Молода гвардія - Фадєєв Олександр
Я тебе завжди пам'ятатиму... Я дожидатиму тебе,— шепотіла вона.
Він знову її поцілував і вивільнився.
Відійшовши трохи, Оля та Ніна ще гукнули до них, а потім їх зразу не стало ні видно, ні чути, тільки поземок мів по тонкій сніговій корі.
— Як ви? — спитав Олег у Валі й Серьожки.
— Ми все-таки спробуємо разом,— винувато сказав Серьожка.— Ми підемо вздовж фронту, може, де й проскочимо. А ти?
— Я все-таки тут спробую. Тут принаймні я місцевість уще знаю,— відповів Олег.
Знов запала тяжка хвилина мовчання.
— Любий друже мій, не соромся, не хнюп голову... Н-ну? — сказав Олег, розуміючи все, що діється в Серьож-чиній душі.
Валя рвучко обняла Олега. А Серьожка, не полюбляючи ніжностей, потис Олегові руку, а потім злегка штовхнув його долонею в плече й пішов не озираючись, а Валя наздогнала його.
Це було сьомого січня.
Але вони теж не могли перейти фронту вдвох. Вони все ходили з села в село і так от добулись до Каменська. Казали, що вони брат і сестра, що відстали від родини в районі боїв на Середнім Дону. І люди жаліли їх, і стелили їм де-небудь на холодній долівці, і вони спали, обійнявшись, як брат і сестра в біді. А вранці зщ>ву вставали й ішли. Валя вимагала, щоб вони спробували перейти фронт у першім-ліпшім місці, але Серьожка був людиною реального складу і все не хотів переходити фронту.
І нарешті вона зрозуміла, що Серьожка й не спробує перейти фронт, поки вона, Валя, ходитиме з ним: Серьожка міг перейти фронт в будь-якому місці, але він боявся занапастити її. І тоді вона йому сказала:
— Адже сама я завжди можу влаштуватись де-небудь отут, на селі, й перечекати, поки фронт перейде через нашу місцевість...
Але Серьожка не хотів і слухати про це.
І все-таки вона його перехитрувала. В усій їхній діяльності, особливо коли вони стали все робити вдвох, він завжди був коноводом, і вона корилась йому. Але в особистих справах вона завжди брала гору, і він сам того не помічав, як ішов на поводі. Так і тепер вона сказала, що він зможе потрапити в частину Червоної Армії й розповісти, що в Краснодоні гине молодь наша, і разом з тією частиною врятувати товаришів від загибелі, а заразом виручити й Валю.
— Я дожидатиму тебе де-небудь отут поблизу,— сказала вона.
Валя, стомившись за день, міцно заснула, а коли прокинулась перед світанком, Серьожки вже не було: він пожалів будити її, щоб попрощатись.
І вона зосталась сама.
Олена Миколаївна на все життя запам'ятала цю морозяну ніч, це була ніч з одинадцятого на дванадцяте січня. Вся родина вже спала, коли хтось тихо постукав у віконце з вулиці. Олена Миколаївна зразу почула цей стукіт і зразу зрозуміла, що це він.
Олег з обмороженими щоками впав на стілець, від утойи навіть не знявши шапки. Всі прокинулись. Бабуся засвітила каганець і поставила під стіл, щоб світла не побачили з вулиці: поліція навідувалась до них по кілька разів на день. Олег сидів, освітлений знизу, шапка його взялась інеєм круг обличчя, на вилицях у нього були чорні плями. Він схуд.
Він кілька разів пробував перейти фронт, але він зовсім не знав сучасної системи вогню та розташування підрозділів і груп в обороні. Та й був завеликий і темно вдягнений, щоб непомітно переповзти по снігу. Думка про те, що там з товаришами в місті, весь час не облишала його. Зрештою він переконав себе, що тепер, коли вже минуло стільки часу, можна непомітно пройти до міста.
