Декамерон - Боккаччо Джованні

Коли наші подорожні мали й собі переправлятись, Йосиф спитав у одного чоловіка, що скраю на мосту сидів, як той міст називається.

— Добродію, — одказав чоловік, — сей міст називається Гусячий.

Як почув се Йосиф, зараз пригадав Соломонову пораду і сказав Меліссові:

— Їй-богу, друже, здається мені, що Соломонова рада таки слушна і добра: бачу я, що не вмів досі жінки бити, то погонич ось показав мені, що маю робити.

Через кілька день прибули вони до Антіохії, і Йосиф запросив Мелісса до себе на деякий час відпочити. Жінка прийняла чоловіка дуже неприязно, проте він загадав їй зготувати вечерю, яку скаже Меліссо. Гість, виконуючи господарську волю, сказав кількома словами, чого б він хотів, та Йосифова жінка своїм звичаєм зробила не те, що їй казано, а навпаки. Йосиф розсердився й спитав її:

— Хіба тобі не сказано було, що зготувати на вечерю? Жінка подивилась на нього спогорда і сказала:

— Що се значить? Хочеш вечеряти, то вечеряй. Хоч мені й не те загадували, а мені так краще. Як тобі в лад, то їж, а не в лад, то й так сиди.

Меліссо здивувався з таких господининих речей і почав їй докоряти. А Йосиф, почувши її слова, сказав:

— Жінко, ти яка була, така й зосталась, але повір, скоро ти в мене переміниш норов.

І, повернувшись до Мелісса, вів далі:

— Зараз ми побачимо, друже, чи добра Соломонова рада, тільки прошу тебе, не бери близько до серця того, що я робитиму, вважай, що то будуть жарти. І не мішайся в се діло, згадай, що сказав нам погонич, коли ми його мула жаліли.

— Я у тебе в гостях, — каже Меліссо, — і не думаю тобі перечити.

Діставши десь доброго замашного дубця, Йосиф уступив до кімнати, куди пішла з-за столу, буркочучи, сердита жінка, схопив її за коси, повалив додолу й почав немилосердно лупцювати тим дубцем. Жінка спершу кричала, потім стала погрожувати, а тоді, бачачи, що Йосиф не вгамовується, вся побита й потовчена, почала благати його ради Бога, щоб не вбивав її, і обіцяла надто ніколи більше не йти з ним на супереки. Та Йосиф на все те не зважав і лупив її ще лютіше і по боках, і нижче спини, й по плечах, усі ребра їй перелічив; тільки тоді перестав, коли втомився, — і місця живого на ній не лишив. Сеє зробивши, пішов до Мелісса й каже:

— Ну, побачимо завтра, чи помогло нам ходіння до Гусячого мосту!

Потім одпочив трохи, помив руки, повечеряв з Меліссом, а як настав час облягатись, обидва пішли спати. А бідна жінка ледве-не-ледве з долівки підвелась; тоді лягла, спочила, як могла, а назавтра схопилася раненько і послала спитати в Йосифа, що він завволить їсти. Чоловік посміявся разом із гостем і дав розпорядок; потім вони пішли з дому, а вернувшись на обід, побачили, що все зготовлено дуже добре, так, як він казав, і похвалили мудру пораду, якої спочатку були не зрозуміли.

Побув Меліссо в Йосифа три чи чотири дні, а потім попрощався з ним і подався додому. Там розказав він одному мудрому чоловікові, яку пораду дав йому Соломон. А той йому й каже:

— Певнішої і мудрішої поради він не міг тобі дати: ти сам здоров знаєш, що сам нікого не любиш, а як шануєш когось і пригощаєш, то не з любові до інших, а з пихи своєї великої. Отож полюби, як сказав Соломон, то й тебе полюблять.

Отак була покарана непокірниця, а той юнак, полюбивши, добився любові.

