Зцілений тобою - Тетяна Котило

– Був зайнятий. Мала б вже звикнути. – той самий беземоційний вираз обличчя, але не голос, той сьогодні звучав м'якше і значно привітніше. – Давай-но кидай свій рюкзак і сідай в авто. – вклав у долоню пульт від автомобіля.

Мар’яна поглянула на ключ, не розуміючи, що діється.

– Вчитимешся водити.

– Навіщо? Адже у мене немає машини.

– Колись буде. Припини, мислити – обмежено, бо, це щось на кшталт – навіщо мені стільки одягу, мені немає куди в ньому ходити.

– Так говорила моя мама. – усміхнулась, відразу прикусивши язика.

– Про що я й кажу. Ми зазвичай самі притягуємо усілякі негаразди, як і те, що нас оточує. Грошову скруту, злидні, недоброзичливість з боку інших. Відкрийся новим можливостям, і вони приведуть тебе до успіху.

Мар’яна, мов губка поглинала інформацію, якою ділився Любомир. Це були дорогі й надважливі уроки, які вона зобов’язана пам’ятати та застосовувати в своєму житті. Інакше для чого це все.

– Поїхали, я готова.

Любомир поглянув дівчині у слід, втішаючись її наполегливості. Життя у великому місті  їй до лиця. Чим довше вона перебуває на території столиці, тим воно залишало на ній свій відбиток. Навіть хода й та змінилась. Це вже не сутулі плечі чи опущений погляд, це впевненість, що з кожним днем зростала в ній.  

Рушила з першого разу, чому невимовно раділа. Попри шалений страх зустрічних автомобілів Мар’яна гордо рухалась трасою, уникаючи зайвих маневрів. Але виявилось в Любомира було інше бачення її водіння.

– Обганяй. – наказав безапеляційним голосом.

– Нізащо. 

– Не переч, а дій. Переконайся у відсутності інших машин, увімкни лівий поворот, після чого витискай на повну педаль газу. Ти впораєшся. Я вірю в тебе. 

Останнє не могло не подіяти, слова про віру були для Мар’яни, наче їжею для зголоднілого шлунку. Усе життя їй не вистачало підтримки від рідних, що й породило внутрішній голод. Слідуючи переліченим вказівкам Мар’яна здійснила обгін.

– Я це зробила. Ти бачив? – пищала від переповнення емоцій, продовжуючи тиснути на газ.

– Бачив, тільки обережно, бо ще в’їдеш у щось. За кермом слід бути обережною і не піддаватись зайвим емоціям. 

– Як ти? – відірвала на секунду погляд від дороги, глянувши на Мира. – Емоції потрібно проживати, бо вони, наче риба, яка гнитиме без води.   

– Дуже цікаве порівняння, але краще буде, якщо ти зосередишся на дорозі та скинеш швидкість. – занервував, втиснувшись у сидіння.

Те, що наступним зробила Мар’яна, дуже здивувало Мира. Дівчина з’їхала з траси на узбіччя й заглушила двигун. Під її самовпевненим поглядом Мир вперше зніяковів. Величезні блакитні очі таврували його тіло, змушуючи шкіру покритись сиротами. На цьому дівчина не збиралась зупинятись й перейшла до сміливіших дій. Вона розстебнула пасок безпеки й потягнулась до ширінки чоловічих штанів. Як тільки-но схилилась над Любомиром, відчула руку на своїй потилиці.   

– Зачекай. Зупинись на секунду. – поглянув на Мар’яну, не приховуючи свого збудження. – Ти впевнена, що хочеш саме так? – торкнувся лагідно спілих розчервонілих губ.

– Не зупиняй мене і сам переконаєшся в цьому.

Мар’яна перекинула на бік волосся й зникнула за насолодою. Їй було далеко до професіоналізму Мілани, яка витворяла з ним найбожевільніші речі, які тільки могла вигадати. Але й Мілані було далеко до Мар’яни. Невміло, але з ніжністю вона змусила Любомира шаленіти під натиском її губ і язика. Він відкинув голову на подушку сидіння й заплющив очі. 

Потрібно це припинити доки я остаточно не втратив контролю.

Мої любі, нехай вас не лякає дещо пікантний розділ і поведінка Мар'яни, далі тільки цікавіше: згадка про батьків, розмова про таємничу Ніку, і ще не один урок від Любомира. Всіх обіймаю. Дякую, що зі мною!