Декамерон - Боккаччо Джованні

— Я прикинусь калікою, а ви обидва піддержуйте мене — з одного боку ти, з другого Стеккі, нібито я сам іти неспроможен, та й ведіть мене до тих мощей зцілятися; хоч хто нас побачить, то поступляться і пропустять.

Маркезе і Стеккі на те пристали: не гаючись, вийшли вони з трактиру і подалися втрьох у безлюдне місце; там Мартелліно так поскарлючував собі пальці, так іскривив собі руки й ноги, рот, очі і все обличчя, що страх було глянути; хто б на нього не подивився, сказало б усяке, що то справді людина скалічена та збезвічена.

Узяли його такого Маркезе і Стеккі та й побралися до церкви, святі та Божі, смиренно благаючи всіх, хто по дорозі не стрінеться, пропустити їх Бога ради, і се їм легко давалося — усі дивилися на них, гукали: "Розступіться, розступіться!" — і так невзабарі протовпилися вони до того місця, де лежало тіло святого Гендріка. Кілька дворян, що там стояли, швидко схопили Мартелліна і поклали його на тіло, щоб сподобився він благодаті та й ізцілився. Усі люди пильнували, що ж із ним буде; перечасувавши трохи, почав він приставлятися, — а він на те був великий мистець, — нібито в нього розпрямляється спершу один палець, потім уся п'ясть, а послі вся рука, і так він випростався весь. Бачивши сеє, люди такий здійняли лемент во славу святого Гендріка, що й грім би грянув, то не чути було б.

І треба ж так трапитись, що стояв там недалечко один флорентинець, який добре знав того Мартелліна, хоч зразу був і не вгадав, як його вели нібито каліку; коли ж той випрямився, упізнав та як зарегочеться:

— А бий його Божа сила! І хто б таки, його бачивши, не пойняв віри, що то сущий каліка?

Почувши сі слова деякі тревіжани, та й питаються:

— Як то? Хіба не було в нього родимця? А флорентинець одказує:

— Та Боже борони! Він ізроду був прямісінький, як ми з вами, тільки що великий із нього мастак, як самі здорові бачили, приставлятися ким завгодно.

Як зачули ж вони сеє, більш нічого не питали, а всі ринулися вперед, волаючи:

— Узяти його, зрадника! Він, богозневажник і святотатець, прикидався тільки, буцім його родимець побив, щоб над нашим святим і над нами поглумитися!

Сеє кажучи, схопили його, зволокли з того місця, де він був, і, пірвавши його за чуприну та пошматувавши всю одежу на ньому, давай гамселити його кулаками та носаками, і не було, либонь, такого чоловіка, що не пристав би до того збіговиська. Мартелліно кричав: "Ґвалт, рятуйте!" — і одбивався скільки сили, та се йому не помагало, бо на нього напирало все більше й більше народу. Стеккі й Маркезе бачать, що непереливки; помогти б — так за свою шкуру страшно; давай вони тоді разом з усіма кричати: "Смерть йому!", — а самі все-таки мізкували, як би його із рук народу вирятувати, бо таки були б його напевне доконали, якби Маркезе не піднявся на хитрощі. Побіг він швиденько до міської сторожі та й каже тому, що бурмистра заступав:

— Пробі рятуйте! Он той лихий чоловік вирізав у мене гамана з сотнею червінців. Прошу, веліте його схопити і верніте мені моє.

Почувши сеє, кільканадцятеро гайдуків миттю майнули туди, де горопашного Мартелліна без гребінця чесали, і, пропхавшися на превелику силу між юрбою, видерли його з рук самосудників геть побитого та понівеченого і повели до ратуші. Туди ж посунуло і множество тих, що од нього, мовляв, наруги дознали, а почувши, що його схоплено за крадійство, і собі давай казати, що і їм він нібито поодрізував гаманці, — гадали, бачте, хоч тим йому надолужити. Вислухав усе те міський суддя, чоловік пресуворий, зразу ж одвів Мартелліна в сторону та й почав його про все допитувати. Та Мартелліно тільки оджартовувався, ніби йому той арешт за іграшку. Розсердився тоді суддя, велів узяти його на дибу та дати доброї хлости, щоб признався у злодійстві, а потім повісити. От ізняли його з диби, суддя й питає, чи правда тому, що на нього люди кажуть. Бачивши Мартелліно, що годі одмагатися, і каже:

— Добродію, я ладен визнати вам усю щиру правду, нехай тільки винувачі об'являть, де й коли вирізав я кожному гаманця, а я вже тоді скажу, що я робив, а чого ні.

— Добре, — одвітував суддя і почав тих людей викликати; один говорив, що Мартелліно обікрав його тиждень тому, другий — що перед шістьма днями, третій — перед чотирма, а деякі сказали, що того самого дня. Почувши сеє, Мартелліно сказав:

— Добродію, всі вони брешуть у живі очі, а що я правду мовлю, ось тому доказ: бодай мені довіку не вступати в сей город, коли моя нога була тут раніше; я отсе допіру тільки прибув сюди і зразу ж, собі на лихо, пішов подивитися на мощі святії; там мені й дали чосу, оттак як бачите. А що сьому правда, то не дасть збрехати магістратський урядовець, що записує приїжджих, його реєстер та ще мій трактирник. Як допевнитесь, що так воно і є, як я кажу, то зволіте не мучити й не карати мене через отих лукавих суплікаторів.

