Забуте вбивство - Крісті Агата

Тому я вирішив, що для вас буде меншим потрясінням, якщо ви довідаєтеся про деякі факти від мене. Мені дуже прикро розповідати про це, бо моя розповідь не принесе користі ані вам, ані комусь іншому, а вам, Ґвенні, певно, завдасть великого болю. Але так воно було. Ваш батько не хворів на сухоти, і санаторій, про який ми говорили, був насправді психіатричною клінікою.

– Психіатричною клінікою? То він збожеволів?

Обличчя у Ґвенди стало бліде, як смерть.

– Такий діагноз йому не був поставлений. І на мою думку, він не був божевільним у прямому значенні цього слова. Він пережив дуже сильне нервове потрясіння й страждав від важких галюцинацій. Він прийшов до тієї клініки добровільно й, звичайно, міг би покинути її, коли завгодно, якби захотів. Проте його стан так і не поліпшився, і він там помер.

– Він потерпав від галюцинацій? – Джайлз повторив ці слова тоном запитання. – Яких саме?

Доктор Кеннеді сухо сказав:

– Йому ввижалося, ніби він задушив дружину.

У Ґвенди вихопився здушений крик. Джайлз швидко простяг руку й узяв її холодну долоню у свою.

– І він справді її задушив?

– Що ви сказали? – Доктор Кеннеді скинув на нього здивованим поглядом. – Ні, звичайно ж, ні. Про це ніколи не було й мови.

– Але звідки ви знаєте? – непевним голосом запитала Ґвенда.

– Моя люба дитино! Такого не було й не могло бути. Гелена покинула його й утекла з іншим чоловіком. Після цього він протягом певного часу перебував у дуже нервовому стані. Його мучили жаскі сновидіння, хворі фантазії. А останній шок викинув його за межі здорового глузду. Я не психіатр. Вони мають свої пояснення для таких речей. Якщо чоловік вважає, що краще його дружина померла б, аніж зрадила його, то він може переконати себе в тому, що вона мертва – і навіть у тому, що він її вбив.

Джайлз і Ґвенда нишком обмінялися застережливим поглядом.

– То ви цілком упевнені, що насправді він не зробив того, що, на його думку, він зробив?

– Авжеж, я цілком упевнений. Я одержав два листи від Гелени. Один вона надіслала з Франції через тиждень після свого від'їзду, а другий – через півроку. О, ні, ішлося про галюцинації в їхньому чистому вигляді.

Ґвенда набрала повні груди повітря.

– Будь ласка, розкажіть мені все, – попросила вона.

– Я розповім вам усе, що зможу, моя люба. Почну з того, що Келвін перебував у специфічному невротичному стані протягом певного часу. Він прийшов до мене й усе мені розповів. Сказав, що його мучать тривожні сновидіння. Ці сновидіння, сказав він, завжди однакові й закінчувалися вони одним і тим самим – він душив Гелену. Я спробував проникнути в корінь проблеми – подумав, що, певно, він пережив тяжкий конфлікт у ранньому дитинстві. Мабуть, його батько й мати не були щасливим подружжям… Я не стану заглиблюватися в ці подробиці. Вони цікаві лише для лікаря. Я рекомендував Келвіну проконсультуватися в психіатра, сказав, що в нас є першокласні фахівці, але він нічого не хотів слухати, він вважав свої сновидіння сутою нісенітницею.

Я запідозрив, що їхні стосунки з Геленою складаються не дуже добре, але він ніколи про це не згадував, а мені не хотілося ставити такі запитання. Кульмінація настала тоді, коли він прийшов у мій дім одного вечора – то була п'ятниця; пам'ятаю, я щойно повернувся з лікарні й побачив, що він чекає на мене в кімнаті для консультацій; він був там уже чверть години. Коли я увійшов, він подивився на мене й сказав: "Я вбив Гелену".

Протягом якоїсь миті я не знав, що думати. Він говорив так спокійно, з такою холодною незворушністю. Я сказав: "Ви маєте на увазі, що бачили ще один такий сон?" – "Це вже не сон, – відповів він. – Це правда. Вона лежить там задушена. Я її задушив".

Потім він сказав цілком холодно й розважливо: "Вам краще піти зі мною в мій дім. Потім ви зателефонуєте в поліцію прямо звідти".

Я не знав, що й думати. Ми сіли в машину й поїхали туди. У будинку було тихо й темно. Ми піднялися до спальні.

– До спальні? – втрутилася Ґвенда тоном глибокого подиву.

Доктор Кеннеді здавався злегка здивованим.

– Атож, до спальні, бо саме там нібито все й відбулося. Та коли ми туди увійшли, то, звичайно, там не було нічого! Жодна мертва жінка не лежала на ліжку. Не було ніякого безладу – навіть ковдра не була зім'ята. Усе, що з ним сталося, було чистою галюцинацією.

– Але що сказав мій батько?

– Він, звичайно, наполягав на своїй історії. Він щиро вірив у її правдивість, розумієте? Я дав йому заспокійливі ліки, переконав його їх прийняти й поклав його на канапу у кімнаті для перевдягань. Потім оглянув дім. У кошику для використаного паперу, що стояв у вітальні, я знайшов пожмакану цидулку від Гелени. Її зміст був цілком очевидним. Вона там написала приблизно такі слова: "Це мій прощальний лист. Пробач мені, але наш шлюб був помилкою від самого початку. Я їду геть із чоловіком, тим єдиним, кого справді кохаю. Пробач мені, якщо можеш. Гелена"

Не було сумніву, що Келвін увійшов, прочитав її записку, пішов нагору, пережив глибоке психічне потрясіння, а потім прийшов до мене, переконаний у тому, що вбив Гелену.