ОПОВІДКА ДЕСЯТА

Отець Джанні на прохання кума П'єтра чаклує над його жінкою, щоб обернути її в кобилу; коли він дійшов до того, щоб хвоста їй приробити, кум П'єтро каже, що не треба, і псує всі чари

Слухаючи королевиної оповідки, дами ремствували потроху, а кавалери собі сміялись; коли вони замовкли, Діоней почав такими словами:

— Любії мої дами, серед білих голубів чорний ворон випадає гарніше, ніж білокрилий лебідь; так часом і серед мудрих людей чоловік не такий мудрий не тільки додає краси й сили їхньому блискучому розуму, а ще й уносить у те середовище розвагу і втіху. Тим що ви всі такі розумні й помірковані, а я, сказати б, трохи ніби благуватий, ви мусите мене неабияк цінувати, бо я не затьмарюю ваших чеснот, а, навпаки, своїми вадами сприяю тому, що вони ще яскравіше виблискують; отже, я повинен мати повнішу можливість проявити себе таким, який я єсть, а ви зобов'язані з більшою терпливістю вислухати мене, ніж коли б я був розумніший. Я хочу розказати вам коротеньку історійку, з якої ви урозумієте, як пильно треба додержувати всього, що вимагає од вас чарівник, коли він для вас характерствує, бо тут найменша похибка може звести нанівець усі чари.

Кілька років тому жив у Барлетті священик, на ймення отець Джанні ді Бароло; парафія в нього була убога і, щоб мати кращий прожиток, він їздив на своїй кобилі по всій Апулії, купуючи й перепродуючи різний крам по ярмарках. У тих мандрах заприязнився він з одним чоловіком, на ймення П'єтро з Тресанті, який теж їздив ярмаркувати, тільки не на кобилі, а на ослі; на знак своєї до нього любові й приязні панотець називав сього чоловіка апулійським звичаєм не інакше, як кумом, і, щоразу, коли П'єтро приїздив до Барлетти, він водив його до себе в церкву, приймав у себе в домі і частував його, чим Бог послав.

Кум П'єтро і собі, хоч був небагатий (мав у Тресанті маленький домок, у якому ледве вміщався він сам, жінка його, молода й гарна молодичка, та осел), щоразу, коли отець Джанні приїздив до їхнього селища, запрошував його до себе й трактував, як міг, щоб якось оддячитись йому за гостинність. От тільки з ночівлею було негаразд — у кума П'єтра було одним одно невеличке ліжко, де він спав із своєю красунею жінкою, а панотця ніде було покласти: він мусив спати на соломі у повітці коло своєї кобили, що вони ставляли до хазяйського осла.

Жінка П'єтрова, знаючи, як священик приймає її чоловіка в Барлетті, не раз уже казала, як приїздив до них отець Джанні, що піде ночувати до сусідки своєї Зіти Карапрези, дочки Джудіче Леа, щоб гість міг переспати в ліжку з господарем. Вона говорила те не тільки чоловікові, а й панотцеві, та той ніяк не погоджувався і сказав їй одного разу:

— Кумо Джеммато, ти за мене не турбуйся, мені там добре, бо я, коли схочу, перевертаю свою кобилу в хорошу дівчину і сплю з нею, а тоді знов одвертаю в кобилу; нехай уже я буду з нею.

Молодиця хоч і здивувалась, та повірила тому, і розказала чоловікові:

— Слухай, — каже, — як він і справді такий твій великий приятель, як ти кажеш, то чом він не навчить тебе тих чарів, щоб ти міг обертати мене в кобилу: ярмаркував би ти і на ослі, й на кобилі, мав би подвійний зиск, а приїхавши додому, знов би міг мене в жінку одвертати.

Кум П'єтро, в якого розуму було не гурт, повірив у ту дурницю, послухав жінчиної ради й почав упрохувати, як тільки вмів, отця Джанні, щоб той навчив його, як те діло робити. Отець Джанні намагався розраяти його, але нічого не помагало. Тоді й каже кумові:

— Ну, нехай, коли вже ви того так бажаєте, ми встанемо завтра чуть світ, як і завжди, і я вам покажу, як се робиться. Тут, правда, найтрудніша штука хвіст приробити; сам завтра побачиш.

Кум П'єтро й кума Джеммата не спали майже всю ніч, дожидаючи того дива; як узяло світати, вони встали й покликали отця Джанні. Той устав і пішов до них, як був, у самій сорочці.

— Не знаю, — каже, — кому б я ще на світі погодився отаке зробити, окрім вас. Коли вже ви так того бажаєте, то я вас навчу, але глядіть, робіть усе так, як я казатиму, коли хочете, щоб вийшло все як слід.