— Що про Земнухова чути? — питав він.
— Все те саме...— сказала мати, намагаючись не дивитись на нього.
Вона скинула з нього шапку, тужурку. Ні на чім було навіть чаю зігріти, але домашні й так переглядались, боячись, щоб його от-от не захопили тут.
— Уля як? — спитав він. Всі мовчали.
— Улю взяли,— тихо сказала мати.
— А Любку?
— Теж.
Він змінився на обличчі і, помовчавши, спитав:
— А в селищі Краснодоні?
Не можна було так мучити його по краплі, і дядя Коля сказав:
— Легше назвати тих, кого ще не взяли...
І він розповів про арешт великої групи робітників Центральних майстерень разом з Лютиковим та Бараковим. Тепер уже ніхто в Краснодоні не мав сумніву, що це були свої люди, залишені в німецькому тилу із спеціальним завданням.
Олег поник головою й більш ні про що не питав.
Порадившись, вони поклали вирядити його на село до родичів Марини зараз же, вночі. Дядя Коля взявся провести його.
Вони йшли дорогою на Ровеньки, степом безлюдним, видним на далеку відстань під зорями, що струмили тихе синювате світло по снігу.
Хоч він майже не відпочивав після стількох ночей блукання, часто без їжі й притулку, після всього, що спіткало його вдома, Олег уже цілком опанував себе і дорогою розпитував у дяді Колі всі подробиці, зв'язані з провалом "Молодої гвардії" і з арештом Лютикова й Баракова. Він розповів дяді Колі свої лихі пригоди.
Вони не помітили, як скінчився довгий положистий узвіз дороги і вони досягли найвищої його точки, й круто стали сходити з пагорка метрів за п'ятдесят від околиці великого села, що темніло перед ними.
— В село простуємо, а слід би обминути,— сказав дядя Коля.
І вони збочили й пішли лівим краєм дороги, все так само метрів за п'ятдесят од села,— сніг був глибокий тільки в заметах.
Вони перейшли були одну з бічних доріг, що вели до села, як із-за крайньої хати навперейми кинулось до них кілька сірих постатей. Вони бігли й горлали по-німецькому дуже хрипко.
Дядя Коля й Олег, не змовляючись, майнули від них по дорозі.
Олег почував, що в нього немає сил бігти, чув, що його паздоганяють. Він напружив останні сили, але послизнувся й упав. На нього навалилися й заломили назад руки. Двоє ще гналися за дядею Колею й кілька разів вистрілили вслід йому з револьвера. Трохи згодом вони повернулись, лаючись і посміюючись; що не пощастило спіймати.
Олега привели у великий будинок, де раніш була, мабуть, сільрада, а тепер канцелярія старости. В соломі на підлозі спало кілька солдатів жандармерії. Олег зрозумів, що вони наскочили на жандармський пост. На столі стояв польовий телефон у темній шкірі.
Єфрейтор викрутив ґнота в лампі і, сердячись та гримаючи на Олега, заходився його обшукувати. Не знайшовши нічого підозрілого, він зірвав з Олега тужурку й став промацувати її. Великі пальці його рук були плоскі й розширені біля нігтя, і він методично й спритно орудував ними.
Так пальці його добрались до картону комсомольського квитка, і Олег зрозумів, що всьому кінець.
Єфрейтор, прикриваючи рукою викладені на стіл комсомольський квиток і бланки тимчасових комсомольських квитків, надсаджуючись, хрипко говорив по телефону. Потім він поклав трубку й щось сказав солдатові, який привів Олега.
Аж проти ночі наступної доби Олег, супроводжуваний цим єфрейтором і солдатом замість кучера, на санях під'їхав до будинку жандармерії та поліції в місті Ровеньках, і його здали черговому жандармові.
