Декамерон - Боккаччо Джованні
Тит не раз уже вимовлявся різними вигадками, і Егісіпп те помітив; нарешті, побачивши, що несила далі таїтися, Тит промовив, зітхаючи і плачучи:
— Егісіппе, якби була на те воля богів, волів би я вмерти, аніж отак жити, як подумаю, що доля поставила на пробу мою чесноту і я, на превеликий мій сором, тої проби не видержав. Не жду я собі за те іншої одплати, як нагальної смерті, що тепер од життя мені миліша; тяжко мені згадувати про підлоту свою, та не можу я і не мушу приховувати од тебе нічого, тож одкрию її тобі не без великого стиду.
Та й розказав йому все з самого початку, яка була причина його задуми, які думки боролись у його душі і які взяли гору, як він гине з любові до Софронії; розуміючи, яка то негожа річ, вирішив він, мовляв, спокутувати її своєю смертю і певен, що скоро того доб'ється. Як почув те Егісіпп, як побачив, що друг його плаче, задумався на якусь хвилю, бо і його вабила до себе та молода дівоча краса, хоч і не так сильно, та потім вирішив без вагання, що життя друга повинно йому бути дорожче за Софронію. Сам доведений до плачу його плачем, він сказав йому крізь сльози:
— Тите, якби ти не потребував нині утіхи, я б поскаржився на тебе тобі ж самому за те, що ти порушив нашу дружбу, так довго приховуючи од мене твою тужливу пристрасть; хоч вона здавалась тобі й нечесною, але од друга не годиться таїти нечесних справ так само, як і чесних: хто тобі друг, той порадіє разом з тобою чесному, а нечесне намагатиметься вирвати з твоєї душі. Та годі поки що про се, доміркуймо про те, що в сю мить найголовніше. Я не дивуюсь, що ти так палко любиш Софронію, мою наречену, то було б мені дивно, якби ти її не любив; адже мені відома її краса і велич твого духу, що тим більше здатний захопитися пристрастю, чим прекрасніший її предмет. Ти по праву любиш Софронію і цілком несправедливо нарікаєш на долю (хоч ти сього й не кажеш), що вона судила її мені, бо твоя любов здалась би тобі чесною, якби се була не моя, а чиясь наречена; але якщо ти залишився таким розважливим, як і був, то скажи мені, чи був би ти вдячний долі, якби вона судила її комусь іншому, а не мені? Якби вона судилась комусь іншому, той любив би її більше для себе, аніж для тебе, яка б чесна не була твоя любов, а од мене тобі нема чого такого побоюватись, якщо ти вважаєш мене за справедливого друга; відколи ми заприязнились, не пам'ятаю я, щоб я мав щось таке, що не було б зарівно твоїм, як моїм. Якби ся справа зайшла була надто далеко і в нас не було іншої ради, я мусив би поділитися з тобою і цим, як усім іншим, але такої доконечності немає, і я можу зробити так, що Софронія буде виключно твоєю, ї таки зроблю; який би був із мене друг, коли б я, будучи спроможним задовольнити твоє почесне бажання, не захотів сього вчинити? Правда, Софронія — моя наречена, і я щиро любив її і з великою радістю ждав весілля, але якщо ти, людина за мене гідніша, дужче прагнеш оволодіти таким скарбом, як вона, будь певен, що вона вступить до мого покою твоєю, а не моєю дружиною. Забудь же свої тяжкі думи, прожени сум, будь ізнов здоровим, бадьорим та веселим і чекай радісно винагороди за свою любов — ти заслужив на неї більше, ніж я.
Почувши Тит таку Егісіппову мову, зрадів з тієї принадливої сподіванки, але й засоромився воднораз од справедливого міркування, що чим більшою була товаришева великодушність, тим більш недостойним здавалось скористатися нею. Не перестаючи плакати, він ледве спромігся на таку відповідь:
— Егісіппе, твоя великодушна й щира дружба ясно показує, чого вимагається од моєї. Нехай Бог боронить, щоб я прийняв од тебе за свою ту, котру він дарував тобі як більш достойному. Якби Бог судив, щоб вона була моєю, то не могло б бути жодного сумніву, що він ніколи не попустив би її тобі. Радуйся ж, що ти виявився щасливим обранцем, що він дарував тобі благо по розумінню своєму, а я вже хай буду мучитись у сльозах, що він послав мені як недостойному тієї милості: або я подолаю сі сльози, і се буде тобі приємно, або вони подолають мене, поклавши край моїм мукам.
На те одказав йому Егісіпп:
— Якщо наша дружба, Тите, дає мені право примушувати тебе чинити мою волю, а од тебе вимагає, щоб ти виконував мої бажання, то се буде найкраща нагода справдити її на ділі. Якщо ти не погодишся здатись на моє прохання самохіть, я вдамся до примусу, що дозволено вживати на користь другові, і Софронія все одно буде твоєю. Я знаю, які могутні сили любові, знаю, що не раз та й не два доводили вони закоханих до плачевної смерті, і бачу, як близько вже стоїш ти од неї: повернутись назад і побороти сльози тобі вже несила, а далі підеш — упадеш, переможений, додолу, і я, без сумніву, пішов би незабаром слідом за тобою. Отже, якби я не любив тебе за щось інше, мусив би все одно життям твоїм дорожити, щоб самому на світі жити. Софронія буде твоя, бо навряд чи ти знайдеш іншу, котра тобі так припала б до серця, а мені не трудно буде протоптати стежку куди-інде: так буде добре і тобі, й мені. Може, я й не був би таким великодушним у сій справі, якби знайти собі жінку було б так само нелегко, як знайти друга, але тому, що мені легше знайти іншу дружину, ніж іншого друга, я волію не то щоб утратити її (бо одступивши тобі її, я її не втрачу, а просто передам у кращі руки), а передати тобі, ніж тебе втратити. Отож коли моє прохання щось у тебе важить, прошу тебе — не вдавайся в тугу, потіш себе і воднораз мене і май певну надію, що ти незабаром зазнаєш радості, якої прагне твоя палка любов од тієї, котру ти кохаєш.
