Мама для Зефірки - Поліна Ендрі

Мама для Зефірки

Анотація:
- Привіт, - на порозі мого будинку стоїть чоловік моєї мрії. Серйозно! Виліплене мужністю підборіддя, спокусливий розріз темних очей, створена магнетичною аурою чарівність. Офіційно заявляю, що всіх мужиків із любовних романів посилаю у вільне плавання, бо я знайшла свій ідеал. Тримайте мене семеро, я зараз впаду!
- Ти залишала заяву в поліції, - голос, що плескає заразливим спокоєм, крутить мені голову. – Про те, що знайшла дівчинку. Я її батько.
Стою, точно вкопана.
- Можна увійти?
Киваю, тремтячими руками відчинивши двері ширше. Якби я тільки знала, що пустивши в будинок чарівного незнайомця, моє життя перевернеться з ніг на голову, розділившись на «до» та «після»...

***

Це ще що за диво?

Стою, точно оглушена риба посеред торговельного центру. По підлозі котяться кульки - скляні іграшки на ялинку, які я придбала щойно в магазині. Не збиралася купувати, - у будинку всього вистачає. Але мені вони дуже сподобалися. Пролунав тріск, - хтось із перехожих наступив на іграшку, розчавивши. Сипаються лайки та оглядання, але слово честі, мені не до того. У мене щойно врізалася дівчинка. Та не проста, а справжнісінька маленька красуня!

- Звідки ти така взялася? - дивлюся на дівчинку, притиснувши долоню до грудей. Бог ти мій, насилу переводжу дихання.

- Я була з т-татом... - заїкається заплакана малеча. - Он там, - показує пухким пальчиком у бік магазину... з жіночою білизною. - А він узяв і кудись зник... Він що, мене більсе не любить?

Дивиться на мене великими очима, так ніби я маю дати відповідь, і раптом починає ревіти на весь голос.

Стою розгублено з щелепою, що відвисла. Навколо скупчуються люди, а до мене все це доходить, як до жирафа другого дня. Вона стверджує, що була тут із татом і загубилася! Мамочки, що ж робити!

Опускаюся навпочіпки, обережно з обіймами.

- Так, тихо. Тихо, не плач, - ну так, вже вона мене й послухала.

Нічого іншого не спадає на думку, згрібаю її в оберемок і несу дівчинку за собою. Почуваюся справжньою злодійкою!

- Ні! - одразу пручається мала, борсаючи ніжками. - Тато! Повелни мене до тата! Татку-у-у!

Реве на весь голос і брикається, гепнувши своєю маленькою неслухняною ніжкою мені по нирках. Та так, що в очах потемніло!

Мої нерви лопаються, як мильні кульки. Хочеться зараз зробити так само, закотити істерику і заплакати на весь торговий центр, як колись у дитинстві. А що?? Але боюсь, мене не зрозуміють.

Почуваюся справжньою злодійкою!

Опинившись у торговому центрі в останній день року, я і подумати не могла, що звичайне зіткнення з загубленою дівчинкою переверне моє життя на сто вісімдесят градусів, буквально розділивши його на «до» і «після»...