Потім я допитав покоївку. Того дня вона мала вільний вечір і повернулася пізно. Я повів її в кімнату Гелени, і там вона переглянула одяг Гелени тощо. Усе було цілком ясно. Гелена спакувала валізу й сумку й забрала їх із собою. Я обшукав весь дім, але не знайшов нічого незвичайного – безперечно, жодного сліду задушеної жінки.

Уранці я мав великий клопіт із Келвіном, але до нього нарешті дійшло, що то була галюцинація – чи, принаймні, він мені так сказав і погодився лягти до приватної лікарні, щоб підлікуватися.

Через тиждень, як я вам уже казав, я одержав листа від Гелени. Вона вкинула його до поштової скриньки в Біаріці, але написала в ньому, що їде до Іспанії. Я мав переказати Келвінові, що вона не хоче розлучення. Вона рекомендувала йому забути її якнайскоріше.

Я показав того листа Келвіну. Він не сказав майже нічого. Він був заклопотаний своїми планами. Зателефонував до родичів своєї першої дружини, які жили в Новій Зеландії, і попросив їх забрати дитину. Улаштував усі свої справи, а потім записався до дуже гарної приватної психіатричної клініки й погодився відбути курс належного лікування. Проте воно йому не допомогло. Він помер через два роки. Я можу дати вам адресу тієї клініки. Вона в Норфолку. Її теперішній директор був тоді молодим лікарем, що там працював, і він, безперечно, зможе розповісти вам усі подробиці про лікування вашого батька.

Ґвенда запитала:

– Але потім ви одержали від своєї сестри ще одного листа, так?

– О, так. Вона написала мені з Флоренції й дала адресу поштової скриньки, куди я міг надсилати їй листи "до запитання", на ім'я "міс Кеннеді". Вона написала, що з її боку, мабуть, несправедливо не давати Келвінові розлучення – хоч їй самій воно й не потрібне. Якби він хотів розлучитися і я їй про це повідомив, то вона надіслала б йому всі необхідні документи. Я показав її листа Келвіну. Він відразу сказав, що не має наміру вимагати розлучення. Я їй про це написав. Відтоді я більше нічого про неї не чув. Я не знаю, де вона мешкає, я навіть не знаю, жива вона чи мертва. Ось чому мене зацікавило ваше оголошення і я сподівався, що ви маєте якісь відомості про неї.

Він лагідно додав:

– Мені дуже шкода, Ґвенні, що так усе сталося. Але ви повинні знати, як воно було. Мені лишається тільки пошкодувати, що ви розворушили цю історію.

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ

Невідомий чинник

I

Коли Джайлз повернувся, після того як провів доктора Кеннеді, він знайшов Ґвенду там, де залишив її. На щоках у неї були червоні плями, а очі палали гарячковим вогнем. Коли вона заговорила, її голос пролунав хрипко й уривчасто:

– Як ото кажуть у давньому прислів'ї? Смерть і божевілля – хіба не все одно? А ми маємо і те, і те – і смерть, і божевілля.

– Ґвендо, люба…

Джайлз підійшов до неї й обняв її. Тіло в неї було тверде й напружене.

– Чому ми не залишили все, як воно було? Чому? Це мій власний батько задушив її. І ті слова, які я чула, промовив мій власний батько. Не дивно, що мені все пригадалося – не дивно, що я так перелякалася. Мій власний батько.

– Стривай, Ґвендо, стривай. Адже насправді ми не знаємо…

– Звісно, ми все знаємо. Адже він сказав докторові Кеннеді, що задушив дружину, чи не так?

– Доктор Кеннеді абсолютно переконаний, що він не…

– Бо він не знайшов труп. Але труп був, і я його бачила.

– Ти бачила його в холі, а не в спальні.

– Яка різниця?

– Але ж це дивно, ти хіба не згодна? Навіщо було Гелідею казати, що він задушив дружину в спальні, якщо насправді він задушив її в холі?

– О, я не знаю. Це неістотна деталь.

– Я не певен. Поміркуй-но розважливо, моя люба. У цій історії є кілька дуже сумнівних пунктів. Припустімо, наприклад, що твій батько й справді задушив Гелену. У холі. І що сталося потім?

– Він пішов до доктора Кеннеді.

– І сказав йому, що задушив дружину в спальні, привіз його у свій дім, але жодного трупа там не виявилось – ані в холі, ані в спальні. Нехай мене чорти візьмуть, але немає вбивства, якщо немає трупа. Що він зробив із трупом?

– Можливо, труп був і доктор Кеннеді допоміг батьку позбутися його – але нам про це він, звичайно, не розповів.

Джайлз похитав головою.

– Ні, Ґвендо, я не вірю в те, що доктор Кеннеді міг так зробити. Він тверезий, розважливий, позбавлений емоцій шотландець, а ти припускаєш, що він пішов би на ризик і став співучасником уже скоєного злочину. Я не вірю, що він би на це пішов. Він зробив би все для Гелідея, щоб довести його хворобливий психічний стан – це так. Але навіщо йому було намагатися приховати злочин? Келвін Гелідей не був йому родичем чи бодай близьким другом. Було вбито його власну сестру, яку він, безперечно, любив – хай навіть і ставився з легким вікторіанським несхваленням до її надто вільної поведінки. Він не захотів би приховувати злочин Гелідея навіть заради тебе – адже ти не була дитиною його сестри. Ні, Кеннеді не став би брати участь у спробах приховати вбивство. Якби навіть він погодився на це, то лише в один спосіб, а саме: видати посвідчення, що вона померла від серцевого нападу абощо. Я припускаю, що він міг би так зробити – але ми точно знаємо, що він і так не зробив. Бо запису про її смерть немає в парафіяльному реєстрі, і як би він справді так зробив, то сказав би нам, що його сестра померла.