Олег сидів сам у камері, в цілковитій темноті, обнявщи руками коліна. Коли б можна було бачити його обличчя,— вираз його був спокійний і суворий. Думки про Ніну, про матір, про те, як по-дурному він попався,— він мав на все це досить часу, поки сидів у канцелярії старости і поки його везли, і це вже одійшло від нього. І не об тім він думав, що чекає на нього: він це знав. Він був спокійний та суворий, бо він підбивав підсумок усьому своєму недовгому життю.
"Нехай мені шістнадцять років, не я винен у тім, що моя життєва путь була така недовга... Що може страшити мене? Смерть? Мордування? Я зможу знести це... Звичайно, я хотів би вмерти так, щоб пам'ять про мене лишилася в серцях людей. Але хай я помру невідомий... Що ж, так помирають тепер мільйони людей, так само, як і я, сповнені сил та любові до життя. В чім я можу попрікнути себе? Я не брехав, не шукав легкого в житті шляху. Інколи був легковажний,— може, й слабкий од надмірної доброти серця... Любий Олежко-дролежко! Це не така й велика провина в шістнадцять років... Я навіть не звідав усього щастя, яке відпущено людині. І однаково я щасливий! Щасливий, що не плазував, як черв'як,— я боровся... Мама завжди казала мені: "Орлику мій!" Я не обману її віри та довір'я товаришів. Нехай моя смерть буде така ж чиста, як моє життя,— я не соромлюся сказати собі це... Ти вмреш гідно, Олежко-дро-лежко..."
Риси обличчя його розгладились, він ліг на підмерзлій слизькій підлозі, підмостив під голову шапку й міцно заснув.
Він розплющив очі, відчувши, що хтось стоїть над ним. Був ранок.
Майже затуливши собою двері в камеру, перед Олегом стояв у козачій шинелі, в польській конфедератці, що ледве налізала на велику руду голову, кремезний дід з великим сизим носом, з буйним рудим ластовинням по всьому обличчі, з шаленими сльозавими очима.
Олег сів на підлозі і з подивом глянув на нього.
— А я думаю, який він такий, Кошовий?.. А він ось який... Гадюченя! Пройдисвіт такий!.. Шкода, що тебе гестапо вчитиме,— у мене тобі краще було б. Я б'ю в виняткових випадках... То ось ти який! Про тебе слава, як про Дубров-ського. Читав, мабуть, Пушкіна? У, гадюченя!.. Жаль, що ти не в мене,— старий нахилився до Олега, примружив одне сльозаве божевільне око і, дихаючи на Олега горілкою, таємниче зашепотів: — Ти думаєш, я чому так рано? — Він підморгнув уже зовсім інтимно й довірливо: — Сьогодні виряджаю партію туди...— Він покрутив набряклим пальцем кудись у небо.— Прийшов з перукарем усіх поголити, я завжди голю перед цим,— шепотів він. Він випростався, крякнув, підняв великий палець руки й сказав: — Культурнень-ко!.. А ти підеш по лінії гестапо, не заздрю тобі. Оревуар! — Він підніс набряклу старечу руку до козирка конфедератки й вийшов, і хтось грюкнув за ним дверима камери.
Коли Олега вже перевели до загальної камери, де сиділи зовсім невідомі йому люди з дальніх місць, він дізнався, що то був начальник ровеньківської поліції Орлов, з колишніх денікінських офіцерів, страшний кат і мучитель.
Через дві-три години Олега повели на допит. Взялись до нього самі тільки гестапівці, перекладач також був ні-мець-єфрейтор.
їх було багато, німецьких жандармських офіцерів, у кабінеті, куди його ввели. Всі вони з одвертою цікавістю та з подивом, а деякі навіть так, як дивляться на особу визначну, дивились на нього. За своїм багато в чому ще дитячим сприйняттям світу він не міг гадати, як широко розійшлася слава про "Молоду гвардію" і як він сам, після свідчень Стаховича та після того, що довго не могли його спіймати, перетворився на постать легендарну.
