизавета Олексіївна та Люся відійшли вбік і мовчки дивились на все це.

— Сьогодні їх стратять,— сказала Люся.

— Ні, я тільки про одне молю бога, щоб до самої смергі не зламали йому крил, щоб не тремтів він перед цими псами, щоб він плював їм в обличчя! — говорила Лизавета Олексіївна з низьким хриплим клекотінням у горлі й страшним блиском в очах,

А тим часом їхні діти проходили останні й найстрашніші 8 випробувань, що припали їм на долю.

Земнухов, похитуючись, стояв перед майстером Брюкне-ром, кров текла по обличчю, голова безсило хилилась, але Ваня раз по раз намагався її підняти і все-таки підняв і вперше за ці чотири тижні мовчання заговорив.

— Що, не можете?..— сказав він.— Не можете!.. Скільки країн захопили... Відмовились од честі, од совісті... а не можете... сил немає у вас...

І віп засміявся.

Пізнього вечора двоє німецьких солдатів внесли до камери Улю,— її обличчя було бліде, голова закинута назад, чорні коси волочились по підлозі,— й швиргонули до стіни.

Уля, застогнавши, перевернулась на живіт.

— Лілечко...— сказала вона старшій Іваніхіній.— Закоти мені кофтинку, пече...

Ліля, що сама ледве рухалась, але до останньої хвилини доглядала ПОЯПУГ, як няня, обережно закотила до пахов набряклу від крові кофтинку, перелякано відсахнулась і заплакала: на спині Улі, скривавлена, горіла п'ятикутна гірка.

Ніколи, поки не зійде в могилу останнє з цих поколінь, ніколи жителі Краснодона не забудуть цієї ночі. Напрочуд ясний, сліпучий ущербний місяць косо стояв у небі. На десятки кілометрів видно було довкола в степу. Мороз брався нестерпучий. На півночі вздовж усього Дінця спалахували вірниці й долинав то тихший, то дужчий гуркіт великих і малих боїв.

Ніхто з рідних не спав тієї ночі. Та й не тільки рідні не спали: всі знали, що цієї ночі стратять молодогвардійців. Люди сиділи біля каганчиків, а то й у цілковитій темряві в своїх нетоплених квартирах і халупах, а хто вибігав надвір і довго стояв на морозі, прислухаючись, чи не долинуть голоси, або гурчання машин, чи постріли.

Ніхто не спав і в камерах, крім тих, хто вже був непритомний. Ті з молодогвардійців, яких брали на катування останніми, бачили, що до тюрми приїхав бургомістр Стаценко. Всі знали, що бургомістр приїздить до тюрми перед стратою, коли на вироку потрібен його підпис...

В камерах теж чути було величне гуркотіння, яке перекочувалось по Дінцю.

Уля боком, напівлежачи, припавши до стіни головою, вистукувала сусідам-хлопцям:

— Товариші, чуєте, чуєте?.. Тримайтесь... Наші йдуть... Все одно наші йдуть...

В коридорі загупали солдатські черевики, застугоніли двері камер. Ув'язнених стали виводити в коридор і на вулицю не через двір, а прямо через головний вхід. Дівчата, що сиділи в камері в пальтах або в теплих жакетах, допомагали одна одній надіти шапки, пов'язатись хустками. Ліля одягла Аню Сопову, що лежала нерухомо, а Шура Дубро-віна — свою улюблену подругу Майю. Деякі дівчата писали останні записки й ховали в тому шматті, яке вони кидали тут.

З минулою передачею Улі передали чисту білизну, вона почала тепер зв'язувати стару в клунок. Зненацька сльози стали душити її, вона була не в силі вгамувати їх і, схопивши цю скривавлену білизну та затуливши нею обличчя, щоб не було чути, ткнулася в куток камери й трохи так посиділа.

їх виводили на пустир, заллятий світлом місяця, і садовили в дві вантажні машини. Першим винесли Стаховича, зовсім знесиленого, божевільного, і, розгойдавши, вкинули в машину. Багато хто 8 молодогвардійців не міг іти сам.

Винесли Анатолія Попова, якому німці одрубали ступню.