Декамерон - Боккаччо Джованні

Принесли оце мені листа з Мессіни; пише брат, щоб я притьмом прислала йому за тиждень тисячу золотих флоринів, хоч би мені довелось попродати й позаставляти все своє добро, а ні — то впаде його голова з пліч. Не придумаю, що його й робити, щоб так швидко ту суму зібрати: якби я мала хоч два тижні часу, то роздобула б в одному місці ще більше грошей або маєтність якусь продала б, а так — незмога моя! Воліла б я померти, аніж таку лиху звістку дістати!

Сеє сказавши, знову зайшлася ревним плачем — у такій би то була великій тузі. Салабаетто, якому любовне полум'я розтопило мало не до станку добрий розум у голові, повірив у щирість тих сліз і слів і сказав:

— Мадонно, я не можу зарятувати вас тисячею золотих, а п'ятсот позичив би, якщо ви можете повернути їх за два тижні; на ваше щастя, я саме вчора сукно попродав, а якби не се, то я й шеляга не зміг би був вам позичити.

— Ой лишенько! — сплеснула руками пані. — Так у тебе не було грошей? Чом же ти в мене не попросив? Тисячі я при собі не мала, а могла б тобі дати дві чи три сотки. А тепер мені ніби аж ніяково прийняти од тебе сю позичку.

Піддавшись на сі слова, Салабаетто сказав:

— Мадонно, не хотілось би мені, щоб із сієї причини ви не прийняли її; якби в мене була така пильна потреба, як нині у вас, то я був би попросив.

— Оттепер, — сказала пані, — я навіч побачила, любий мій Салабаетто, як вірно й щиро ти мене кохаєш, що самохіть готовий запомогти мене такою сумою, хоч я в тебе й не просила. Я і так була твоя, а відтепер належатиму тобі нероздільно; ніколи не забуду, що завдячую тобі рятунок мого рідного брата. Бачить Бог, шкода мені брати в тебе сі гроші, бо ти купець, а купцеві все потрібен свіжий гріш; та тим, що іншого виходу в мене немає і я невдовзі зможу тобі сю позичку повернути, я приймаю її, а решту вже якось добуду — речі свої оддам у застав абощо.

По сій мові вона знов заплакала і припала личком до Салабаетта. Той почав її втішати і, переночувавши з нею, приніс назавтра ті п'ятсот золотих флоринів, хоч вона й не нагадувала більше — хотів, бачите, доказати їй свою щирість і відданість. Пані прийняла ті гроші з сльозами на очах і сміхом у душі, не давши йому взамін нічого, окрім словесної обіцянки.

Ледве пані одержала ті гроші, як усе вже на інший пішло лад: то, було, Салабаетто заходив до неї, коли хотів, а тепер сім раз поткнеться, а його тільки раз пустять, усе є якась причина; не стало вже й тих милощів та пестощів, які були перше. Минули не то два тижні, ба й місяць, і два, а грошей не вертають; він править, а його обіцянками годують. Схаменувся тоді, необачний, що та ледащиця його ошукала, зрозумів, що нічого він із неї не справить, вона все одно викрутиться, бо нема в нього ні розписки, ні свідків. Та й сором було скаржитись людям: адже його попереджали, що то за одна, то тепер тільки посміються з його простацтва, та й уже. Тяжко бідолаха зажурився, що так його підвели, а тут іще, як на те, хазяї почали писати лист за листом, щоб він поміняв гроші і прислав їм увесь виторг. Побоявшися, що як він сього не зробить, то його провинність швидко вийде на яв, Салабаетто вирішив тікати: мав їхати до Пізи, а натомість сів на корабель і поплив до Неаполя.

А в Неаполі пробував під той час один наш земляк — П'єтро делло Каніджано, скарбівничий цісаревої костянтинопольської, чоловік тяжко розумний і вигадливий; се був добрий приятель Салабаетта і його рідні. До нього ж то, як до чоловіка бувалого, і вдався через кілька день молодий купець: пожалівся на свою лиху пригоду і прохав у нього ради й допомоги — що йому далі в світі робити, бо в Флоренцію тепер хоч і не вертайся. Засмучений сією новиною, Каніджано сказав:

— Зле ти вчинив, негаразд себе поводив, погано слухався своїх хазяїв, процвиндрив на лакомство нещасне стільки грошей! Та вже коли так вийшло, треба шукати якоїсь ради.

Пішов Каніджано до голови по розум та й надумав, що треба зробити, і розказав Салабаеттові. Тому сподобалась дотепна порада; знайшовши в себе трохи грошенят та припозичивши дещо в Каніджана, він налаштував чимало добрих тюків, купив двадцять бочок з-під олію, наповнив їх, а потім повантажив се все на корабель і знов поїхав до Палермо. Дав митникам опис товарів, указав ціну, щоб вони завели до реєстру, а сам склав ті тюки й бочки в комору і сказав, що, поки не прийде решта товарів, він сих займати не буде.

Як почула про те мадонна Янкофйоре, як дізналась, що він привіз товару на дві тисячі або й більше, та і ще мав одержати тисяч, може, на три, то здалося їй, що мало вона з нього видоїла; от і надумала тепер повернути йому п'ятсот флоринів, щоб видурити п'ять тисяч. Послала вона до нього людей, і він, затаївши хитрощі, прийшов до неї. Пані, вдаючи, ніби не знає, що він привіз із собою, зустріла його дуже привітно і спитала:

— Ти не гніваєшся на мене, що я вчасно не повернула тобі грошей?

