Зрада. Втекти чи залишитися - Ірина Романовська

Ми ніколи не розмовляли про його дитину ось так. Ніколи не ділилися думками щодо цього без криків та лайки.

— Розкажи про нього. Який він? — говорю настільки тихо, що навіть сама себе ледве чую.

— Навряд чи тобі це потрібно, — так само тихо відповідає Гор.

— Хлопчик тепер частина твого життя, Назаре. — Дивлюся на нашу хай-тек люстру, пригвинчену до стелі, та не даю солоним краплинам жодного шансу вирватися на поверхню. — Хоч би як було складно, але мені доведеться з цим жити. Колись ти навчився жити з моїми діагнозами. Тож… Моя черга.

Назар гладить мене по спині, по волоссю. Цілує руки, долоні. Усувається, притискаючись спиною до дивана.

— Нема чого розповідати. Я не знаю, як поводитися з Миром. Купити чергову купу іграшок у дитячому відділі, на які ткне консультант, це максимум моєї фантазії. Ми — незнайомці. Поняття не маю, що дитина любити їсти, а що категорично не сприймає. Запитувати теж поки що марно. Він ледве вимовляє «дай», «на», «ам-мам».

— Боїшся його? — переплітаю наші пальці, аби відчути тремтіння чоловіка на собі.

— Так. Поняття не маю як до нього підступитися, особливо з урахуванням пухлини у його животі. Іноді, здається, варто лише доторкнутися та одразу зроблю йому боляче.

Гладжу щоку Назара, смикаю волосся. Під шкірою пожежа палає. «Гусячі лапки» в куточках чоловічих очей стають глибшими, міжбрівні зморшки, що зібралися разом, накидають на обличчя Горського пару зайвих років.

Я не розумію, що саме відчуваю. Біль? Злість? Туга? Чи це заздрість, приправлена ненавистю до жінки, яка змогла унеможливити можливе?

— Ти ж знаєш, я ніколи не бачив себе прямо батьком-батьком. Тому й сказав тобі два роки тому, що мене не турбує твій діагноз. Мені було відверто начхати можеш ти мати дітей чи ні. Діти ніколи не були сенсом життя у моїй картині світу. Нам двом і так добре. Здавалося, що ніякої втрати немає. А може, це відлуння мого дитинства, де я з лишком нанянчився з Ілюхою, поки мати з батьком на заводі у дві зміни працювали. Хрін його знає. Побув батьком по самісіньке «не хочу». Я ж і їсти братові готував, і уроки допомагав робити, і курсові писав, коли він на перший курс на бюджет насилу потрапив. Та що далеко ходити. Я досі йому допомагаю, хоча він уже велетень геть який.

— Може й справді варто послабити свою опіку? Іллі давно не шістнадцять.

Кручу ґудзик на сорочці чоловіка. Смикаю білий комір, то відвертаючи його вгору, то повертаючи у правильне положення. Назар накручує на палець пасмо мого волосся.

— Після смерті батька, я єдиний, хто може подбати про нього.

Знову торкаюся гладко виголеної щоки чоловіка. Він ніби кіт пеститься об мою долоню.

— Дати братові свободу — не значить викреслити себе з його життя. Повір, він упорається.

— Думаєш, я не намагався? — різко випроставши спину, заперечує Горський. — Як тільки даєш йому трохи волі, він одразу кудись влазить. То у відділення поліції загримить, то в чиїсь розбірки влізе.

Усміхаюся, дивлячись на ніздрі Назара, що роздулися. Зариваюсь пальцями в його волосся, масажуючи шкіру.

— Це його проблеми. Не твої. Голову він на плечах має.

— Порожню голову, — бурмотить Назар, прибалдівши від мого масажу голови.

Пересуваю пальці на чоловікову потилицю, рухаюся знизу нагору по лінії росту волосся.

— Ти надто категоричний. Я впевнена, якщо даси шанс братові, він тебе ще зможе здивувати. У позитивному сенсі.

— Я не був би так впевнений.

— Дай йому шанс. Тим більше зараз, коли в тебе є важливіші турботи.

— Не намагайся, Кароліно, — гучний голос Іллі лунає на всю вітальню, — марна трата часу. Твій чоловік ніколи не почне мені довіряти. Молодший означає недолугий — канон, від якого він не відмовиться за жодних обставин.

Горський-молодший широким кроком обходить великий диван, що стоїть у центрі вітальні.

— Це неправда, — квапливо заперечую я.

— Правда, правда. Але ти не хвилюйся, невістко, я давно змирився зі статусом брата-невдахи. — Ілля сідає на далекий підлокітник дивану. — Тільки мені завжди було незрозуміло: якщо я такий лузер, то чому ти саме мене просиш зробити конфіденційну роботу, Назаре?

Сповзаю з колін чоловіка, випростовую спину. Очі фокусуються на документах у руках Іллі.

— Знайшов? — Назар намагається вихопити з рук брата сіру теку, але той спритно вивертається.

— А ти як думав? Звісно, знайшов.

— І? — одночасно питаємо ми.

— Могли б хоч чаю або кави запропонувати, Горські. Я, може, не жер нічого півдня, поки з айтішниками шукав для вас потрібну інформацію. Ні сорому, ні совісті в вас нема.

— Годі теревенити, — суворо командує Назар. — Розкажи все, стіл ми потім тобі накриємо!

— Ой, та ну тебе. — Брат чоловіка краде з вази, яка стоїть на журнальному столику, кілька цукерок та ховає їх у кишеню. — З'їм у машині, якщо ви такі жадібні.

— Гей, — настала моя черга обурюватися веселому настрою дівера.