Хоч Титові й совісно було погодитись на те, щоб Софронія стала йому жінкою, і він усе одмагався, та його палка любов, з одного боку, і дружні вмовляння, з другого, зробили своє.
— Слухай, Егісіппе, — сказав він, — коли я пристану на те, що ти кажеш, я не знаю, чи то буде більше з мого бажання, чи з твого, бо ти твердиш, що тобі воно буде приємно. Твоє надзвичайне благородство перебороло мій природний сором: я вирішив зробити так, як ти кажеш, але будь певен, я цілком свідомий того, що дістаю од тебе не тільки улюблену жінку, а з нею й саме життя. Як буде на те воля безсмертних, то й я, може, покажу тобі колись на благо твоє і честь, як я ціную те, що ти робиш задля мене, жаліючи мене більше, ніж я сам.
На тії речі Егісіпп одказав йому так:.
— Тите, коли ми хочемо, щоб усе вийшло гаразд, треба нам діяти ось яким чином. Тобі відомо, що Софронія стала моєю нареченою після довгих переговорів моїх родичів з її кревними; тим-то, якби я пішов оце зараз і сказав, що не хочу її брати, то наробив би великого бешкету і розгнівив її рід і мій. Байдуже було б мені до того, якби я був певен, що вона після того твоєю стане, та боязно мені, що, як я од неї одкинусь, її оддадуть зараз за когось іншого, а не за тебе, і таким чином ти втратиш те, чого я не здобув. Через те я гадаю (звичайно, якщо ти на те згоден), що мені слід продовжити почату справу — ввести Софронію до себе в дім як мою дружину і одбути весілля, а тоді вже ми так улаштуємо, що ти будеш потай спати з нею, як із своєю жінкою. Згодом, у слушний час і в слушному місці, ми заявимо про те, що зробили: як вони те схвалять, то добре, а як ні, то вже що сталось — не одстанеться, хоч-не-хоч треба буде з тим примиритись.
Ся рада сподобалась Титові, і Егісіпп привів Софронію до свого дому як дружину, коли Тит уже одужав і був при силі. Після бучного весільного бенкету, як настала ніч, жінки одвели молоду на подружнє ложе і пішли. Титова кімната була постінь з Егісіпповою, з одної легко можна було дістатися в другу; тим Егісіпп погасив у своїй кімнаті свічки, пішов нишком до Тита і сказав йому, щоб він ішов спати з його жінкою. Титові знов стало соромно, він почав уже каятись, що погодився, і не хотів іти, але Егісіпп готовий був не лише на словах, а й на ділі услужити другові, і по довгій суперечці Тит таки пішов туди. Скоро ліг у постіль, зараз обняв дівчину і, ніби жартома, спитав її пошепки, чи хоче вона бути йому жінкою. Софронія, гадаючи, що то був Егісіпп, одповіла: "Хочу". Тоді він надів їй на палець прегарний коштовний перстень: "А я, — каже, — хочу бути тобі мужем". Зашлюбившися таким чином, він довго розкошував із нею в любовних обіймах, причому ані вона, ані хто інший не здогадався, що то був не Егісіпп.
Поки Тит жив у такому от шлюбі з Софроніею, з Риму прийшла звістка про смерть його батька Публія; Титові писали, щоб він негайно вернувся до Риму впорядкувати свої справи. Він порадився з Егісіппом і вирішив поїхати туди, взявши з собою Софронію, але для того, щоб се зробити, треба було одкрити їй нарешті ту таємницю. Покликавши її одного разу до кімнати, вони одверто розповіли їй про все, як було діло, причому Тит, щоб остаточно її переконати, розказав про деякі справи, що були між нею і ним. Софронія подивилась обурено спершу на одного, а потім на другого і гірко заплакала, що Егісіпп так її одурив, та йому самому не сказала про те нічого, а пішла до батька-матері і пожалілась на нього, що як то він і її, і їх обманив: насправді вона стала жінкою Титові, а не Егісіппові, як вони гадали.
Софроніїн батько сприйняв се як велику собі образу, і між ріднею Софронії та Егісіппа постали з того великі свари та чвари, ненастанне гнівання та ворогування. А що вже самого Егісіппа, то зненавиділи і чужі, і свої: всі вважали, що він заслуговує не лише огуди, а й суворого покарання, а він твердив, що вчинив чесно і що батьки молодої повинні йому ще й дякувати, бо він видав Софронію за кращого од себе. Титові прикро було слухати всі ті сварки й суперечки; знав він добре, яка вдача у тих греків: доти галасуватимуть і погрожуватимуть, доки хтось не дасть їм доброї одправи — тоді зразу стануть сумирними та покірними, тож вирішив не лишити без відповіді їхніх наклепів та поговорів. Будучи мужнім, яко римлянин, і мудрим, яко афінянин, він ухитрився зібрати Егісіппову й Софроніїну рідню в одному храмі і, ввійшовши туди в супроводі самого тільки Егісіппа, озвався до тих, що його чекали, такими словами:
— Деякі філософи гадають, що все те, що роблять смертні, діється з призводу і призволу безсмертних богів; тому дехто і твердить, що все, що б не сталося і не станеться, є доконечним і неминучим (правда, інші кажуть, що се дійсне лише супроти минулого).