Салабаетто засміявся і сказав:

— Мадонно, мені воно справді було трохи прикро, бо щодо мене, то я й серце б собі з грудей вийняв, аби вам догодити. То слухайте ж, як я на вас розгнівався: я так щиро й вірно вас люблю, що продав майже всі свої маєтки і привіз сюди товару більше, ніж на дві тисячі флоринів, та ще з заходу прийде всякого краму на три тисячі з надтом; думаю закласти тут власну крамну комору і жити постійно, щоб увесь час бути при вас, бо я такий щасливий вашою любов'ю, що, мабуть, щаслившого над мене в світі немає. На се мадонна Янкофйоре сказала:

— Бачиш, Салабаетто, всяка твоя удача мене радує, бо я люблю тебе, як свою душу; мені вельми приємно, що ти сюди повернувся і думаєш оселитись у нашому місті: тепер я частіше милуватимуся з тобою. Я хотіла б перепросити тебе, що перед тим, як ти звідси їхав, ти часом бажав прийти до мене й не міг або приходив, а я тебе вітала не так, як годилось, та ще й боргу тобі своєчасно не повернула. Знаєш, тоді була я в такому горі, в такій притузі, що кому таке приключиться, то хоч би як любив, не будеш досить привітним та уважним до коханого. Та ще й на те зваж, як важко жінці добути тисячу золотих флоринів: всяке намагається тебе обдурити, обіцяє й не платить, от мимоволі і сама не дотримуєш слова; через те ж, а не з іншої якої причини, я й тобі тоді грошей не заплатила. Та як ти поїхав, я зразу дістала гроші і, якби знала була, куди їх тобі послати, то неодмінно послала б, та, бач, не знала і приберегла їх до твого приїзду.

Велівши принести гаманець із тими самими флоринами, що він їй дав, вона поклала його йому в руки й сказала:

— Ану, перелічи, чи тут усі п'ять сотень. Салаваетто був тим без міри задоволений; він перелічив ті гроші (там було таки п'ятсот), сховав їх і сказав:

— Мадонно, я вірю вашим словам, ви й так багато для мене зробили. З сієї причини і заради моєї до вас любові я ладен позичити вам по спромозі будь-яку суму, коли вам, буває, запотребиться. Коли я влаштую всі свої справи, ви в тому пересвідчитесь на ділі.

Відновивши таким чином про око свою до неї любов, Салабаетто знову почав жити з нею весело й любо, а вона вже його так кохала, так годила йому, що й сказати не можна. Та Салабаетто надумав оддячити їй оманою за оману; одного разу, коли вона запросила його до себе вечеряти й ночувати, він прийшов до неї смутний-невеселий, ніби з хреста знятий. Янкофйоре, цілуючи його та пестячи, почала питати, чого се він так зажурився. Він довго мовчав, а потім сказав їй:

— У мене велике нещастя: корабель, що мав привезти сюди мій товар, захопили пірати з Монако і правлять за нього викупу десять тисяч; на мій пай припадає тисяча, а в мене зараз нема ані шеляга за душею, бо ті п'ятсот флоринів, що ти мені вернула, я зразу ж послав у Неаполь на закупівлю полотна; якби став я продавати той товар, що тут маю, довелось би збувати його за безцінь, бо не та пора, а тут мене ще майже ніхто не знає, щоб просити в когось підпомоги. Я вже не знаю, що тут робити, що почати — як не вишлю зараз грошей, мій товар повезуть у Монако, тільки я його й бачив.

Пані була сією звісткою дуже занепокоєна, бо се й для неї була неабияка втрата; думала вона, думала, як би той товар вирятувати, щоб його не повезено в Монако, і сказала:

— Боже, як мені тебе шкода, мій любчику дорогий! Але не вдавайся в тугу. Якби в мене були такі гроші, я б тобі їх зразу позичила, та що ж, коли нема. Правда, є тут один чоловік, я позичала в нього ті п'ятсот флоринів, що мені не вистачало, та він багато лихви бере — аж тридцять відсотків. Я думаю, він міг би дати тобі гроші під добру заставу; я ладна поручитись за тебе всім, що маю, і сама собою, аби тільки тобі допомогти; а чи в тебе є яка зарука?

Салабаетто зрозумів, з якої причини вона хоче зробити йому таку послугу, — догадався, що вона позичатиме йому свої-таки гроші. Він дуже зрадів і подякував їй красненько, а потім сказав, що високий процент його не зупинить, бо пильна припала потреба; далі пояснив, що може дати в заруку той товар, що в нього на митниці, — він перепише його на ім'я позикодавця, але ключі од комори при собі зоставить, бо, може, доведеться кому товар показати, як попит буде, та ще щоб, бува, нічого там не зайняли, не підмішали й не перемінили. Пані одповіла, що він добре каже — се буде, справді, хороша запорука. Другого дня вранці послала вона по одного фактора, на якого цілком покладалась, і, поговоривши з ним про сю справу, дала йому тисячу золотих флоринів, які він, не гаючись, позичив Салабаеттові, велівши переписати на своє ім'я всі товари, що той мав у митниці. Обмінявшись записними листами і все влаштувавши, вони пішли кожен у своїх справах.

Салабаетто сів при першій оказії на корабель і вернувся в Неаполь до П'єтра, маючи в кишені півтори тисячі золотих флоринів. Звідси він послав своїм хазяям у Флоренцію звіт і повний розрахунок за сукна, що продав з їхньої руки, а також розплатився з П'єтром та з іншими своїми вірниками. Тоді погуляв іще кілька день із П'єтром коштом обдуреної сицилійки і, не бажаючи більше купцювати, поїхав до Феррари.

Через кілька день кинулась Янкофйоре — не видно щось Салабаетта в Палермо; се здалось їй дивним і підозрілим. Прождала місяць і другий, а він усе не вертався; тоді веліла вона тому факторові замки в коморі одбити.