Лист (не)святому Миколаю - Сафо Мелі

Крізь сон я почула "Щедрик", який ніжно заспівав мій будильник.

О, ні! Невже сьома? Так швидко?!

Я намацала рукою свій мобільний, відкрила одне око та провела вгору пальцем по екрану. Ще десять хвилин. Самообман, який мені вкрай необхідний зараз... І хто взагалі придумав прокидатися так рано? На вулиці ще зовсім темно, зима, валить сніг... Сніг... Сніг означає те, що двадцять хвилин у мене піде на те, щоб відкопати свою машинку з-під кучугурів, а дорога до офісу подовжиться вдвічі.

Я різко відкрила очі.

– О, ні! – вигукнула вголос, побачивши годинник, що показував вже початок дев'ятої.

Прожогом я кинулась у ванну, вичавила зубну пасту на щітку та вже у процесі чищення зубів побігла на кухню, щоб увімкнути кавоварку.

У мене п'ять хвилин на збори. РЕАЛЬНО! П'ЯТЬ! Ох... Сьогодні ж Миколайчик, купа роботи, дітки чекають...

Сполоснувши рота, ковтком випила каву, стрибнула у джинси та светрик, натягла чоботи та пуховик і, прихопивши сумку, вискочила з квартири.

– Ну давай вже! – молилася ліфту, який на зло мені проїхав повз мій поверх кудись вище. – А-а-а! Що за день такий?!

Саме на цих словах двері відчинилися перед моїм обличчям і я буквально вбігла в кабінку, ледь не збиваючи з ніг якогось незнайомого сусіда.

– Вибачте, будь ласка! – пробурмотіла я, від сорому забилася в дальній кут і втупила очі у власне взуття.

– Невдалий ранок? – поцікавився чоловік.

"Все життя". Саме так хотілось відповісти на емоціях, але я промовчала. Зрештою, не так вже й погано все: освіта є, житло та робота теж... Я подивилась на нього. На вигляд чоловіку не більше тридцяти, дуже виразні риси обличчя і добрі очі. Дивно, що виглядає так молодо, а в охайно підстриженій бороді проглядається сивина.

Сусід теж здійняв на мене погляд і чомусь здивувався. Мабуть, тому, що я проігнорувала запитання, а тепер відверто його розглядаю. В цей момент ліфт зупинився на першому поверсі та відчинив двері. Чоловік продовжував стояти та дивитись на мене.

Раптом щось сусіда розвеселило. В очах з'явилися азартні іскорки, він швидко занурив руку в кишеню і за мить простягнув мандаринку.

Його жест викликав у мене посмішку.

– Дякую, але...

– Щоб ваш день був чудовий!

А чому б і ні?

– Дякую! – з щирою посмішкою прийняла маленький гостинець і чоловік вийшов з ліфта.

– Радий що ви посміхнулись! – відповів через плече та швидкими кроками вийшов з під’їзду.

Похмурим поглядом я оцінила масштаби катастрофи у вигляді своєї машинки, повністю заваленої снігом. Випробовувати долю не хотілося, тож я вирішила, що дістатися до роботи на метро буде набагато швидше та безпечніше.

День дійсно видався чудовим. Гарний передноворічний настрій відчувався буквально в повітрі, коли ми переглядали відео від щасливих діток, що отримали наш подарунок «від Миколайчика». Потім всі гуртом з’їздили у лікарню, привітали маленьких пацієнтів. Скільки радощів і посмішок, скільки сліз щастя ми побачили в цей день!

З таким піднесеним настроєм я й поверталась додому ввечері. Вже в ліфті згадала про мандаринку, яка весь день пролежала в кишені та ще ширше посміхнулася.

Коли двері ліфта відчинилися на моєму поверсі, я одразу почула якийсь шурхіт збоку. Злякавшись, схопилася за перцевий балончик, але все одразу стихло. Вийшла з ліфта і, відчинивши двері своєї квартири, ще раз озирнулася про всяк випадок. Навколо нікого не було, і я вже збиралася зробити крок всередину, коли повз мене прямо у мою квартиру пробігло щось здорове, руде та волохате. Від переляку мене паралізувало. В голову одразу полізли думки, що це якийсь домовий, бо розгледіти, хто саме пробрався у моє житло, я не встигла.

Кілька секунд знадобилося мені на те, щоб вгамувати шалене серцебиття, але я все ж таки наважилась: увійшла у квартиру та одразу зазирнула у кімнату. Навколо не було нікого, тож, роззувшись, ступила на м’який килим та зазирнула спочатку під стіл, а потім за куток шафи. Жодних слідів рудого чудовиська.

Лишалося лише одне місце для схованки. Обережно я опустилася на коліна і нахилилася до підлоги, щоб зазирнути під ліжко, та ледь не померла від жаху, коли побачила два величезних жовтих ока, що світилися.

– А-а-а! Рятуйте! – в одну мить, я не тільки встала на ноги, а й опинилася поза межами оселі. Тікала боса якомога далі від своєї квартири, але в шоковому стані чомусь побігла сходами не вниз, а наверх.

Чи то у нас занадто погане освітлення сходових прольотів, чи я зовсім осліпла від шоку, але не помітивши перед собою людину, я з усієї сили врізалась лобом у чиєсь тіло.

– Що у вас трапилось? – почула чоловічий голос.

– Там… там у мене вдома щось…

– Щось… - повторив скептично чоловічий голос.

– Так, якесь чудовисько забігло у мою квартиру, коли я відчинила двері та тепер сидить під моїм ліжком.

Очі трохи звикли до темряви і я придивилась уважніше до співрозмовника. Переді мною стояв той самий ранковий незнайомець, що пригостив мене мандаринкою.

– Вибачте, я знову ледь не збила вас з ніг.

– Все добре. Ходімо краще поглянемо на чудовисько під ліжком. – тепло посміхнувся сусід. – З дитинства мріяв його побачити!

Як істинний джентльмен, чоловік легким рухом зупинив мене перед дверима квартири та сміливо увійшов всередину першим. Я ж, навпаки, як остання боягузка, невпевнено покрокувала за ним.

– У вас є ковбаса? – спитав, зазираючи під ліжко.

– Яка ковбаса? – незрозуміло витріщилась на гостя.

– Бажано м’ясна. Будемо виманювати його з-під ліжка.

Зі сказаного я не зрозуміла нічого. Просто на автоматі побігла на кухню, відчинила дверцята холодильника та схопила з тарілки вчорашню котлету.

– Ось. – передала її незнайомцю.

Чомусь він весело посміхався, коли брав з моїх рук приманку та підсовував її ближче до ліжка.

– Іди сюди, у нас є дещо смачненьке.

Затамувавши подих, я почула, як чудовисько запихкало, потім почало ворушитися, а ще за мить з-під ліжка виглянула вусата котяча морда.