У лабиринті пам'яті - Alana Nesta

Коли небо затягує залізними хмарами, а темрява стелиться по землі, у неї раптом прокидається неспокій. Відчуття ірраціонального страху, а всі спроби заспокоїться, віддають пульсуючим болем у потилиці та безсонням.

І, коли вона виснажена, провалююся в сон, блаженна спокій заколисує її.

Думки стають шовковими стрічками, що прослизають між пальцями і губляться в темряві. І з першої секунди занурення в цю ілюзорну реальність вона чує його голос.

Дурненька, я все чекав, наскільки тебе вистачить. Ти щоразу пручаєшся мені, але всі твої слабкі спроби переконати себе, не думати, не впускати, забути... тут не допоможуть, тут паную я нероздільно.

І вона розуміє, що це його голос чує щоночі і його голос єдине, що її заспокоює.

- Не хвилюйся, адже я тобі не чужий, - сьогодні його голос звучить інакше, а його дотики настільки нові і незвичайні, що вона розуміє, він часто з'являвся в її житті, але у вісні вона пам'ятає лише голос.

Тремтіння сковує тіло, але заставляє часто дихати і колотить серце. Чоловіча рука гладить волосся, а дихання лоскоче шию. Вона зосереджується на його пальцях, боїться, глянути йому у вічі, але коли він повертає до себе її обличчя, вона піднімає очі, і бачить, що він усміхаючись спостерігає, він мабуть прочитав усі думки і розуміє, що діється в її голові. Піднімає за підборіддя, торкаючись великим пальцем рота, але не мучить, не змушує чекати.

Він цілує її очі, а коли вона відкриває їх, то починаю вірити у майже неможливе.

Вікові гори оточують маленький пляж. Теплий м'який пісок, разове небо та безкрайня гладь моря. Вона впізнає це місце. Воно з далекого минулого. Але, й тепер вона відчуваю це: запах солі, шепіт хвиль, що набігають, і чоловіче тепло...

Він поруч, він стежить за її емоціями, спогадами, що набувають нового життя. Вона відчуває, як здається, захоплена його обіймами. Час зупиняється. Пульс частішає, кожен подих застряє в горлі і переростає в стогін. Тепер вона знає, що означає всепоглинаюча пристрасть. Піддається їй, поступається і забуває про все...

Не хочеться ні думати, ні казати. Тільки залишитися на цьому відокремленому пляжі, лежати під величезним небом, ловити теплі хвилі, що набігають, і міцно стискати його руку. Здається, в цьому стані вона може провести все життя

Вона віддалено чує оксамитовий шепіт: - До зустрічі... А тепер... прокидайся.