Покіль те діялось, Маркезе і Стеккі, почувши, що суддя суворе вчинив проти Мартелліна слідство і вже потяг його на дибу, перелякались вельми, говорячи: "Отсе порятували товариша: із сковорідки та в огонь!" Кинулись туди-сюди, знайшли свого трактирника і все йому з'ясували. Той засміявся і повів їх до Сандра Аголанті, що мешкав у Тревізо і мав велику силу при синьйорові, розповів йому все по ряду і попросив його вкупі з ними заступитись за Мартелліна. Сандро, нареготавшися, подався до синьйора і сказав, щоб приведено Мартелліна. Пішли по нього, аж він стоїть у самій сорочці перед суддею, збентежений та переполошений, бо суддя і слухати не хотів ніяких вимовок, а за віщось на флорентинців угнівавшися, надумав його притьмом повісити і довго не хотів оддавати його синьйорові, та мусив. Як приведено Мартелліна перед синьйора, розказав він йому все чисто, як було, і прохав у нього одної тільки ласки — одпустити його, бо, поки не опиниться в Флоренції, усе йому зашморг на шиї мулятиме. Синьйор довго сміявся з сієї пригоди, подарував трьом товаришам по одежині, і вони, так несподівано порятувавшись од великої напасті, повернулися живі-здорові додому.

ОПОВІДКА ДРУГА

Рінальдо д'Асті, пограбований харцизами, потрапляє в Кастель Гвільєльмо; знайшовши там нічліг у одної вдовиці і одзискавши свою втрату, він вертає додому цілий і здоровий

Слухавши пригоди Мартелліна, що розповідала Неїфіла, сміялися дами без міри, а з кавалерів найдужче Філострат; а що сидів він коло оповідачки, то йому й веліла королева заступити чергу, і він, не гаючись, почав казати:

— Хочеться мені, прекрасні дами, подати вам оповідку про справи божественнії, а почасти й злигоднії та любовнії, і буде вона для послухачів, можливо, не без пожитку, найпаче для тих, що мандрують по непевних країнах кохання, де буває, святому Юліанові не помолившись, і той, хто добру постелю має, зле ночує.

Так от — було се за часів феррарського маркіза Ацца — приїхав якось до Болоньї у своїх справах купець на ймення Рінальдо д'Асті; зробивши все, що треба, вертався він додому і по дорозі з Феррари до Верони здибав якихось людей; були то лиходії і харцизи, хоч і скинулися з виду на купців. Необачний Рінальдо зайшов із ними в бесіду, та й поїхали вони разом. Тії, побачивши, що він купець і, мабуть, не без грошей, надумали пограбувати його, як тільки слушна годи на випаде, а щоб не мав він на них ніякої призри, вели з ним, як люди смирні та статечні, все пристойні та чеснії речі і такі вже були до нього поштиві та люб'язні, що покладав собі купець за велике щастя таких подорожників зустрінути, бо при ньому був тільки один слуга-верхівень. От їдуть вони собі, говорять про се, про те, як то в розмові буває, аж завелася річ про молитви, що люди до Бога зносять. Один розбишака (а їх було всього троє) і питає в Рінальда:

— А ти, чоловіче добрий, які молитви проказуєш на дорогу?

А Рінальдо одвітує:

— Я, правду мовлячи, у сих справах чоловік простий, темний, молитов знаю не гурт, живу собі по-старосвітськи, лічу два сольди за двадцять і чотири динари, а проте, в дорозі бувши, звик уранці, з гостиниці виїжджаючи, проказувати Отченаш і Богородицю за упокій отця і матері святого Юліана, а тоді вже молю Бога і святого, щоб послали мені добру ночівлю. Не раз на віку зазнавав я, мандруючи, усякої напасті, отже ж завше рятувався і ночлігував добре і безпечне, тож вірю певне, що виблагав мені в Бога ту ласку святий Юліан, що йому на честь творю я сі молитви; і все в мене така думка, що й мандруватиметься, і ночуватиметься мені погано, як не прокажу вранці сієї молитви.

— А сьогодні рано ти молився? — знову питає той.

— Аякже! — одказує Рінальдо.

А харцизяка, своє на думці мавши, сам собі гадає: "Гляди, щоб не прийшлось тобі перемолюватись, бо, як поведеться нам, лихе матимеш ночлігування". А вголос йому каже:

— І я багацько мандрував, а сієї молитви ніколи не проказував, хоч і хвалено мені її вельми; а проте ні разу ще не бувало, щоб погано мені ночувалося; сю ніч, може, ти й сам упевнишся, хто із нас кращий притулок матиме — чи ти, чи я, хоч ти сю молитву читав, а я ні. Правда, я проказую замісто неї інші: "Помилуй мя, Боже", "Пречиста Діво" або "Все упованіє моє" — то, казала моя бабуся, молитви дуже помічні.

їдуть вони так і говорять про всяку всячину, а ті троє чигають тільки слушного місця й часу, щоб своє лихе діло вкоїти; як іспоночіло вже, минули вони Кастель Гвільєльмо і мали саме річку переходити; бачать харцизи, що доба пізня, а місце глухе та одлюдне, напали на купця, пограбували, з коня зсадили і в самій сорочці пустили, сказавши на прощання:

— Іди, то побачиш, чи хорошу ночівлю пошле тобі твій святий Юліан, а наш прихистить нас добре.

Перемкнулись через річку, тільки смуга за ними лягла.

А Рінальдів слуга та був собі страхополох; побачивши, що на хазяїна напали, не став йому до помочі, а погнався конем своїм щодуху назад у Кастель Гвільєльмо, прибув туди в пізні обляги та там і обночувався, ні про що не дбаючи. Рінальдо лишився сам голий-босий, і спостигла його ніч на безлюдді; холодно було вельми, сніжок густий як на те припустив, ну що ти в світі білому робитимеш? Давай він, дрижаки ловлячи та зубами дзвонячи, роздивлятися, чи не знайде якого захистку, щоб не одубіти з холоднечі, — так ніде ж тобі нема нічого, після недавньої війни околиця тая пусткою лежала...