Ті обоє сказали, що згодні робити все по його слову. Тоді отець Джанні взяв свічку, ткнув її в руку кумові і каже:

— Дивися добре, що я чинитиму, та затям гаразд, що говоритиму; але гляди, як не хочеш усього нанівець звести, не кажи ні слова, хоч би що побачив і почув, та благай Бога, щоб хвіст до ладу пристав.

Кум П'єтро взяв свічку й сказав, що зробить так усе достоту. Тоді отець Джанні велів кумі Джемматі роздягтись догола й стати рачки, як стоять кобили, і, крий боже, не озиватись, щоб там не робилось, а сам почав мацати її обличчя й голову, примовляючи: "Гарна буде кобиляча голова!" Тоді повів рукою по волоссю та: "Гарна буде кобиляча грива". Тоді торкнувся до рук: "Гарні будуть кобилячі ноги, з копитами!". Тоді помацав їй перса, повні і пругкі, аж у нього встало щось незване, і промовив: "Гарні будуть кобилячі груди". Далі він приговорював так само до спини, до живота, до заду, до стегон і до ніг. Нарешті, коли залишилось приробити лише хвоста, він закотив сорочку, взявся за тичку, що то нею людську розсаду сажають, застромив її хутенько в дучку, що для того зроблена, і сказав: "Гарний буде кобилячий хвіст!"

Кум П'єтро, що досі уважно до всього придивлявся й прислухався, не вельми вподобав сю останню дію і гукнув:

— Панотче, не треба хвоста, не треба хвоста!

Та вже збігло те рідиво, що од нього всяка рость закльовується; отець Джанні висмикнув тичку та й каже:

— Гай-гай, куме, що се ти наробив? Хіба ж я не велів тобі мовчки мовчати, хоч би що ти побачив? Кобила була майже готова, а ти обізвався і все зіпсував, тепер уже сього наново не зробиш!

— Та все було добре, — каже кум П'єтро, — тільки не треба було того хвоста. Чом ти мені не сказав: "Зроби сам"? Та й приставляв ти його занадто низько.

— Тим я тобі не сказав, — одказує отець Джанні, — що на перший раз ти сього не зумів би так зробити, як я.

Почувши тую суперечку, молодиця встала і сказала своєму чоловікові не на сміх, а всправжки:

— Дурний же ти, чоловіче, дурний! І мені, й собі нашкодив! Де то видано, щоб кобила без хвоста була? Ти і так уже бідний, дай Боже, щоб іще бідніший став!

Тим що кум П'єтро своїми словами перебив чари і вже не можна було перекинути жінки в кобилу, кума Джеммата вдяглася, бідкаючись і нарікаючи, а кум П'єтро сів на осла й поїхав разом з панотцем ярмаркувати в Бітонто, та вже більше ніколи не просив у нього такої послуги.

Як реготалися дами, слухаючи сієї оповідки, яку вони зрозуміли краще, ніж того хотів Діоней, нехай уявить собі така, якій іще самій колись доведеться пореготатись. Та вже оповідування скінчилось і сонце гріло не так, як перше; побачивши королева, що настав край її володарюванню, встала, зняла з себе вінок і поклала його на голову Панфілові, який один досі ще не зазнавав сієї честі.

— Мій повелителю, — сказала вона йому з усмішкою, — тобі випав найважчий обов'язок, бо, останнім перейнявши на себе владу, мусиш виправити мої помилки й помилки всіх твоїх попередників; нехай же сподобить тебе Господь великої ласки своєї, як він сподобив мене настановити тебе королем.

Панфіл прийняв з веселим видом свою нову гідність і промовив:

— Ваші чесноти й чесноти всіх інших моїх підданців кажуть мені сподіватись, що і я, подібно до всіх антецесорів моїх, заслужу повного схвалення.

Обговоривши за прикладом попередніх володарів з каштеляном усі господарські справи, він звернувся до дам, що вже чекали його слова, і сказав:

— Любії мої пані, завдяки розсудливості Емілії, що королювала над нами сьогодні, ви мали змогу зажити доброго відпочинку, бо кожен із товариства міг оповідати, що він сам хотів; тепер же, я гадаю, ви набрались нових сил, і ми можемо повернутися до давнішого порядку.