У лабиринті пам'яті - Alana Nesta

На небі немає жодної хмаринки, навіть крихітної. Воно  блакитне та ясне. Яскраві промені сонця пробиваються крізь широке панорамне вікно величезної спальні. Цього літнього ранку вони лагідно грають на стінах кімнати, пробують проникнути під сонні повіки.

Ірина потопає в обіймах білої ковдри. Вона така приємна і невагома, під нею хочеться ніжитися до нескінченності. Вона ніби зіткана з повітряного зефіру.

Кватирка трохи прочинена, і з вулиці долинає теплий легкий вітерець. Краєчком носа вона вловлює аромат цвітіння абрикоса, що прокинувся після лютих, морозних місяців.

Вона усміхається крізь дрімоту, й не розплющуючи очей, складає навмання ковдру в кілька шарів, як доведеться, щоб ще на кілька хвилин продовжити сон.

У них в спальні панує до неможливості заколисуюча атмосфера. Незважаючи на те, що Андрій у від'їзді, поверхня подушки і край ковдри буквально просякнуті його таким особливим і рідним запахом. Для Ірини він саме такий.

Вона заривається в подушку і не може надихатися ароматом свого коханого. Він дуже скоро повернеться, і Ірина про це знає. А щоб не нудьгувати так сильно, і вона щоранку, як тільки сонце осяє квартиру, дзвонить йому.

Ось ще кілька хвилин... і вона потягнеться до телефону, набере номер, який давним-давно вивчила напам'ять. Здається, вона зможе ввести його безпомилково, навіть не дивлячись на дисплей.

Вона з легкістю зробить, це по пам'яті. Вона знає, в якій області екрана знаходяться всі десять заповітних цифр.

Ірина зараз подумки дораховує до десяти і розплює очі.

І нехай вона зустрічає цей день на самоті. Всього кілька дотиків по екрану, і вона почує такий теплий і ласкавий «добрий ранок, маленька» і «я теж шалено сумую» і «я цілую тебе і дуже люблю». Від його голосу  всередині все світиться, він так глибоко пробрався до найвіддаленіших куточків душі Ірини, що тепер там тільки він.

У слухавці чується один довгий гудок, а потім:

— Доброго ранку, маленька… ти мені сьогодні снилася, — Андрій відповідає на дзвінок, як завжди швидко. Він не змушує Ірину нудитися в очікуванні, щоб почути його. Він промовляє ці слова повільно та трепетно. З його голосу зрозуміло, що він усміхається. Його інтонація здатна огорнути Ірину ніжністю, незалежно від відстані, що між ними.

Ірина все це відчуває і посміхається до своєї подушки, на якій зовсім недавно вони лежали вдвох.

Доброго ранку, мій Ан. Ти теж мені сьогодні снився, коханий, — Ірина, не розплющуючи очей, солодко бурмоче в трубку і не перестає посміхатися.

І нехай він його зараз не бачить. Набагато важливіше те, що він зараз відчуває. Ось, що найголовніше.

— Що тобі снилося, моя маленька?

Під повіками Ірини спливають спогади сьогоднішнього сну. Відкидаючи, якесь ірраціональне тривожне відчуття від нього, вона починає говорити:

- Як ти цілуєш мене. Як міцно ти притискаєш мене до себе. Як шепочеш прямо у вухо «ти тільки моя» і «я завжди буду тільки з тобою». Твоя рука в моїй. Наші переплетені пальці під час сну. Твоє дихання на моїй шиї.

– Маленька... - мрійливо тягне Андрій. Ми бачили сьогодні вночі одне й те саме, рідна. Будь ласка, не сумуй, — Андрій практично благає. — Уже завтра я по-справжньому стискатиму тебе в обіймах і цілуватиму твої губи, поки вони не почнуть поколювати. Я ніколи тебе не відпущу, - закінчує він твердо, так, щоб Ірина,  ні на мить не засумнівався в них.

- І я тебе, Ан, - Вона спокійна й завжди йому вірить. І вона також ніколи його не відпустить.

- Як там наші баламути? Лорд і Сесілія напевно не дають тобі остаточно засумувати? — Андрію важливо, щоб Ірина була у гарному настрої, незважаючи на цю розлуку. Адже будь-яка розлука, навіть така коротка,  може її засмутити.

— Вони такі дружні, вони молодці. Грають зі мною і тягають на наше ліжко свої іграшки. Вони теж відчувають, як я сумую. Нам тебе дуже не вистачає, — Ірина така щира і чесна. Їй ніхто не потрібний, крім Андрія. І це, звичайно, взаємно.

— Кілька годин, маленька, і я знову буду з тобою. А зараз мені час. Я мушу все закінчити. Я скоро буду поряд. Я так поспішаю повернутися додому, — тон у Андрія так і залишається м'яким і заспокійливим.— Пока, маленька, відключайся перша.

— Я не можу, … я б слухала тебе постійно.

- Я теж ... Я неймовірно скучив, що рука не піднімається відключити твій вхідний.     

 Помовчавши кілька секунд, слухаючи дихання один одного в динаміці телефону, Андрій розриває тишу.

- Клади слухавку першою, маленька.

- Гаразд… умовив... - Посміхаючись, майже пошепки. Я люблю тебе, Ан.

— А я тебе люблю…  Короткі гудки.

Ще кілька годин, що тягнуться, як у сповільненому режимі, до їхньої довгоочікуваної зустрічі.

Зовсім скоро Ірина обійме його з такою силою, ніби їхня розлука тривала не кілька днів, а нескінченну кількість років. Так що… немає жодного приводу для смутку.

Ірина притискає до себе ковдру з його, Андрія запахом, і жмуриться від задоволення, тому що щоранку вона має розкіш чути свою кохану людину.